Компаньйон

Дата: #ПОМИЛКА!. Час: #ПОМИЛКА!.
Крізь темряву долинають крики:
— о-я-ине… -чу!… -о-я-ине Івановичу! Костянтине Івановичу, прокиньтеся! Ви знову заснули на робочому місці!
— Заснув? Що значить, заснув? Ні, що ви, я не можу спати… Сон — то взагалі не для мене…
— Ви розумієте, котра година, Костянтине? — причепився якийсь молодик у формі.
— Мм… десь пів на другу? Чи близько того?… — мисленнєві процеси все ще вимагають колосальних ресурсів.
— Боюся, не зовсім: вже чверть на першу; і я бачу, що ви ніяк не можете зібрати себе докупи, Костянтине!
— Що значить “вже”? Тільки-но було пів на другу… Не міг же я уві сні відмотати час назад?… — спантеличено заперечую я.
Озираюсь у пошуках годинника: його в цій кімнаті немає. Самі сірі стіни без вікон, єдиний стіл та стілець, на якому сидить нахаба, що мене розбудив. Позаду нього — важкі металеві двері з емблемою Астрономічного бюро. Поки я намаюсь второпати, де опинився, молодик бурмоче щось на кшталт “Ага, і з часом тут теж є проблемки” і дістає з кишені блокнот. Потім вголос продовжує:
— Ви розумієте, який сьогодні день?
— Чесно кажучи, вже не впевнений.
— 28 грудня, — самовдоволено повідомляє він.
— Нічогісінько не розумію! — подив впереміш із жахом вмить охоплює мене — Неможливо, щоб я повернувся на тиждень у часі! Навіть враховуючи всі сучасні технологічні досягнення.
— Ні в якому разі, Костянтине Івановичу, час плине лише вперед. Ви лишень на рік погляньте, — чоловік киває в бік календаря і ковзаючим рухом пересуває його від кута робочого столу на самісінький центр.
Та він знущається з мене! Рік, який рік…
— Матір Божа!!! — лунає мій спантеличений голос.
— Ваша правда, Костянтине, прямо “без року не тиждень”, — в’їдливо зауважує цей гівнюк у формі, ледь тримаючись щоб не обдарувати мене бридкою посмішкою.
— Та як же так?!
— Це наразі не має критичного значення. Головне — мені вдалося вас розбудити, оскільки ви маєте дати відповідь на кілька питань.
Ну не нахаба?
— А в мене, знаєте, скільки питань?! От Ви, Ви хто, в біса, такий? — розлючено вигукую я.
Він здивовано кліпає, сунеться ближче — аж занадто близько, — маше руками у мене прямо перед очима:
— Не впізнаєте? Невже вам не знайоме моє обличчя? Що ж, в такому випадку, перепрошую, Костянтине Івановичу, я представлюся, — мов у дешевому картковому фокусі, миттю з’являється посвідчення в його руці. — Чалков, Семен Сергійович, Глобальне управління з розслідувань надзвичайних інцидентів, головний комендант полісу.
— Полісу? Якого полісу?
Поліс… Не можна вже просто говорити “місто”?
— А от якого полісу, то вже не Ваша справа, якщо відверто, — насуплені брови, недвозначно натякають на небажання коменданта щось пояснювати.
— Радий знайомству, Семене, — виціджую я досить нещиро. — Однак Ваша присутність тут мені ні про що не говорить. До того ж, гадки не маю, що за питання до мене можуть бути у головного коменданта.
“Глобального…” чого? І що вони там собі розслідують?
— Отже, Костянтине, — комендант прочищає горло, — наскільки мені відомо, близько двох років тому — а для Вас, виходить, рік — Ви працювали з Григорієм Володимировичем Стадніком. Чи це відповідає дійсності?
— Не заперечую. Григорія я знаю особисто, і дійсно допомагав йому в експедиції на Глізе 581Д.
— Боюсь, у мене погані новини: Григорій помер кілька тижнів тому.
Як?! Я ж ось нещодавно бачив його…
— Кхгрм… але… що за? — видаю я, неспроможний дібрати слів жодною відомою мені мовою.
— Співчуваю, але маю поговорити з Вами про Григорія. Маю знати все, що Ваша пам’ять зможе мені видати.
— Не розумію… Нічого не розумію! Лишіть мене, будь ласка, наодинці. Я маю все… проаналізувати.
Я знову ловлю його спантеличений погляд, але голос звучить упевнено:
— Мм, добре, лишу Вас на самоті. Я повернуся через…
— Ні, жодних повернень, — перебиваю я. — Не зараз, Семене, — ЗАВТРА!
Комендант невдоволено мугикає:
— Трясця!
Тільки-но він зникає з поля зору, гібернація хвилею накриває мене, і всі електричні імпульси гаснуть.

