Цікава подорож

— Ба, нам довго ще йти?! Я більше не можу, чому ми не могли прямо біля дому зупинитися?
— Досить скиглити, Ендрю, ми пройшли метрів 500, скоро будемо. Поряд з нашим домом немає посадкового модуля, — темноволоса з короткою акуратною зачіскою струнка жінка, яка аж ніяк не була схожа на бабусю в нашому уявлені, але тим не менш була нею для цього хлопця, легко, навіть якось весело, по-дитячому підстрибуючи на деяких кроках, йшла звичайною асфальтованою сільською дорогою між старих будиночків, радісно озираючись навкруги.
— Дивись, «дитя космосу», де ти ще таке побачиш, наше село занесено в охоронний список, воно майже унікально на Землі. А ні на Місяці, тим більш на Марсі такого немає, хіба що в музеях!
Трохи позаду плівся за нею хлопець десяти років. З усього було помітно, що навколишні старожитності йому не подобаються, а тільки дратують. Для цієї поїздки Ба купила йому і собі спеціальний одяг, тож замість звичайного еластичного комбінезону, який можна було налаштовувати, як забажаєш, на хлопцеві були сині короткі штани та футболка і тільки взуття йому вдалося відстояти. Натомість жінка, здається, насолоджувалась яскравою довгою сукнею, спідниця якої постійно заплутувалась в ногах, а рукави вже мали натерти шкіру на руках.
— Чого це я «дитя космосу»? Ти ж ніби останні 10 років кажеш, що я ваше дитя!
— Колись дитину, що росла в місті і не бувала в селі, не бачила як росли овочі і фрукти, як худобу випасають і все таке інше, називали «дитя міста», оскільки ти з татом вже кілька планет облітав, то вважай ти «дитя космосу», — засміялась жінка.
Їй пригадалося, як багато років тому бігала вона боса між цими будиночками і ховалася за паркани, як тільки чула гучний бабусин голос: «Поля, Поліна, де ж ти поділася?! А ну додому, знайду, буде тобі на горіхи!» Поліна не витримувала і сміялася: бабуся сваритись вона зовсім не вміла, лишень намагалась вдати суворість. Давно вже бабусі немає, і батьки померли, і вона вже не Поліна, а для дітей – Ма, для онуків – Ба, для всіх інших – Поліна Сергіївна, але будинок її дитинства все ще стояв.
— Ось і наш дім! Бачиш, я ж казала недалеко!
— Відкрити! – не піднімаючи голови сказав хлопець і ледь не врізався у хвіртку.
— Що ти робиш? — засміялась Ба, дістаючи з-під найближчого каменя металевий ключ. І тут Андрій згадав: ключ – саме в такому вигляді він про нього знав з книжок та з уроків історії. Він театрально позіхнув і мовчки відійшов у бік. Поліна відчинила хвіртку і вони зайшли у порослий травою і бур’янами старий сад. Посеред доріжки завмерло яскраве створіння на двох жовтих когтистих лапах, строкате пір’я переливалося на сонці, червоний гребінець войовничо стовбурчив на голові, а жовте око пильно спостерігало за прибульцями.
— Бабусю, та це ж півень! – Ендрю з радісним здивуванням подивився на неї потім знову на півня. Несподівано йому захотілося підійти до птаха, спробувати доторкнутися рукою до неймовірного лискучого пір’я, але тут півень здійняв голову, замахав крилами, голосно загорлав своє «ку-куріку» і яскрава біла пляма ляпнулась з під його хвоста прямо посеред доріжки саду.
— Ба, це він…? Це він…? Фууу!, – хлопець тикав пальцем, а півень повільно і статечно пішов собі в глиб саду.
— Як черевоголових викопувати на Проксімі та дзьобчиків ловити на Туртіні, то не фууу, — передражнила Ба — Ходімо в дім, тільки дивись під ноги, чистюля! Сад потім оглянемо.
— Тільки ти вперед!
Від скрипу дверей Ендрю затулив вуха, знімати взуття на порозі він категорично відмовився і довго вагався куди краще сісти: на дерев’яний стілець, десь він читав, що вони з часом ламаються, чи на дивний низенький темно-зелений диван, ті хто зробили його явно не врахували анатомію людського тіла.
— Навіщо тут все таке старе?! Хіба не можна було б поміняти замок на звичайний чи нормальні меблі поставити?!
— Слухай, досить, Ендрю, ми тут на тиждень, спробуй відчути, що таке було бути землянином 50 років тому, коли експансія Космосу тільки розпочиналась. Я тут у своєї бабусі кожне літо проводила і якось вижила! — Поліна сіла на диван і похлопала долонею поряд, запрошуючи хлопця сісти. Над диваном здійнялися клубки пилу. Поліна подивилась на руку і встала:
— Гм, добре, ти поки тут озирайся, а я спробую нам щось поїсти знайти чи приготувати. Десь у мене інструкція була, — і вона вийшла з кімнати на кухню.
Кімната була прямокутною з жовтуватими стінами та білими дверями. Два вікна, за якими видно було тільки дерева та кущі, давали не дуже багато світла. Між ними стояла темна шафа, за скляними дверцятами якої виднівся дивних складних форм посуд, прикрашений квітами та золотистими ободками. Хлопець позіхнув і підняв очі до стелі. Там висіла люстра.
— Ввімкнути світло! — на всяк випадок, може спрацює, промовив хлопець, але не спрацювало.
Він ще походив по кімнаті роздивляючись старі фото, але при торканні вони не змінювали картинки; поштурхав два стільці та табурет, щоб вирішити куди сісти, але не наважився ні на те, ні на інше; на диваном ще трохи літав пил; вікна не відкривались ні по-команді ні при натисканні на них, тільки відлітали від рам якісь шматки фарби; жодної панелі управління домом! Відчуваючи повну безпомічність, Андрій зняв свій наплічник, поклав його в єдиний вільний кут в кімнаті і сів зверху. Він спробував встановити зв’язок з комутатором, але вже й не здивувався, коли йому це не вдалося! З кухні долинав брязкіт металевого посуду та хлопання дверцят, до яких періодично долучалися зойкоти і лайка Ба. «Треба протриматись всього кілька днів! Треба протриматись!»
Андрій навіть і не підозрював, що коли його відома своїми дослідженнями і відкриттями нових цивілізацій бабуся запропонує унікальну, цікаву і пізнавальну подорож, туди, де ніхто з його однокласників не бував, вона матиме на увазі цей старезний куток Землі!