Фортеці було не менш, як три тисячі років. З вершини пагорба, з найвіддаленішого бастіону вона більше за все нагадувала чомусь залишену на пательні пригорілу яєчню з баштою-жовтком посередині. Був полудень, сонце смалило безжально. Я повільно зійшла униз, уздовж нескінченної зруйнованої стіни, і нарешті присіла під тінь оливи, поруч із кав`ярнею біля входу. Махнула офіціантові. Він ліниво приніс надто кислий апельсиновий фреш. Голоси дітей ще лунали всередині фортеці. Мабуть, вони таки полізли на башту.
– Аліско, здоганяй!
– Стій, Марко!
– Чекайтеее!
Кричати їм, що ми поспішаємо, було ліньки. Від спеки думки розплавилися, час уповільнився і невдовзі мені здалося, наче я сиджу тут, під оливою, цілу вічність. Що я взагалі була тут завжди, усе моє життя, від найпершого каменю, закладеного у фортецю. Що я бачила її побудову, розквіт, її ситий добробут, разом із нею пережила зраду, руйнацію, падіння і повільний занепад, доки від колишньої слави не зостались самі руїни та ця небезпечна, подзьобана часом башта.
Коли сонце перехилилося за пагорб, я здригнулася і прийшла до тями. Час їхати, а дітей все ще немає. Довелося знову повернутися до фортеці.
– Аліска! Марко! Дюко!
На руїнах було порожньо. Безсовісні. Напевне, ховаються. Я погукала ще трохи і таки полізла на кляту башту.
Згори відкрилася різьблена блакитна затока та звивисте шосе. На башті теж нікого не було. Це вже починало дратувати.
– Ви не бачили?.. – спитала я офіціанта, коли знову прибігла донизу.
– Не бачив.
Навіть договорити не дав. От уже!
Я ще раз обійшла фортецю і все навкруги. Зазирнула під кожен камінчик.
Сонце вже починало сідати. Ставало геть не смішно.
– Слухайте! – знову сказала я офіціантові. – У мене діти десь зникли. Двоє хлопчиків, 8 і 10. Та дівчинка 12 років. Ви їх часом не бачили?
Він навіть не поворухнувся. Лише недбало хитнув головою. Справжня свинота.
– Може, бажаєте кави?
– Ні! Я не бажаю кави! Я бажаю знайти своїх дітей, сісти за кермо і забратися звідси! У мене зранку літак!
Він знизав плечима.
– Поліція унизу. У місті.
– Але раптом ви їх побачите…
– Я вам зателефоную, так.
Я прожогом кинулася до машини. Він простежив за мною і вигукнув раптом, ні сіло ні впало:
– Побачимось завтра!
Просто у людини клепки не вистачає, зрозуміла я, коли вже виїжджала на шосе. Тільки на в`їзді у місто раптом згадала, що не залишила цьому довбню номер телефону. Пасувало б повернутися. Але відділок поліції зовсім поруч. Напевне, треба спочатку туди.
– Вибачте! – увірвалася я всередину.
Та черговий підвівся і швидко сказав:
– Нас вже повідомили, пані! Патрульний вас проведе!
Я навіть не встигла здивуватися, хто повідомив. Ми гналися вулицями, я була за кермом, а патрульний вказував мені шлях. Загалом, він був дуже переконливий.
– Всю місцевість навколо фортеці ми вже все перекрили. А ще підключили волонтерів. Вам нема чого хвилюватись! Вони обов’язково знайдуться. І взагалі, у нас тут зазвичай дуже спокійно.
Дорогою він попросив заскочити у справах до лікарні. Щоб не лишатися на самоті, я пішла за ним. Сестра на стійці виявилась приязна, запропонувала води і дала мені заспокійливе:
– Випийте! Все буде добре!
Від пігулки чомусь зморило, і доки патрульний вирішував якісь свої справи, я на хвильку заплющила очі. Мені примарились усі троє. Похмура, як бувають підлітки, Аліска у чорному худі і з зеленим волоссям, русявий впертюх Марко та беззубий Дючка, який цим літом, схоже, вирішив позбутися усіх молочних зубів разом. Вони бігли у лабіринті фортеці, бавилися у квача та час від часу оберталися до мене. Я намагалася наздогнати їх, але безнадійно відставала. Повітря наче застигло під спекою.
