Кіберочка

Лікарка звично, не дивлячись у люстерко, підфарбовує губи і причісується. Сиве, доглянуте волосся дуже пасує до її чистої шкіри і світлих очей. Красиві кисті рук, середній зріст і пряма спина. Та їй взагалі всього дев’яносто років – благодатний період життя. Зазвичай, у такому віці жінки вже відпускають у вільний політ дорослих дітей та онуків і починають жити для себе – мандрувати чи здобувати інший фах, або самовдосконалюватися у давно обраній професії.
До кабінету заходить бліда, виснажена пацієнтка, за медичною карткою – Соломія Римар, ледь старше сорока років. Чорні кола навколо карих очей свідчать про поганий сон і роблять її погляд глибоким, навіть трохи містичним. Колись пишне, а тепер сухе й ламке чорне волосся, складене на потилиці недбалою вісімкою і скріплене великою заколкою, викликає спонтанні сплески глибокого співчуття.
– Вумо* Соломіє, ви наполягаєте на своєму рішенні?
Лікарка зітхає, оскільки питання, безперечно, зайве. Але його вимагає протокол, а ситуація аж ніяк не схиляє до порушення процедури. До того, що стосується небезпечного вірусу, занесеного на Землю одним з космонавтів, не можна ставитися інакше.
– Я все добре обдумала, вумо Ганно. Прочитала всі матеріали, які тільки знайшла і тепер твердо переконана, що вірус Фокзах-Тепрочместрі непереможний. – пацієнтка помовчала, ніби збираючи рештки душевних сил, аби продовжити. – Дуже скоро хвороба прикує мене до ліжка і мої діти впродовж багатьох років матимуть замість матері немічну каліку. Від мене тхнутиме блювотинням і тліном. Я не хочу зіпсувати щасливе дитинство моїх дівчаток. Тому прошу дати мені залізну таблетку. Я свідомо і добровільно згодна скоротити свій вік, заради п’ятнадцяти-сімнадцяти років здорового й повноцінного життя.
Лікарка натискає кнопку на столі. В ту ж мить двері прочиняються і кіборг-помічниця, яка слухала розмову зі свого робочого місця, вносить на таці маленьку коробочку та склянку аргентованої води.
Пацієнтка тремтячими пальцями поспішно дістає круглу пігулку в желейній оболонці, закидає до рота, з натугою ковтає і довго, смакуючи, п’є воду. Її обличчя змінюється на очах – світлішає, маскує ранні зморшки виданим в’ялою шкірою дуже скупим, ледь помітним, але справжнім рум’янцем. Навіть темні очі перетворюються з бездонних вирв на сяючі зірки. Зсутулені плечі розрівнюються, під блузкою окреслюються жіночі принади. О, то вона дуже приваблива!
Вума Ганна, яка завзято керує колективом кіборг-лікарів у великій лікарні з ультрасучасним обладнанням, не часто бачиться з пацієнтами. Зазвичай, до неї відправляють отаких, безнадійних. І такі зміни як з вумою Соломією лікарка спостерігала не раз. Але завжди це було дивовижно: таблетка подіє тільки через три-чотири дні, а людина оживає зразу після її прийому. Це ні що інше як цілющий вплив надії, яка шаленим потоком вривається в клітини, гормони, нейрони…
Лікарка проводжає свою усміхнену співрозмовницю і подумки віддає її життя й здоров’я під опіку розумних біонаночастинок, з яких зроблена так звана таблетка. Вони щільно огорнуть внутрішні органи хворої і будуть їх підтримувати, доки не вичерпають власний потенціал. На жаль, подовжити цю дію вченим поки що не вдається. Як і повторити процедуру – імунітет шалено бореться з «чужими» наночастинками і це тільки продовжує агонію пацієнта.
…У вікно зазирає кущ бузку і директорка медичного закладу та головлікарка в одній особі, вже вкотре радіє, що переїхала з тридцятого поверху на перший.
– Вумо Ганно, вумо Ганно! – до кабінету вривається мініатюрна
кіборг-медсестра Агата з розплесканим довкола великих сірих очей переляком. – Вумо Ганно, увесь персонал спейсітерапії* нездужає! Симптоми схожі на вірус Фокзах-Тепрочместрі. Я їх відправила в карантин. Зараз вони себе діагностують на медичній платформі. Також ми з вумою Олександрою і меном Дем’яном заблокували всі лікарняні входи і виходи!
