Коментарі

Дякую всім за увагу до мого твору. Це неочікувано, але приємно 🙂
Бачу, більшість цікавиться причиною поїдання всіх таблеток одразу, до того ж, після чіткого застереження від продавця. Я недарма використав для опису процесу поїдання ложку, адже героїня могла просто висипати їх собі в рот і пережувати. Просто хотілося показати людську нетерплячість і жадібність ось у такому комічному антуражі (“як мед, то ложкою”), щоб було зразу зрозуміло: ми хочемо все і одразу.
Кожен з нас має рівно стільки часу, як і всі інші. Звісно, можливості у кожного різні, це і інтелект, і вік, і місце проживання, і т.д. Але ми майже завжди маємо можливість чогось навчатися. Можна записатися на курси іноземної мови, на кулінарні курси, або взагалі вчитися по відео-уроках з Ютьюбу. Що для цього треба? Бажання, час і зусилля. Але якщо з’являється можливість вивчити щось, скажімо, “на халяву”, то чи всі втримаються від того, щоб не прискорити цей процес?
Я не маю на увазі, що всі б одразу так вчинили з незнайомими ліками, але таких знайшлося б чимало, адже у реальному житті є повно прикладів цього. Ну, варто згадати хоча б людей, які вперше прийшли в спортзал, чи людей, які перший день приїхали на море, чи людей, яким сказали, що можна безкоштовно брати щось.
Ще раз дякую всім за зауваження та пропозиції 🙂

Росіянізми нашвидку: “Руки нащупали залізні грати” – слово “нащупувати” одинадцятитомний словник знає, але воно сприймається трохи чужорідно; не “грати”, а “ґрати”, грати – це дієслово.
“Між якими сиділи на ковриках і просто гуляли розмовляючи студенти і діти”, – на “килимках”, а не “ковриках”. Розмовляючи – комами з двох боків (заодно).
“Підійшла до невисокого каменю”, – як на мене, тут має бути каменЯ, бо йдеться про чітко окреслений предмет, а не матеріал (це не до російського впливу, а до граматики).
“Жалісливо заскиглив малий, на вигляд років сім.” – “На вигляд років сім” – дуже кострубато звучить, хоч би “років семи на вигляд”.
“Хлопець перестав плакати, демонстративно склав руки, насупився і пішов геть”, – мені здається, тут доладніше було би “припинив”.
“Чим далі бігла, тим більше наростала тривога”, – взагалі неодноразово натрапляла на твердження, що органічніше “що (далі), то…”, а не “чим…, тим” – це якраз під впливом російської прийшло до української мови. “Наростала тривога” теж сприймається як калька, хоч так, слово “наростати” у значенні “посилюватися” в словнику є.
“Замок мелодійно клацнув і я штовхнула білі двійні двері” – краще “подвійні”, словник фіксує “двійний” як діалектизм.
“що закінчувався такими ж дверима” – такими самими.
“що час від часу розгойдувались” – сприймається як дослівний переклад “время от времени”; часом, подеколи, можливо.
“Відкинула штору і підійшла ближче до відкритого навстіж вікна” – відчиненого.
Це, насправді, не так уже й багато. Деякі зі слів, які видаються русизмами, на кшталт того самого “навстіж”, технічно такими не є, словником зафіксовані.

З пунктуацією значно гірше, помилок дуже багато, майже в кожному реченні, у різних випадках.

Щодо сюжету: не дуже второпала, до чого це все було. Очевидно, дівчина у певний спосіб досліджує сни, але “щось пішло не так”. Мабуть, істоти зі снів за законами цього сетингу можуть потрапити до реальності. Героїня продирається крізь якусь фантасмагорію, ухвалює боротися зі звіром. Ок. Але без бекграунду, попередньої історії (що за дівчина, що уособлює звір, звідки саме такі образи, чим психологічно вмотивовані, яка кінцева мета) усе це якось не грає. Сон-то безкінечний, але конкретно цей твір виглядає як його невеликий фрагмент, трохи так “у вакуумі”.

Ідея, що навіть маючи справу з “янголами”, треба читати, перш ніж підписувати – звісно ж, неабияк цінна. 🙂

Але от мене одне неабияк спантеличило: чому, маючи вибір між стандартом і напів-люксом, і так затято цікавлячись люксом та ін. – ГГ вибрав стандарт…!? Мене це муче… Як же ж так…
Он, люде платять за купе в 2-3 рази дорожче, аніж за плацкарт, і терплять! Хоча, по-чесному, мала би бути 1.5-кратна різниця…

Авторе, насправді проблема, чому Марина Василівна накинулася на пігулки, вирішується досить просто. Ці пігулки – від жадібності. Якщо погодитеся на такий варіант, треба розгадку приховувати майже до самого фіналу. Зате як вона вистрілить!