Потім звідкісь за камінням вигулькнув Лікар, його обличчя видалось мені знайомим. Він посвітив мені в очі яскравою сліпучою лампою і сказав комусь, кого я не могла розгледіти:
– Фантомний біль, колего. Зверніть увагу, який стійкий. Активізується щодня у полудень.
– Дивна побічка. Але ж у неї були діти? Чи ні? – спитав інший, молодший голос.
– Під час минулої експедиції на Землю, так. Тоді все довелося згорнути через авіакатастрофу. Проте цього разу ми заклали їй іншу місію. І уявіть, все було просто чудово, доки вона не заїхала на екскурсію до цієї фортеці…
Далі я нічого з тієї маячні не зрозуміла. А потім світло спалахнуло так сильно, що мене засліпило.
Отямилася я за кермом своєї машини. Діти саме мчали до фертеці, не чекаючи на мене. День був спекотний, тож я зайшла до кав»ярні і купила у неквапливого офіціанта пляшку води. Вони набігаються і точно захочуть пити. До води офіціант несподівано підніс мені маленьке горнятко еспресо. Дрібничка, подарунок. Але було дуже приємно.
– Ви чудово виглядаєте нині! – зненацька промовив він.
Я усміхнулася і пропустила повз вуха. Мабуть, з кимось переплутав.
– Чекайте! – закричала я дітям, одним духом сьорбнула каву і помчала за ними.
Наздогнала аж на брукованому підйомі до башти і пригорнула усіх трьох. Навіть старшеньку.
– Ага! Упіймала!
Марко вирвався другим і помчав за сестрою. Довше за всіх до мене тулився найменший, Дючка.
– Мамо! – прошепотів він і кумедно вишкірився беззубим ротом. – Тут так добле! Так весело! Давай приїдемо сюди ще й завтра?
– Звісно! – погодилася я, щоб не засмучувати сина.
Завтра у нас вже був літак додому, та він про це, ясна річ, не пам’ятав.
– Звісно… – повторила я і скуйовдила його біляве волосся, яке вже сильно відросло під час канікул. – Біжи! Наздожени їх!
Він помчав за старшими, кумедно стрибаючи з каменя на камінь.
– Тільки не губіться! Чуєте? Ми не надовго! І не лізьте на башту!
– Добре! – прокричали вони.
Фортеці було не менш, як три тисячі років. З вершини пагорба, з найвіддаленішого бастіону вона більше за все нагадувала чомусь залишену на пательні пригорілу яєчню з баштою-жовтком посередині. Був полудень, сонце смалило безжально. Я повільно зійшла униз, уздовж нескінченної зруйнованої стіни, і нарешті присіла під тінь оливи, поруч із кав»ярнею біля входу. Голоси дітей ще лунали всередині фортеці. Мабуть, вони таки полізли на башту…
Дуже сподобалось! Легке, живе оповідання!
Хоча, на мою думку, не для цього конкурсу, фантастики в ньому мало.
Та воно чудове!
Чудовий стиль, гарні діалоги. Щоправда, не зрозуміло, навіщо проводиться “місія”, бо ситуація, яку проживає жінка, – цілком буденна, і виникає питання, що ж цікавить у ній (ситуації) науковців поза межами Землі.
Я заплутався.
Чому офіціант так поводився?
Якщо це іншопланетна розвідниця, то власне в неї були діти, або за легендою?
Якщо вона дійсно неземна, чому я маю їй співчувати?
Що активує фантомний біль: середина дня, або фортеця?
Якщо фортеця, нащо вони знов її туди прислали?
І так, до чого тут фортеця?
Коротше, враження таке, що відносно цікаву ідею неправильно загорнули.
Чудовий стиль! Не на відмінно, а на зразково. З тих, що прочитав, “Поки люди сплять” може позмагатися. Ще б, авторе, до вашої “Неземної” несподівані повороти та найкращі сюжети, і було б наче у світових фантастів. Хоча, у Чана стиль навіть у перекладі все одно витягує, щоправда, в нього трохи довші оповідання, то є де більше розгулятися.
Творчих злетів!
Досить сумне оповідання про психічний розлад. До теми конкурсу також не можу зарахувати. І лікарі якісь садисти. При цьому автору вдалось викликати емоції.