Як осіннє листя

– Їж, – промовила Ана. – Ти заслаб.
Кай наминав без припрошень: зів’яле салатне листя, селера, черствий хліб – смакота. Закінчивши, роззирнувся: непретензійні дерев’яні меблі – рівні лінії, прямі кути, – вогонь у каміні. Кай дякував богові, що нині літо, але добряче змерз за два тижні.
Оглядини кімнати скінчилися швидко.
– Що трапилося? – наважився Кай. Голос прозвучав високо, аж самому гидко. Ана стояла спиною, накручуючи на палець біляве – фарбоване – пасмо й дивлячись у вікно. Кай подумав: Еллі не фарбувалася, бо неприродньо. Їй личили нитки сивини в чорній гривці.
– Не знаєш? Де ти був?
– Трекінг, – кинув Кай неохоче. Яке їй діло?
Ана озирнулася.
– Сам? Без зброї? Це заборонено, – і додала безжально: – І тупо.
Кай промовчав. Він читав: улітку ризик мінімальний, бо ведмеді відходять углиб острова, де холодніше.
Зрештою, вони з Еллі завжди були проти зброї.
– Я з метеорологічної станції Хорнсунн, – сказала Ана. – Нас евакуювали сюди гелікоптером, щоб сіли на літак… але я лишилася.
Вона знову втупилася у вікно. Кай простежив її погляд – у бухті розкинувся спорожнілий Лонг’їр.

Його мало знудити. Думав: від запаху «тушкованої свинини», обблюється жовчю й шлунковим соком, тому відкладав цю бляшанку наостанок – вона бовталася на дні рюкзака три доби.
Мобільний зв’язок «не ловив» кілька днів.
Кай приклався до фляги з горілкою – друге правило життя, яке порушив. Пійло й консерви він знайшов у крамниці Баренцбурга – товари на полицях лишилися недоторканими. Це лякало більше, ніж те, що поселення покинули: Кай читав, як трепетно шахтарі-вахтовики ставляться до талонів на алкоголь – найкращої валюти на чорному ринку. Від страху йому геть забило памороки – чого б ще узяв «тушковану свинину»?
Квасоля скінчилася, минув тиждень, клятого Лонг’їра не було.
50 кілометрів за мапою. Кай визнав, що заблукав.
Сонце стояло в небі цілодобово, і полярне літо: низькі трави, мохи, «хутряні» квіти пухівки, каміння й хмари – здавалося нереальним. Фітнес-трекер розрядився – не знати, полудень чи ніч.
Шлунок скручувало голодом.
Кай потяг за «язичок» бляшанки і, коли зі щілини виступив сік, засміявся: три дні – і наліт цивілізованості злітає, як осіннє листя.
Його мало знудити, але, щойно ніздрі вловили запах м’яса, Кай ледь стримався, аби не припасти до банки губами.
Мертвечина. Сік живої істоти. Він глитав його ложкою, давлячись і цмокаючи, а щоками котилися сльози.
Кай був веганом десять років – відтоді, як зустрів Еллі.
Поївши, кинув бляшанку на землю. Це було перше порушене правило: Кай лишав сміття.

– Скарб, – сказала Ана, – всередині гори.
Кай бачив на фото цю приземкувату, сіру будівлю, та все одно чекав чогось… крутішого.
Всесвітнє зерносховище. Сховище Судного Дня.
Кай не вірив Ані.
Він спитав: «Як ми виберемося?»
А вона відповіла здивовано: «Навіщо?»
Тоді він почухав бороду й несамовито розреготався: треба вибиратися, саме час завітати до барбершопу.
Її розповідь була дикою: ланцюгова реакція з провокаціями й відповідями – щось неможливе, з конспірології. Ана увімкнула ноутбук і показала йому збережені новини двотижневої давнини.
Кай не вірив, хоч радіомовчання й відсутність зв’язку були промовисті. Жодного судна в гавані й борту на аеродромі.
Ана крутила неслухняне пасмо, кусала тонкі губи.
Потім сказала:
– Мені потрібна допомога.

Можливо, це трапилося через крик – Кай заволав, коли побачив згори Лонг’їр. А може, через запахи поту й диму, якими просякла куртка.
Ведмідь вийшов з-за каміння праворуч. Кай завмер, дивлячись на його тушу, і чітко пригадав прочитане: постійно оглядайся, бо, як проґавиш білого ведмедя, це буде останнє, що ти проґавив. І гостро усвідомив, що не хоче вмирати.
Панічно зірвавшись з місця, Кай покотився схилом, і в голові билося: кретин. Не взяв рушницю. Тікаю від ведмедя. Кінець.
Білий ревів позаду. А тоді пролунав постріл, і ще один. Ведмідь ображено верескнув, і Кай озирнувся.
Звір віддалявся, кульгаючи. На його спині розпливалася кривава пляма.
– Живий? – крикнула, виходячи з-за валуна, жінка. Висока й худа, вона говорила англійською з акцентом, який Кай не упізнав.
Він сів на землю й промимрив:
– Слава богу.
Він не помре сам. Не помре.
Сонце сміялося вгорі: ще подивимося.

– Ось, – Ана штовхнула двері сараю.
Кай проковтнув питання. Господи.
– Це, – пробулькотів він, – труп?
– Усі трупи, – відрубала Ана. – Спалімо його.
Кай витріщився, і вона змилувалася:
– Тут не ховають: тіло не розкладеться. Труп привабить ведмедів.
Кай мовчав.
Ана зітхнула й почала говорити – і слова полилися потоком, а тоді полилися сльози, і вона ковтала їх, схлипувала: це Ян, сучий син, фрік. Залицявся до неї, Ана дала відкоша. А як прибули до Лонг’їра – затяг до порожнього будинка. Поліція не перевіряла, а тим часом кораблі й літаки полишили Свальбард. В Ани був кляп у роті.
Говорив: мала, ми Адам і Єва. Охоронятимемо Сховище Судного Дня, відновимо світ. Там пекло, тут краще.
– І ти?.. – спитав Кай, косуючи на покійника.
Ана грюкнула дверима. Полегшало.
– Спалимо, – повторила. – Біля води.

Від тіла стелився сморід, схожий на запах тушонки, і Кая нарешті знудило – болісно, до кишок.

Скрипнули двері, і він спросоння подумав: ведмідь зайшов у будівлю. Доїдатиме.
А потім: ні, Ана ж його підстрелила. Вправно стріляє. Від цієї думки стало тоскно.
Ана лягла поруч, притислася.
– А як ми останні? – спитала хрипко. – Справді – на Землі?
Її рука ковзнула Каєві на груди, ухопилася за светр. Від Ани пахло віскі. Кай хотів заперечити: це неможливо статистично. Десь хтось вижив – кого не поглинули вогняні смерчі, оминула променева хвороба. Хто з’ясує, чи настане ядерна осінь.
Але на Свальбарді були лише вони двоє. Вона та ведмеді.
Кай заплющив очі. Це була мрія Еллі – поїхати на Свальбард, загубитися в горах і дивитися на обриси льодовиків. Її хвилював парниковий ефект.
І загроза ядерної війни.
Добре, що Еллі торік померла.
Не торкатися іншої – головне правило Кая.
Він розстебнув ремінь штанів. Пальці Ани лягли на його руку, підбадьорюючи, і Кай раптом подумав: «Добре, що я не ґей. Це було б уже зовсім блюзнірство».