Марні надії

В ресторані було дуже гамірно — це ще учорашні курсанти, а сьогодні вже офіцери військового космічного флоту, святкували закінчення університету.

Боже, скільки пафосу!

Я зайшов до улюбленого ресторану аби пообідати — бо вже набридла та, консервована та сублімована їжа, що їв під час роботи на зоряних шляхах. Свіжа та гаряча їжа, що приготовлена тут же й зараз, дуже подобалася мені. Вже під кінець рейсу я мріяв як зайду сюди та замовлю.

Сьогодні спостерігав радісне святкування, ще дітей, що вважали себе вже дорослими, й майбутній пенсіонер, у якого завтра виповниться 70 років, і який завтра прийде в контору, почне оформлювати папери і на заслужений відпочинок!

Дурні, лунало, що стануть героями, про яких напишуть книги, будуть відкривати нові планети, зустрінуться з іншими цивілізаціями.

До залу зайшла групка старших офіцерів десь під 45 років.

– І я таки зроблю, що не змогли зробити вони, – слова юнак адресував групі офіцерів, що зараз зайшли, – що не знайшли цивілізацію, що дорівнює нам, або більш розвинена!

Старші офіцери привіталися зі мною. Впізнав в них ще молодших офіцерів, коли я планував йти з військової служби. Тоді мені було стільки як їм, зараз, а їм як тим, що святкували. А зараз вони були вже не лейтенантами, зі мною привіталися капітани 3 та 2 рангу.

Скільки ж вони попили тоді крові у мене! Так само дорікали, що моє покоління тільки те й думає, як заробити, а не привести країну до Великої слави!

Як же все повторюється до болю, скільки самовпевненості у молоді!

Нові мундири, що ще нещодавно затвердили, були тільки в них, на бойовому флоті всі ходили в старій робочій формі.

Три покоління — три різні форми, я в непоказній торгового флоту, що на низу рукава показував тільки мій ранг, командира космічного корабля, старші офіцери старого зразка й лейтенанти в красивій парадні на якій дзвіночками дзеленчали якісь медальки, що були за усякі здобутки курсанта. Ми, з двох старших поколінь, без медаль на мундирах, бо в робочих.

Яка ж глупа молодь! Ще тягнеться до гурта, сповідують одну віру, погляди, легко влаштовують бунт, думаючи, що тільки вони знають правду. Старші офіцери, що вже взнали приниження, коли кожний раз тебе змушують піти на компроміс зі своїми мріями, коли тільки грошове утримання утримує на службі, коли полишені всі мрії покрити своє ім’я немеркнучою славою. І я, що мріє завтра оформити папери та піти на відпочинок, що невідомо скільки часу займе, бо таки 70 років вже було.

Капітани, що не капітани на кораблі, а пересічні гвинтики серед персоналу військової машини, поглядали на мене очікуючи підтримку з мого боку. Але я доїв, розплатився та пішов. Самі терпіть те, що мені виказували, я ж своє відбув!

…

В конторі, в яку я прийшов на наступний день, мене очікувала неприємна новина — я не йду на відпочинок, а мушу доставити молоду дослідницю з її багажем, на доволі погану планету, де проживали агресивні тубільці. Я там не був, але всі розповідали які там агресивні місцеві дикі істоти.

“Чому я?” – хотів спитати. Але знаючи відповідь спитав інше:

– Я ж сьогодні святкую 70 років. За законодавством я старий.

Але ця конторниця мені розповіла, що радіти цьому треба, бо ще зароблю я нормальні гроші, а не отримую ту крихітну пенсію. “Але мені, що? Умерти на роботі?” – в душі вилаявся я. Так вже хотілося без цих авралів, без роботи, що треба було зробити учора!

Вона глянула на мене зле та розповіла про те, що я останній дурень, якого невідомо як ще терплять. Як як? Та просто, бо вигідно! Як і зараз, замість того щоб робити з мене дурня, краще б дали роботу іншим. Але, вибач, вони сьогодні хворі, у них після учорашнього болить голова, святкуючи, що узяли на роботу учорашніх бойових офіцерів, яких замінили молоді новоприбулі лейтенанти.

…

На її боксах було наклеєно “Експансія”. Ця, учорашня випускниця університету, також мріяла про освоєння, заселення нових планет.

Наївна!

А для мене знов змарновані дні, місяці, що провів в космосі, а не дома, на Землі. І я був молодим, і я мріяв. Але життя таке, що ми ще не відкрили чогось достойного слави. Планети, що підходили для життя були, були і корисні копалини, але не було очікуваного контакту з високорозвиненими цивілізаціями.

…

Тубільці не виявили агресії, якісь змарнілі, що ледве виживали в безкрайніх степах своєї планети. Нічого такого, що мені б довелося використовувати зброю!

Але ці тубільці виявилися корисними — якось одразу, за їжу і воду, прибилися до мене, ледве тягли ті бокси, але старалися з усіх сил.

Доволі кмітливі!

Все робили тубільці, якось швидко розуміючи, що я хочу та що дам. І я якось не помітив як вони почали балакали на моїй мові — доволі примітивно, але думку можна було зрозуміти.

Дослідниця тягнула час зі своїми дослідами, я з нудьги носився з тубільцями.

Грався не грався, але мені було цікаво наскільки вони здатні освоювати нові знання. Хтось легше, хтось погано — але такого старання до навчання я не бачив ніколи. Кудись умандровували, через деякий час поверталися — їх плем’я приростало новими тубільцями.

Вже, перші, хизувалися своїми вмінням, знаннями моєї мови, зайнявши привілейоване вище місце.

І ось на планеті висаджується бойовий десант іншої молодої космічної земної держави.

Для них я ворог, оголошена війна! Ще цього не вистачало, на пенсію я не пішов і потрапив на ворожу територію!

Невідому людям гримасу, але добре зрозумілу тубільцям, – я виказав агресію. І тубільцям не треба було повторяти — я побачив чому їх вважають агресивними — всім своїм плем’ям, використовуючи знання отримані від мене, змели цього ворога.

Мені ж тільки залишалося виходити на зв’язок і просити визнання їх не дуже розвинену цивілізацію, але ту, що виявила надати допомогу моєму народу. На старість років я першим був серед тих, що відкрив цивілізацію кочівників, що стрімко розвивалася, сам був причетний до її зародження, коли допоміг самим агресивним і самим здатним до навчанні узяти гору в цій ще нещодавно Богом забутій планеті.