Інфекція! Цього ще бракувало! Стільки біди наробив молодий випускник Зіркової Академії, який порушив правила техніки безпеки на маловивченій планеті і з’їв просто з куща ягоду, схожу на земну малину. Звісно, він не знав про крихітних клопів, які живляться соками цієї рослини і розносять смертельний для гостей планети вірус. Хлопчисько й справді одержав славу, яку так прагнув здобути в експедиції. Збудник тяжкого захворювання, виявленого на ягодах культури, названої анилам*, одержав прізвище цього юного бевзя та прізвище поважного професора й дослідника небезпечних для людства інфекцій: вірус Фокзах-Тепрочместрі. Втім, обоє чоловіків про це вже не дізналися.
Лікарка підхоплюється, ковтає горошинку супервітаміну і вдягає свій «космічний» костюм.
– Агато, подбай щоб в карантинному блоці було все необхідне. Я незабаром
підійду.
З людського персоналу, крім головної лікарки, у штаті головний механік, головний програміст, психіатр і старша медсестра – на п’ятсот кіборг-лікарів. Тому пацієнти й називають лікарню Кіберочкою.
Вума Ганна натискає кнопку загального зв’язку, коротко описує ситуацію. Просить одягнути захисні костюми і не панікувати. У медзакладі достатньо продуктових запасів і лікарських засобів. Якщо через три дні більше ніхто не захворіє, заблоковані двері, крім тих, що у карантинному блоці, відчиняться і життя потече старим руслом.
Виклик. На моніторі молода підтягнута жінка у зеленій формі рятувальників.
– Вумо Ганно, на зв’язку очільниця мобільної бригади фахівців вищої
категорії Служби надзвичайних ситуацій і порятунку Соломія Римар. Рада вас бачити, хоча привід дуже тривожний.
– Вумо Соломіє, менше місяця минуло як вас виписали з лікарні!
– Я в порядку. І зараз у формі як ніколи. Дайте мені доступ до ваших
програмістів. Вони вже переглянули записи з відеокамер? Вам не здається дивним, що ураження масове і проявилося в усіх одночасно?
Це й справді до біса дивно, адже вірус не передається безконтактно. Він має потрапити в середину організму, щоб почати свої незворотні руйнації. Перші результати переглянутих відеозаписів: нічого підозрілого. Зафіксовані звичайні робочі моменти. Кіборги виконують свої обов’язки. Вони всі – люди, які пройшли через смерть і біль. Мало хто з них став кіборгом з власної волі, в основному, рідні не могли змиритися з втратою таких ще молодих синів і дочок. Їм палко бажали життя, хай і в такій напівбіологічній та напівмеханічній формі.
Між собою всі в досить рівних стосунках: хтось комусь симпатизує, хтось когось недолюблює. Однак колектив з цього приводу ніколи не штормило.
Зайшов головний програміст мен Остап:
– Вумо Ганно, всі, хто в карантині, по черзі мали контакт з кіборг-хірургом
Климом.
– Які саме були контакти?
Мен Остап трохи ніяковіє:
– Ну, на минулому тижні кіборг-хірург Клим по черзі призначав побачення кіборг-лікаркам Зої, Ладі, Лідії, Руті та кіборг-медсестрам Раді і Таї у кавопоінті* на другому поверсі. Після вечері з кожною з них цілувався.
– Ото казанова! Але хлопець красивий, ніби створений для того щоб крутити дівчатам голови. Ми не знаємо чи був він вже тоді заражений, – розмірковує вума Ганна. – Дія вірусу проявляється через три дні. Тобто, Зоя, Лада і Лідія мали захворіти ще три дні тому. Ну й, звісно, кавалер теж.
– Переглядайте записи за вівторок-середу! Там має бути відповідь!
додає вума Соломія з монітору. – Ми теж підключаємо до цього процесу нашого кібер-аналітика. До зв’язку!