Хто такий Астерос, я не знаю. Спочатку вирішила, що це французький Астерикс. Але згодом втямила – Луціус ака Люцифер, ще та сама яблуня. А головним архітектором масони називають бога. Тобто склався пазл. Попри те що тема досить заяложена, читалося з цікавістю. І надією, що нарешті розпочнуться якісь події. Автор так нахвалював обох героїв… Чесно кажучи, я не зрозуміла, чому вони генії. Поводяться як статисти. Не впливають на дії свого патрона, не розуміють, що відбувається з технікою. Але готові скористатися можливістю набути безсмертя. У цьому тексті відсутнє головне – конфлікт. Все, що бажають персонажі, вони отримують без деяких перешкод. ГА хотів перевтілення в цифрову особистість – вдалося. Друзі-програмери аж раптом захотіли пірнути в нейромережу – і це теж сталося. Інтереси Луціуса і ГА не зіткнулися. Немає ніякого протиріччя. Що спільне в Луціуса і Люцифера, чому Луціус має стати чортом для Землі.2? Не бачу передумов. ))) Він звичайнісінький клерк. До речі, навіщо їх двоє? Тобто Луціус і Астерос? Вони майже не відрізняються за характером. А я знаю, навіщо. Щоби розповідати читачеві, що відбувається. Іншої підстави я не бачу.
Удачі на конкурсі!

Дякую за відгук, Людино!

Щодо прибульців – то мене дуже засмутила 5-та частина (страшніша за перші…) “Путівника по Галактиці…” Дугласа Адамса. І я спробував залучити хоч когось на наш бік…
Про нейтринну аномалію писав Артур Кларк у книзі “Пісні далекої Землі”. Але згодом її (аномалії), здається, не стало 🙂

Всі ці книги є в інеті й українською. І, можливо, без них оповідання не надто зрозуміле… За що, панове читачі, й вибачайте…

Рекламний агент класно втирав тітці, просто звірюка)) Тітка теж класно клеїла з себе “прохавану”, перепрошую за жаргон. Це сподобалося. Тема з фантастичними пігулками для (потрібне вставити), справді, не свіжина, але сюжет досить дотепно розвивався до кульмінаційного виверту. Серйозно, не можу не приєднатися до більшості коментаторів у цьому враженні: тому, хто жере ложкою умовні ліки (жере ложкою наноагентів О_о), треба премію Дарвіна виписати, навіть якщо не вмер, авансом. Це настільки утрований сюжетний хід, що йой. Ну, і звісно, після слів агента про наслідки фінал передбачуваний – і, на жаль, саме так події і розвиваються, як думаєш, бо героїня, здається, трохи несповна.

Але назва прикольна)) Дійсно, для чого ж вони?.. Забула))

Симпатично написано, не те щоб дуже яскраво і дещо ком бракує, але читаєть легко. Клерк нормально так рекламує свій Рай) Про комерціалізацію, осучаснення релігії і віри – тема не нова, але тут вона якось так мило розписана, мені аж захотілося процитувати чоловікові про пиво і жовтий рівень гріхів. Але, боюся, не проканає, бо атеїст)
Проте немає виразного пуанта, фінального акорду. Герой цілий абзац не в’їжджає щодо “саме нашого Раю”, коли до читача вже давно все дійшло, а потім ще довгенько сперечається з клерком ні про що. І навіть те, що він шокований власною смертю, якось не реабілітує таке пробуксовування ситуації. Виходить, що це оповідання з соціальним, так би мовити, підтекстом – про рекламні витівки та всілякий маркетинг. Але за формою воно тяжіє до анекдота, а в анекдоті має бути наприкінці ударний прикол. А воно якось мляво завершується.

Виглядає як уривок чогось більшого. Якщо центральна тема – зміна сутності й зовнішності, то все, що відбувається навколо, набуває ознак тла, суто допоміжного “задника”, а тема лишається до кінця не розкритою. Адеж ми бачимо Ґорса очима людини, яка _не знала_ його раніше, і тут вона раптом говорить: “Ґорс, такий інший, такий дивний і дуже-дуже чужий, вклоняється нам”. Кому чужий, та вони з героїнею знайомі якусь годинку, хіба ні?.. Як вона може взагалі оцінити зміни в його характері, за зміною голосу й манери триматися?.. Ясно, що вона стала свідком унікального явища, але “очима чужинки” вся ця метаморфоза, на мою думку, виглядає штучно вклеєною до канви твору про втечу він якихось жандармів. Виходить, втеча й героїня окремо, колоритне подружжя (королитне, так) окремо, а Ґорс зі своїм переістотненням теж сам собі. Усе окремо, і цю властивість твору лише увиразнює конспективний фінал.
Заявка на гарно написану бадьору пригоду, але зрештою, як на мене, не вийшло цілісної історії.

