Місія «Стайтан-1»

Сьогодні мій останній день на Землі. Вже о п’ятнадцятій годині космічний корабель злетить з нашої планети. Тут залишу сім’ю, мрії та щиру любов. Це останній наш спільний ранок. Я з нею більше ніколи не зустрінуся, бо у цій подорожі немає зворотного шляху. Але ми вирішили не прощатися.

Мене звати Андрій. Я інженер-дослідник. Нашою метою є колонізація екзопланети Стайтан. Та це навіть складніше, ніж можна уявити. До неї потрібно подолати шлях тривалістю сто двадцять світлофокусних років. Звичайно, що я не побачу нової планети. Навіть із самими передовими досягненнями науки та медицини я не проживу ще вісімдесят п’ять років. На екіпаж поклали місію продовжити людський рід у космосі.

Наш корабель просто гігантський, бо розрахований на вісімсот осіб. Окрім стандартних відсіків він оснащений ще й агрономічним, акушерсько-ясельним, освітньо-науковим та спортивним. А відсік життєзабезпечення  займає більшу частину площі корабля. Важко віриться що це, майже справжнє місто, можна відірвати від землі.

Космічний екіпаж зайняв свої місця. Почався відлік до старту.

В мить запуску, через аномальне прискорення, нас придавило до крісел. Здавалося, наче голова ось-ось вибухне. В ті хвилини я відчував кожен атом свого тіла. Моя душа тріпотіла крилами у грудях, трохи вище серця. Попереду роки, які ми проведемо на світлофокусній швидкості.

Чужорідне тіло маневрує поміж зірок і тон космічного сміття. Людина дуже небезпечна істота. То чи місце їй за межами свого природного ареалу?

Кожен з учасників місії строго додержувався правил. Найголовніше з них забороняло спілкування з рідними. Наші психологи стверджували, що потрібно якнайшвидше позбутися цієї прив’язаності. Настав час зустрічі з новою жінкою. У ній я не знайшов нічого цікавого: ні душі, ні цінностей, ні ідеалів. Моє серце залишилося на Землі.

Після двох років польоту мене вперше викликали до командного відсіку. Новини були невтішні. Одну частину рідної планети накрили повені, а інша ж горить під палючим сонцем. На кораблі також є проблеми. З технічними ми боремося кожного дня, але є і біологічні. Протягом цього часу не народилася жодна дитина. Найгіршу новину повідомили останньою. Мені сказали, що в результаті сходження селевого потоку моя сім’я загинула.

Чи складно плакати в космосі? Ні, це не складно, це дуже боляче. Тепер у мене немає ані батька, ані коханої.

У цю саму хвилину щось пішло не так. Наш корабель почав втрачати швидкість аж поки зовсім не зупинився. Ми опинилися у глибокій чорній пастці, серед неконтрольованих космічних тіл. Так дрейфували ми три тижні. За цей час жодної несправності не виявили.

На початку четвертого тижня безнадії наша група помітила на горизонті електричні розряди. Вони нагадували грозу, але велетенських розмірів. Блискавки, протяжністю сотні кілометрів, були схожими на удари батога. Блискавиці танцювали довкола під оглушливий гуркіт грому. У порожній тиші ми натрапили на пекло. Командир наказав не повідомляти про цю ситуацію решту екіпажу. Посилення паніки було неприпустимим.

За кілька годин після цього, енергетичні системи нашого маленького міста припинили свою роботу. Космічна радіація, яку ми використовували для підтримки життєзабезпечення, більше не надходила до локаторів. Аварійне живлення також відмовило. Кисню максимум на годину. Ми навіть не можемо передати інформацію на Землю, щоб застерегти наступні місії від провалу.

Всі відчули сильний удар. Здається відбулося зіткнення. Знову удар, іще, іще… Нас шматувало з усіх сторін. Корпус корабля почав стискатися. Багато хто одержав значні травми. Ми розуміли що це кінець.

Коли удари стихли, броня корабля стала прозорою. Мікроскопічні, ми опинилися посеред безодні та відчували всю нікчемність свого буття. Над нашими головами схилився космічний велетень з довгими вогненними хвостами на поясі.

Він велично промовив:

– Я Перун – бог цього безмежного простору. Я воюю з темрявою та запалюю нові зірки. А ви, що робите у цій глибокій порожнечі?

З інопланетними істотами уповноважений розмовляти лише командир. Він спробував пояснити мету нашої місії та причини такого кроку людства. Розповів капітан про перенаселення та катаклізми,  як вода перетворилася на отруту, а земля на сміттєзвалище. І для того, щоб вижити, людству потрібен новий простір для існування.

Перун грізно обізвався:

– То ви занапастили найкращу планету у всіх галактиках і думаєте, що ми дозволимо знищити ще одну? Людські істоти стали дуже розумними, але на жаль, спрямували свої знання на деградацію.

– Це правда. – Зізнався командир. – Ми надто пізно усвідомили власні помилки. Зараз нам потрібний ще один шанс.

Бог був суворим:

– На чудо вам не варто розраховувати. Тут панують сили справедливі та непідкупні. Зараз ваш корабель попрямує до Дерева Життя і ви дізнаєтеся свою долю.

Корпус корабля знов перетворився на металевий. Кожен з нас завмер в очікуванні. Ми перші з живих, хто побачить божественний світ.

За міфологічними уявленнями, Дерево Життя виросло зі світової темряви. Воно породило матір Всесвіту – богиню Ладу, яка створила усе що ми знаємо. Наш корабель прибув у світ Прав. Це світ законів, правил та звичаїв. Тут нас зустрів сам  Велес:

– Я не знаю ваших імен, але бачу наскрізь вашу сутність. Ви придумали для себе безліч богів, але жодному не є вірними. Ви написали закони тільки для того, щоб порушувати. Але в декому я ще бачу добро. Ось мій присуд: найкращі з вас будуть служити нашим демонам. Це водночас кара і винагорода. Разом ви будете взаємодіяти з природою на вашій планеті та допоможете їй врятуватися. Всіх інших поглине у безодню темрява.

Справедливий бог не чув наших голосів, не чув і благань. Земних людей поїдала космічна безодня. Я приготувався до неминучого, але мене віддали в руки демону. Відтепер ми разом будемо боротися за щасливе майбутнє рідного світу.

Корабель місії «Стайтан-1″ помітили на орбіті Землі. Коли космічний патруль зайшов всередину, то не побачив жодного члена екіпажу. Усі системи справні. Усі дані польоту відсутні.