Головлікарка вийшла в приймальню, розпорядилася щоб кібер-секретарка перекидала всі важливі дзвінки на її комунікаційний браслет і викликала ліфт.
Прийшла кабінка, оформлена у стилі компактної, але затишної вітальні: два дивани, стіл, книжна полиця, велике вікно з мальовничим краєвидом. Здається, за склом вітер похитує гілки справжньої яблуні, крізь які синіє погоже небо. Біло-рожеві пелюстки кружляють у повітрі та встеляють землю довкола дерев’яної садової лавки, на якій лежить недбало кинутий картатий плед…
Весняна ідилія робить свою справу: за кілька хвилин напруга, що стиснула плечі і скроні, починає відпускати, з’являється надія, що все владнається і буде ще можливість розслаблено посидіти на такій лавці з книжкою чи просто з чашкою кави… Та двері відчиняються і треба йти туди, де небо над головою нависає важкою білою стелею лікарняних палат, переходів і коридорів.
За склом карантинного відсіку – бліді обличчя хворих кіборгів. І що з того, що їх життя – симбіоз живої і неживої матерії? Вони дихають, відчувають, сміються і плачуть, смакують чай з тістечками, мріють… Вони хочуть жити! Побачивши головлікарку, підходять ближче з надією в очах. А вона не має що їм сказати. Всі слова обезцінені перед лицем небезпеки. Про те, що вона зробить усе можливе і навіть ладна поділитися власними життєвими силами, вони й так знають.
Минула важка доба. Головлікарка ночувала у маленькому побутовому блоці, який з’єднувався з її кабінетом вбудованою у стіну висувною панеллю. «Там є все, щоб комфортно жити на роботі!» – виправдовувалася перед рідними, які часто обурювалися, не заставши її вдома кілька днів поспіль.
Ранок не приніс нічого втішного. Карантинний відсік поповнився новими пацієнтами. Лікарняний харчовий блок скрупульозно перевірили вздовж і впоперек, та жодних порушень не знайшли. Вода надходить до лікарні зі свердловини, з якої п’є третина міста. Там, за стінами Кіберочки, зовні, всі здорові і щасливі. А вума Соломія продовжує наполягати на тому, що джерело зараження має бути в стінах лікарні. У цієї наполегливої жінки власні рахунки з вірусом.
У другій половині дня доводиться задіяти ще один карантинний відсік. Потім ще один, і ще… Почали хворіти й люди – теж масово. Вума Ганна відчуває повне безсилля: немає жодного натяку на те, що саме викликало спалах вірусу. Добре, що в карантинних відсіках пацієнтів доглядають вишколені роботи. Без них катастрофа була б повною. Довелося запросити ще кілька десятків кібер-медиків. Хворі помирають майже щогодини.
Дзвінок. Вума Соломія виглядає втомлено. Не хворобливо – шкіра на її обличчі, попри все, сяє, та й очі не потьмяніли. Просто вона дуже схожа на людину, якій треба добре відіспатися.
– Я знайшла джерело зараження. І все гірше, ніж можна уявити.
Ягоди аниламу один з чиновників від сільського господарства вирішив розводити в теплицях Марса, оскільки ця культура дуже урожайна, легко приживається на будь-якому ґрунті і смачна. У майбутньому тут же, поряд, заплановано спорудити переробні цехи. А поки що обмежилися інструкціями з деякими застереженнями. Приміром таким, що ягоди слід перевозити в замороженому стані у червоних контейнерах, які означають заборону до споживання без кількагодинної теплової обробки. Тобто, землянам на столи мали потрапити варення і джеми.
В один з останніх рейсів через поспіх та нестачу контейнерів потрібного кольору, залишок зібраного аниламу завантажили у дві веселенькі жовті ємності. А на Місяці, на перевалочному складі, робот-вантажник розмістив їх на полицях поруч з малиною. І в той же день вся партія з тих стелажів пішла на Землю.