Щеплення.

Гарне оповідання. З запалом. Явний фаворит. Які ставки? 🙂

Але згодом у мене з’явився неприємний післясмак. Десь такий, як і після усвідомлення, наскільки масовою є підтримка люмпенських гасел, типу: “всім депутам і чиновникам – мінімальну зарплату… хай поживуть…”
Бо справді страшно було би жити в країні, чиї керівники на мінімалці, (чи летіти в літаку, де пілот на мінімалці…)

І так само тут, в оповіданні, страшно усвідомлювати, що всю вину покладено на чиновників, які, ніби-то навипередки біжать по “щеплення”, а от народ “білий і пухнастий”…
А насправді – дуже цікавим був б експеримент (таємний,відстежуваний і з публічним звітом), в якому народний потік поділиться на пару русел: одне до чесних і непідкупних чиновників, які вимагають 100% виконання діючих правил і норм; і потік до чиновників, що здатні “увійти в становище”, “допомогти”, “посприяти”…
Зі свого незначного досвіду я знаю, що переважна маса тече туди, де “мир, дружба, жвачка…”, а не у місце, де вимагають працювати, напружуватись… і дотримуватись Закону…

Але, звісно ж, у всьому винуватій чиновники! 🙂 Саме вони мали би загатити греблю своїми тілами і не допустити появи незаконного потоку. І все це – за мінімальну зарплатню… 🙂

Viva la revolution! 😉

Усе так завертілося, аж голова закрутилася) Це, знаєте, як “у ваших родзинках нема кексу”) Тобто аж забагато намішано, не знаєш, за що хапатися.
Парадокс мені дещо вимороченим здався, краса часових парадоксів у їхній елегантності, а тут трохи венігрет: історичні персонажі, чомусь з кіберпанково-стимпанковим нальотом, хтось від когось пішов і чомусь ревнує (а чого ревнувати чоловікові, _до_ якого пішла жінка?..), хлоп – ще й вписка Шеклі наприкінці.
Але найбільше мені незрозуміло, навіщо взагалі, у принципі, проектувати й запускати машину, яка викривлює час, що вже минув. Запускаючи її без певних лабораторних обмежень, можна догратися до повного хаосу й викривлення реальності, до абсолютно непередбачуваних наслідків, навіть якщо живу людину в камеру ЗТМ не пхати. Наука і прагнення до пізнання – то добре, звичайно, але, їй-богу, це якось алогічно. Як пиляти гілку, на якій сидиш.

Легке веселе оповідання 🙂

Видно, що автор намагався написати про важливі серйозні речі, проте для мене форма виявилась заскладною. Можливо через це і не відчула “духу Шеклі”, але спробую перечитати пізніше.

1) ну, він же розвивався, доступ до бібліотеки отримав…
2) ГГ в цьому унікальний
3) не вірно, коли дівчину було визначено, він якраз і хотів, просто допоможець його випередив. а потім виявилося, що то не дівчина.
Дякую за аналіз!

Птице Сірін, дякую на доброму слові. Автор трохи розгубленийбо одним коментаторам (Зіркоходу) зайва друга частина, іншим перша) Щодо роботів, то маю аж два аргумента: яке ж майбутнє без роботів, і біда одна не приходить. І взагалі, на мою скромну авторську думку, без роботів було б якось зовсім “унило’, тобто – сумно.

Моренова шкіра комбінезонів це, нажаль, ляп до якого привели брак часу і недосконале володіння українською мовою автором. У автолюбителів є вислови відносно кольору авто ( металік, гнила вишня, мурена).

Воно не зовсім шекліанське, як на мене, але як притча — хороше. Дякую.

Моренова шкіра комбінезонів це, нажаль , ляп, до якого привели брак часу і недосконале володіння українською мовою автором. У автолюбителів є вислови відносно кольору авто ( металік, гнила вишня, мурена).

Мені сподобалися ці самозречені прибульці-екофанати. Можливо, не всі підказки автора про сутність чужопланетян вдалося вловити. Всередині текст дещо провисає, але ідея з наметами, що виконують особливу космічну роль — крута.
Дякую.

Птиця Сірін, Електроскате, дякую за відгуки!
Електроскате, “він просто такий непробивний мужик?” Саме так! Як справжній політик швидко орієнтується в ситуації 🙂 Але звісно, спершу конгресмен дуже здивувався і продовжував дивуватись протягом свого перебування на станції, проте через формат мініатюри це лишилось за кадром. До того ж, я помітила, що в Шеклі герої часто сприймали якісь надзвичайні речі досить спокійно.
Біотоку, дякую, що, незважаючи на труднощі, таки дочитали! Шкода, що не вдалося Вас зацікавити.