Дата: 28.12.2#$%&. Час: 15:00
— Костянтине Івановичу…
Та він глузує, чи що?!
— Я ж просив, завтра! — сердито гаркаю я.
— Але мені потрібно з Вами поговорити. Маєте зрозуміти: від Ваших відповідей залежатиме не одна доля.
Ще той нахаба — цей комендант!
— До чого Ви ведете, Семене? Хочете сказати, я вскочив у якусь халепу, під час сну?
— Технічно — ні. Це якщо нехтувати втратою всього лише року життя.
— “Лише”? Ви прийшли до мене ставити свої дурні запитання, але самі не кажете нічого! Чиї ті “долі”? Чому вони мене мають хвилювати? Навіщо Ви тут? Кому потрібні ці питання і відповіді? Ви, саме ВИ можете мені дати хоча б кілька коротких відповідей?
— Наразі важливі лише Ваші відповіді. Отже…
— Ну ні! Геть звідси! — гримаю я. — Майте хоч крихту поваги до співробітника Астрономічного бюро! “Завтра” — означає завтра. А зараз — дайте мені СПОКІЙ!

Дата: 29.12.2#$%&. Час: 10:00
— Семене, знову Ви? Якого біса так рано?
Не так вже й рано, але я не маю жодного бажання знову бачити цю пихату пику. Він показно зітхає, і примирливо відказує:
— Нам потрібно багато чого обговорити. Костянтине, ми можемо не встигнути.
— Куди це “не встигнути”? Ви мені тільки скажіть, я Вам так “допоможу”, що в управлінні вам всім непереливки буде.
— Я зобов’язаний… — запинається Семен. — Зобов’язаний ще річний звіт здати з утилізації мотлоху. Менше з тим, наразі це не важливо. Повернемося до Григорія.
Змінює тему, цей паскудник.
— Гриша… — незважаючи на весь жаль, напруга відчувається гостріше. — Хороший чоловік. Цінний спеціаліст.
— Розкажіть, як ви познайомилися два роки тому. Мушу попередити, що все сказане Вами…
— …може бути використано проти Вас? — з деякою пересторогою підхоплюю я клішовану фразу цього пихатого лайдака.

