Вона помилилась планетою

– Вибачте, я мабуть, помилилась планетою!
Я підвів очі від комп’ютера. Мабуть я вчора перепив з друзями пива – посеред кухні стояла ВОНА. Я закрив очі і відкрив їх знову – вона стояла. І пива я не п’ю. Взагалі.
– Це FF 2442-45 в сузір’ї Оріона?
– Ні.
– А де я?
– Це Земля.
– Яка ж я роззява! Знову не ті координати вибрала!
Я уважніше подивився на гостю. Молода дівчина — невисока, струнка,кучеряве довге волосся спадало темно-зеленими хвилями їй на плечі, великі темні очі з грайливими вогникам, губи кольору персика і посмішка щира. Вбрання якесь дивакувате, схоже на бальне плаття, довге, біло-зелене як лісовий світанок огортало її вродливу постать. І вся вона ніби в якомусь зеленавому світлі. Дивлячись на неї хотілося сміятися, стільки позитиву випромінювала вона. Я не встиг навіть здивуватись. І не таке привидиться коли ти схиблений фізик-аспірант і днями скнієш над розрахунками щоб довести свою божевільну теорію зігнутого простору, в яку, до-речі, ніхто не вірить. Щоб полегшити собі життя і менше витрачати часу на побут, я навіть перебрався на кухню. І от тепер переді мною – юна дівчина в зеленому сяйві.
– Хочете кави? – бовкнув я перше, що прийшло в голову.
– Так, давайте! – вона зручно вмостилася на стілець.
Я встав, взяв турку і почав готувати каву (люблю готувати за старим рецептом). Все, що я вмію готувати найкраще — це каву. Міцна, запашна, з терпкою ноткою гірчинки і густою піною! Незрівнянний аромат свіжої кави швидко заполонив собою холостяцьку кухню. Вона роззирнулася довкола:
– Яка у вас примітивна планета!
– А Ви, вибачте, звідки?
Те, що вона відповіла, мені ні про що не говорило — якийсь набір звуків і все.
– Давайте познайомимось, я – Ярослав. А ви?
– Моє ім’я вам важко буде вимовити, – вона знову щось прошелестіла чи проспівала. – Краще звіть мене Еонея. Так ближче до вашої мови.
– А звідки ви знаєте нашу мову?
– Ретранслятор! – засміялась вона вказавши на свою гарненьку ручку. І я побачив щось схоже на вишуканий браслет чи наручний годинник, що скидався більше на якусь прикрасу. – Всім, хто подорожує за допомогою згинача, видають ретранслятори, що дозволяють спілкуватися з місцевими.
– Як же ви опинилися на моїй кухні? – не вгавав я.
– Ми з дівчатами зібралися на танці на FF2442-45, там такі чудові танцювальні зали! І коли я ввійшла до кабінки згинача, то дуже хвилювалась і…
– А як же ви тепер повернетесь додому?
– О, це не страшно. У нас всі подорожі зафіксовано на визначений час. Повернення автоматичне.
– Ну, раз ви збирались танцювати, то давайте потанцюємо!
– А що, у вас теж танцюють?
Я увімкнув свою улюблену класичну музику – “Вальс квітів” Чайковського, підхопив її у чарівному танці і дивний світ полонив нас. Небачені досі квіти розквітали і згасали, сплітались з мелодією у гармонійну неземну симфонію, гра світла і далекі зорі…Чи линув час, чи зупинився, чи звучала музика чи танула, але для нас існували тільки ми удвох. Ми кружляли і говорили – я про себе, вона про свій світ. Здавалось я знав її все життя.
Раптом замерехтів зелений вітер, вона жахнулась.
– Ярославе! Мені пора….
Я тримав її в обіймах.
– Еонея! Ти ще повернешся?
– Обов’я….
Простір закрутився, щось брякнуло… і її не стало.
Я прийшов до тями лише коли подзвонили в двері. Прийшов Павло, мій давній друг.
– Ну як ти, старий, ще не з’їхав мозком разом зі своєю теорією? Сьогодні в “Фрітауні” виступатимуть “Драні Джинси”. Нова група, вони крутезні! Це нечуваний драйв! Вхід вільний. І знаєш, родзинка – там будуть Ліна і Таня! Я їх уже запросив!
– Уявляеш, тут була Еонея.
– Хто це?
– Інопланетянка.
– Ти, що дурний? У тебе глюки!
Що я несу! Що про мене думав Павло! Звичайно мені все привиділось. Я полегшено зітхнув. Треба підв’язувати з цією наукою. Це сон, просто сон.
Ми пройшли на кухню. На столі ще парували дві чашки недопитої кави. А на підзозі щось блищало, схоже на браслет… Павло здивовано зупинився і глянув на мене.

Яка ж ти роззява, люба Еонея! Я буду тебе чекати! Бо ти обіцяла. І все буде добре. Обов’я…..