Сновида на місяці

Найкоротший шлях потрапити в психлікарню – повернутися з Місяця.
*
Місяць привертав мою увагу з самого дитинства. Щось у ньому притягувало мене. А доказом моїх особливих почуттів було те, що я сновигав уві сні, завдяки його променям, котрі торкалися мого чола, пробиваючись крізь шпаринку у шторах.
Час минав, а любов до світила лише зростала і в результаті перетворила мене на астронавта.
«Я лечу на Місяць!» – цей факт, все ніяк не міг переваритись в моїй голові. День польоту наближався.
«Космонавти повинні бути сильними. Емоційно сильними. Ніхто не знає, що чекає на вас у космосі» – любив повторювати наш куратор.
Я вважав себе готовим. Але…
Корабель стартує. В навушниках чутно зворотній відлік.
10,9,8,7,6,5,4,3,2,1. Пуск.
Злітаємо з полум’ям та курявою. З страхом та захватом. З радістю та хвилюванням, що можливо, ця експедиція стане останньою.
У тривалому польоті я відчув себе піщинкою,коли вперше, на такій відстані побачив її.
Землю. Дім. Але натомість, перед моїми очима засяяв він. Так близько, що аж не віриться.
Нарешті приземлення. Вихід з корабля.
І от – мій перший крок. Невагомість. Вакуум.
Місяць тут – під моїми ногами у важких черевиках. Здалося, що поверхня така м’яка, як піщаний пляж на березі моря, котре давним-давно пересохло. Від кроків здіймались стурбовані хмарки пилу. Небо над Місяцем чорніло безкінечною порожнечею. А горизонт так незвично близько, що здається, коли підійдеш до нього і оступишся, то полетиш у бездонну прірву космічної ночі.
Звідси Земля виглядає дивовижно. Я стояв на Місяці, а дивився тепер на неї. І в моїй голові все перевернулось.
Цієї миті я зрозумів значно більше : про життя і смерть, про те – хто ми і для чого, про час та відстань.
Пооглядавшись всього хвилину все ж змушений був приступати до роботи. Бо ж не витрішки прилетів сюди ловити.
Відійшовши від корабля на відстань приблизно 100 метрів, я наблизився до великого каменя, щоб взяти зразки. Мої допитливі очі одразу побачили заглиблення під ним. Наче яма, чи нора. Я зацікавився, адже поверхня Місяця не має властивості просідати, або утворювати тріщини чи печери. Присівши навколішки почав копати маленькою лопаткою, що входила до спорядження. Зробивши декілька слабких рухів – я відчув, як провалююсь. Місяць проковтує мене в свій сірий, холодний, попелястий грунт. Я опинився в ямі. Вилізти на верх не вдалося. Занадто глибоко. Зв’язок з членами екіпажу розірвався.
Пооглядавшись, я побачив маленький темний прохід. Проповзаючи все далі по ньому відчув, що тунель занурюється. Я здогадався подивитись на позначку рівня кисню. В мене є не більше 20 хвилин, щоб повернутись. Часу обмаль.
Вже за дві хвилини я добрався до дивної кімнати.
Яскраве біле освітлення одразу засліпило мене. Стіни – кольору металік – блискучі та ідеально рівні. Звідки доносилось світло, я так і не зміг зрозуміти. Одразу дістав свою фотокамеру і почав робити знімки.
Датчик кисню блимнув вперше. Залишилось 15 хвилин. Пора закруглятись.
Ніяких дверей чи люків у приміщенні я не помітив, тож довелося повертатись звідки прийшов. І як тільки я розвернувся – раптом перед моїми очима постала постать класичного прибульця з фільмів чи книг 90-х. Сіра зморшкувата шкіра, величезні чорні очі, худорляве тіло з видовженими кінцівками та лисою головою. Щоправда, на цій голові не було ані вух, ані рота чи носа. Натомість – якась темна випуклість на чолі. Телепатія.
Істота заговорила моїм голосом у моїй же голові.
– Заспокойся. Дихай. Я не займатиму тебе – почув не свої думки. – Я маю для тебе послання, продовжував прибулець. – Воно коротке і зрозуміле. Ти точно його запам’ятаєш. Забирайтеся звідси!!! – прокричало воно з такою люттю та ненавистю, що я відчув, як обмочився.
Такий жах я відчув вперше в житті. Кров похолола в моїх венах і на мить здалося, що я звихнувся. Що я більше ніколи не зможу говорити, сміятись, чи навіть дихати.
Воно ще раз зазирнуло в мої очі, ніби вивчаючи мене, а потім сильно штовхнуло в груди. Я з тріском впав і на мить відключився. До тями мене привів наступний сигнал датчика – 10 хв.
Піднявшись на ноги я з подивом побачив, що стою на поверхні, біля того самого каменя. В навушниках почулось шипіння та потріскування. Зв’язок відновився. Я взяв себе в руки і великими стрибками попрямував до стурбованих товаришів.

По прильоту, перше, що ми робимо – це рапортуємо. Я розповів все тричі, під наглядом камер, керівництва та лікарів. Вони мовчки мене слухали і кивали головами. Мені ніхто не повірив. Фотокамера зникла десь на Місяці, а відео не відтворювалось.
«Психіка не витримала перепадів від польоту» – отакий мій діагноз.
*
– Як сьогодні почувається Джеремі? – спитала у лікаря мама дванадцятирічного хлопчика, котрий нещодавно потрапив у лікарню.
– Спокійний. Все гаразд. Почав писати. Це добрий знак – усміхнено відповів лікар – зазвичай, після написання, пацієнтам стає набагато легше. Вони відпускають свій кошмар і продовжують жити далі. Не хвилюйтеся, – турботливо опустивши свою руку на плече жінці продовжував лікар. – Незабаром він одужає. Постарайтесь до його повернення прибрати всі предмети пов’язані з космосом та Місяцем. Це лишній раз може його потривожити.
– Так, звісно, це слушна порада – подякувала жінка.
– Після падіння йому важко ходитиметься, і голова часто болітиме, але постарайтесь все ж більше часу проводити надворі. Це корисно вплине на загальний стан. Тої ями вже немає? – запитав лікар.
– Ні, не залишилось й сліду. Будівництво вже завершилось.
– Прекрасно. Надалі слідкуйте за його сном. Ви вже поміняли штори? Не можна допустити, щоб подібне повторилось.
– Так, докторе. Кімната готова. Штори дуже щільні, місячне світло точно не проб’ється. І ще, я зовні замок на дверях встановила, про всяк випадок.
-Чудово. Тільки не кажіть хлопчикові про це. Він не повинен почувати себе замкнутим. – Ага, і ще одне – нагадався лікар, – жодних фільмів про прибульців. Джеремі знадобиться багато часу, щоб оговтатись. Але він сильний хлопчик, і зможе. З нього вийшов би чудовий космонавт.