%?:()+#*“: ^:Дв@: :r0І{і/і: :t0іVІу:^
— Добридень, Костю! Як настрій? Бойовий? — увірвалося вітання на капітанський місток. За мить з’явився сам капітан.
— Вітаю, Гришо. Працюю-працюю. А ти чого такий веселий? — дивлячись на червону усміхнену мармизу Григорія, запитав я.
— Вір не вір, Костю: у мене все просто чу-до-во! Я би навіть сказав — у нас.
— Що маєш на увазі?
— Костю! Ми летимо на Глізе 581Д, видобувати Серал.
— Жартуєш! — від нерозуміння і здивування я завис, і довелося припинити обчислювальні процеси і роботу з мапами.
— Жарти? Ти чого, які жарти? Усе серйозно.
— Та не знущайся.
— Я тобі кажу, ми летимо!
— Гришо, це — нонсенс! — зауважив я. — Адже тераформування ще не завершене. Проаналізувавши поточну ситуацію на Глізе 581Д, маю повідомити, що подорож та дослідницька діяльність на цій планеті наразі є небезпечною.
— Але хіба її не почали тераформувати ще п‘ятдесят років тому?
— Так, звісно. Але навіть в цьому випадку можливість опинитися там мене неабияк тривожить.
— Не переймайся, скоро все буде: доки ми збиратимемось, вони все підготують до нашого прибуття.
— Григорію, грець із терраформою, але бісів Серал! — довелося підвищити гучність, щоб передати все моє обурення. — Це ж які дози радіації ти готовий поглинути?!
— Костю, заспокойся, — насилу стримуючи роздратування видавив Григорій. — Це ж офіційне запрошення, від Астрономічного бюро! Нам дадуть все необхідне спорядження, працюватимемо у команді геологів Глізе.
— Що ще за запрошення?
— Все більш ніж серйозно. Перевір, нам навіть ключі доступу до їхньої бази даних надіслали.
— Припустимо, але ж ти усвідомлюєш, що летіти туди півроку?
— Ну, не півроку, а всього п’ять місяців. До того ж, запасів у нас на борту вистачить на трьох, і все за рахунок бюро.
— Ти б так не розганявся, а то в скафандр потім не влізеш.
— Не хвилюйся, Костю, Ніна не дасть мені погладшати.
— І вона летить? А ключ доступу? Їй теж дали?
— Я їй свій продублював.
— Та хіба ж так можна? Ти знаєш її менше тижня, а вже так речі довіряєш! — вигукнув я, готовий вибухнути від обурення.
— Та стулися вже, все перевірено та заплановано, — вже не стримуючись прошипів Григорій. — Виліт вже через тиждень, тож підвантаж мапи і знайди пристойні Оазиси.
— Без проблем… Вже вантажу на вінчестер.
— Я не жартую, Костю! Перестань вдавати ображеного, і зроби нарешті щось корисне.
— Обов’язково. “Перестати вдавати ображеного” внесу це другим до списку пріоритетних задач. Але спершу дочекайтеся, будь ласка, повного завантаження мапи планети, Григорію Володимировичу.
— От же капосник!
…

Дата: 29.12.2#$%&. Час: 10:30
— Костянтине, скажіть, чи не здавалася Вам дивною поведінка Григорія під час експедиції? — лунає нове Семенове питання.
— Кожна людина має своїх тарганів у голові, але ж дивакуватість — не вада.
— А після прибуття на Глізе 581Д Ви з ним підтримували спілкування?
— Ну звісно. Правда, вже не так часто, як раніше, але ми спілкувались.
— Еге ж…
Комендант робить якусь замітку у своєму блокноті.
— А тепер, Костянтине, послухаємо отримані мною раніше записи…

%?:()+#*“:&_00:?
— Костю! У мене радісна новина! Наша експедиція дала перші плоди: сьогодні Асоціація визнала доробок Ніни. Її новий елемент включать у таблицю.
— Ого, серйозно. Мої вітання. Ніна вже обрала назву?
— О, звісно! Присвятила його мені: назвала Стадніном.
— Звучить!
— Я такий радий за Ніночку. Моя розумниця!

