Реквієм

Світанки тепер тихі та лагідні.
Але напередодні вересня приходить знайомий зі шкільних років неспокій. Кінець волі, друже, час тепер тобі вже не належить.
Яка іронія: тепер мені належить увесь час, що залишився.
Світ відгородився від мене гектарами запущених полів. У перший рік вони заросли цупким твердим бур’яном, на п’ятий в права вступила аборигенна флора.
Заповідник для однієї людини.
За що ж мене так?
Сьоме число, на рахунок прийшли кошти на утримання. Треба їхати на закупи. Можна по Інтернету, але доставка дорога, та й охочого кур’єра може не знайтися. Витягую з шафи недільне вбрання, беру ключі.
Мені належить маленьке поселення: десять зблокованих котеджів на околиці міста. Влада завбачливо організувала гетто для таких, як я. З запасом. А ну, як знайдуться ще такі ж?
Але поки-що є тільки я.
Напевно, так буде вже до скону.
Світ за межами продовжує долати перепони на шляху до світлого майбутнього. Свобода, рівність, братерство. Без братерства тепер ніяк, коли можеш чути думки та відчувати емоції ближнього.
Спершу був шок, потім певна сепарація населення. На шостий рік, здається, всі звикли до перемоги всезагальної телепатії. Світ став чемнішим, кожен намагається не давати думкам волю. З’явилося багато цікавих культурних феноменів. Якщо, наприклад, у тебе хороша уява, то ти можеш показувати іншим кіно з голови, або розповідати історії з ілюстраціями, або створювати музику, не розуміючи нічогісінько у нотах, аранжуваннях, і не стираючи пальці об струни. Телебачення в занепаді. Дикторів стає все важче знайти. Нове кіно: актори не розтуляють рота, голоси імітують розмову за кадром. На щастя, телепатія має обмежений радіус дії. Тому всі мас-медіа – в мережі. Поки не винайшли нейроімпланти, друковане слово переживає ренесанс.
Люди спілкуються не розмовляючи, люди слухають, не чуючи звуків. Люди пишуть пісні, які ніколи вже не звучатимуть уголос. Ніхто не хоче порушити звучання тиші.
Тиша тепер головна.
Тільки мені начхати. Заводжу своє старе авто з «підсоса», двигун люто реве. Шлагбаум при в’їзді зіпсувався торік, доводиться відчиняти руками. Порепаною асфальтівкою вибираюся на трасу. Дорогу!
Давно було відомо, що думки змінюють структуру нейронних зв’язків Таємничий ментальний вірус підвищив чутливість деяких ділянок кори головного мозку. Найкращий телепат не мега-випромінювач, а той, хто має гострий слух. От тільки я не телепат, мене не взяло. Якщо пердну, всі почують про це за кілометр. Я – мегафон на двох ногах, скажена колонка на тисячу ватів, яка втекла з рок-концерту. Я глушу всіх, до кого дотягнуся, а дотягуюся далеко. Телепатів плющить дико, аж до паралічу. На додачу, я ще й рідкісна паскуда. На узбіччя! Дорогу!
Торговий центр на околиці порожніє вмить. Зблідла охорона, сіпаючись, про всяк випадок слідкує за мною з дальнього закутка залу. Ша, пацики, я швиденько.
Попервах до мене ходила мама. Часом аж до шлагбаума спромагалася. Просив, молив, що не треба, а вона й слухати не хотіла, терпіла. Приносила харчі, навіть гроші. Але ось уже два роки її немає.
За що ж мене так?
Швидко наповнюю візок з розрахунку на два тижні, з тугою відмічаю місце, де ще торік стояв заборонений тепер повсюди алкоголь, сам пропихаю через сканер, сам вибиваю чек. Відеокамера спостерігає холодним поглядом. Хапаю пакети, пробираюся до виходу. Адіос!
Не знаю, через що, чи то через передосінній мандраж, чи спогад про маму, але я ледь не повернув до міста. Останній раз таке було три роки тому. Я тоді доїхав під ескортом поліції, став під знайомими вікнами й чекав, сподіваючись, що хтось вийде. Я кликав їх подумки, але ніхто не вийшов. Можливо, їх навіть удома не було, а я чекав і кликав.
Копи не витримали й півгодини, стали вимагати, щоб я їхав геть.
Врешті я підкорився.
Потім прийшло повідомлення, що моя сім’я змінила адресу проживання. На прохання надати її незмінно приходила відмова. Так я залишився зовсім самотнім.
Отримав те, чого хотів усе попереднє життя. Збулось.
Лівий поворот, за спиною знову запановує тиша. Машина говорить зі мною на мові скрипів, ударів, клацанням зіпсутого реле «двірника». Мені зле.
За що ж мене так?
Є ж на світі люди гірші, ніж я. Котрі колись убивали інших людей, котрі обманювали цілий світ, котрі зневажали сусідів, чорношкірих, геїв, нижчих на зріст, тупіших, наркоманів. Коли вірус почав перекроювати мізки людства, їхня суть відкрилася оточуючим, а вони відчули своєю шкірою страждання, які приносять ближньому. Чому вони увійшли в цей новий рай, де мусили або навчитися нарешті сприймати усіх на рівні з собою, або податися в добровільне заслання? Чому тільки зі мною небеса обійшлися так? Хто я? Святий? Грішник? Як виглядає провина, за яку так карають?
Життя ще не закінчилося, а реквієм уже звучить.
Єдина мелодія, яка розганяє тишу.
Вечори, до речі, тепер теж тихі та лагідні.
Ще можна сидіти на сходах, відчуваючи на шкірі сонячне тепло.
Можна уявляти, як за шлагбаумом з’явиться знайома постать.
Помітить мене. Трохи постоїть.
А потім зробить маленький крок назустріч.