Тільки через тиждень робот-обліковець виявив пропажу двох контейнерів аниламу. Як з’ясувало слідство, їх одержали саме кавопоінти Кіберочки. Кулінари розморозили ягоди, вважаючи їх малиною, кілька хвилин обробили знезаражувальним промінням, підсушили і виготовили смачний десерт із збитими вершками. Спочатку в кавопоінтах для кіборг-лікарів (тому вони захворіли першими), а через кілька днів смакоту вже пропонували і в закладах відпочинку для людей. Було продано біля двох тисяч порцій. Це значить що смаколиком на дозвіллі поласували всі півтори тисячі пацієнтів і пів тисячі медперсоналу. Дуже поганою новиною є те, що, аналізи, узяті в хворих людей та кіборгів, показують мутацію вірусу. Він, поєднавшись із земними збудниками захворювань, став у рази страшнішим та набув здатності передаватися повітряно-крапельним шляхом. І ми не маємо ні ліків, ні вакцини. Залізні таблетки для підтримки організмів, уражених агресором такої сили, розроблять тільки через 6-8 місяців. Якщо хоч один вірус вирветься на волю – пандемію забезпечено і людство буде приречене. Єдиний спосіб запобігти цьому – взяти лікарню під купол. Анилам вже заборонили ввозити на планету у непереробленому вигляді.
– Що ж, немає іншого виходу, – приречено зітхнула головлікарка. –
Дайте мені годину.
– Сорок хвилин. Потім піднімайтеся на дах. Ми вас заберемо і
зробимо все дистанційно.
У лікарні стало тихо. В спорожнілих коридорах, здавалося, гуляє вітер. Хотілося крикнути в стилі онука: «Чи є тут хто живий?!» Та було страшно не почути голосів у відповідь…
Кіберочка в біді. Пів століття вони разом – від першої закладеної в фундамент цеглини і до сьогодні. І будуть до останньої хвилини життя головлікарки. Вона не дозволить нікому проклинати своїх дітей, онуків і правнуків, бо не рятуватиме себе, любиму, кинувши напризволяще своїх пацієнтів і свій медперсонал.
Вума Ганна повернулася до кабінету, сіла за свій стіл і лишила на сайті лікарні єдину фразу: «Зрозуміють ті, кому пощастило займатися справою, без якої життя втрачає смисл». Потім швидким кроком підійшла до картини збоку від вхідних дверей, посунула веселий пейзажик вбік. Відкрилася трохи запилена ніша з червоним важелем, який навдивовижу легко, без напруги пішов униз.
Вума Соломія, яка сама сіла за кермо зеленого рятувального флаєра і на ходу підбирала слова для засмученої лікарки, десь за сто метрів до потрібного даху побачила як над ним злетів угору і до болю в очах засяяв під сонячним промінням прозорий надміцний купол. Вума Ганна зробила свій вибір.
…Журналісти ще якийсь час смакували різні припущення про те, що відбувається у «законсервованій» лікарні. Про гори тіл у трупарні. Про тих, хто, можливо, вижив і з’їхав з глузду. Про те чи був у вуми Ганни інший вихід. Щодня після настання темряви біля купола стояли і з мольбою дивились на світло у небагатьох вікнах засмучені родичі тих, хто навіки лишився в лікарняних стінах. Через кілька тижнів настав вечір, коли вікна Кіберочки не засвітилися жодним вогником. А з першими променями сонця всередині купола яскраво спалахнуло і за одну коротку мить від лікарні лишилася купка попелу.
…Ще десять років опісля височів купол, час від часу омиваючи себе зсередини якимись рідинами ядучих кольорів. Потім перейшов на воду. Містяни, – люди і кіборги, регулярно зносили до нього букети квітів. Це не подобалося меру міста, бо пам’ятний знак загиблим від віруса встановили на Алеї Скорботи. Яка їм різниця де їх поминають? Лікарня в цьому місці і так була як прищ на носі. Тож після її зникнення архітектурний відділ запланував дещо грандіозне.
Одного ранку купол зник, на місці Кіберочки зеленіло рівне поле з жовтими сузір’ями кульбаб. Врятоване від смертельного вірусу людство одержало ще один майданчик для забудови.

Словничок
1. Вума і мен – демократичне звертання до жінок і чоловіків.
2. Спейстерапія – лікарняне відділення, яке лікує представників космічних служб.
3. Анилам – ягоди однієї з нововідкритих планет, зовні і за смаком схожі на малину.
4. Кавопоінт – невеличка затишна кав’ярня