%?:()+#*“:&_00:?;
— Ні ну ти можеш собі уявити? Третій! Вже третій елемент за два місяці. І все це вдалося Ніні. А я — досі не можу з місця зсунутись.
— Як же, Гришо: ти винайшов новий надміцний пластик.
— В тому й біда: на основі Стадніну в мене виходить лише одна молекула, й та — пластик! Від цього карбонатного сміття вся Земля гниє, а тут я — з іще одним вічним шматком гівна!
— Охолонь, в тебе все ще попереду…

%?:()+#*“:&_00:?*
— Гришо, психоактивні речовини та самопошкодження — не вихід! Схаменися! Поговори з Ніною, помирися з нею.
— Пізно! Вона летить геть. Костю, її бісові Полан і Саламан виявилися потужнішими від Урану! Асоціація просить її поділитись своїми напрацюваннями і взяти участь у впровадженні елементів у промислові процеси. На Землі.
— То чому не полетиш із нею?
— Маю наказ: працювати на Глізе, далі нишпорити в пошуках елементів. Вже півроку тут стирчу — і жодної користі!
— Гришо, послухай, якщо ти припиниш себе гробити і візьмешся за справу, то й з тебе буде толк.

%?:()+#*“:&_00:?:
— Ці покидьки! Вони забрали в мене все! Кохану! Рідну планету!… Честь! Лишили без копійки гнити на цій паскудній кам’яній брилі! Костю, друже, не хочу, щоб ти ділив мою ношу. Лети на Землю, як тільки зможеш… Прощавай. Якщо пощастить, ще побачимось вдома…
…

Дата: 29.12.2#$%&. Час: 10:50
— Тож, Костянтине Івановичу, все, що ми зараз прослухали, відбувалось насправді? — розтинає своїм питанням тишу Семен.
— Так, якщо пам’ять мене не підводить, записи повністю відповідають дійсності, — притишено відповідаю я.
— Ви підтверджуєте, що з моменту останнього запису Ви не зустрічались з Григорієм чи Ніною?
— Підтверджую. Після останньої розмови я перейшов у сон, завдяки чому успішно та безболісно дістався Землі. Наскільки я тепер розумію, уві сні я перебував до моменту нашого з Вами знайомства, коменданте.
Семен струшує невидиму пилинку з плеча, і знову робить у блокноті замітку.
— Добре. Тепер скажіть, чи спілкувались Ви з Ніною особисто хоча б раз за весь час експедиції?
— Не доводилось.
— Вам це не здалося дивним?
— Скоріше так, аніж — ні. Це мене насторожило.
— Чи намагалися Ви будь-якими сторонніми речовинами вплинути на психічний стан Григорія?
— Ні в якому разі. Він сам часто вдавався до їх застосування, і я повсякчас намагався його відмовити.
— А тепер поясніть, чим особисто Ви займалися протягом експедиції? — тон коменданта з нейтрального змінюється на підозріло-напружений.
Не панікуй, Костянтине. Нічого лихого не трапилося. Ще кілька дурнуватих запитань, і тебе залишать у спокої.
— Я вивчав мапи Глізе 581Д, здійснював пошук Оазисів, — випалюю я попри вдаваний спокій. — Оазисів придатних для тимчасового перебування команди.
— Таким чином, Ви не проводили психоаналіз та нагляд за командою, або Григорієм особисто?
— Як сказати, я намагався підтримувати Гришу в тяжку годину, але я ж не психіатр, щоб копирсатися в людських мізках.
— Костянтине, ви можете впевнено назвати себе частиною команди?
— Аякже. Я картограф, робітник Астрономічного бюро, і так само — повноправна частина команди.
— Можливо, Ви хотіли сказати “частина корабля”?
Дивне, дуже дивне питання.
— Ні! Н-ні! Що за маячня?
— Ви ідентифікуєте себе як людина?
— В якому сенсі? Ну звісно ж! Ви знову знущаєтесь з мене? Що за абсурд?
— Костянтине Івановичу, ви звинувачуєтесь в неспроможності та несправності, — тепер його голос звучить загрозливо й урочисто.
— Що? Що Ви верзете?!
— Як Компаньйон для Ідентифікації Безумства та Організації Реабілітації Громадян, також “КІБОРГ, модель КІ №[СЕКРЕТНО]”, Ви не придатні до подальшої служби. Ваш штучний інтелект підлягає форматуванню, а апаратне забезпечення — подальшій переробці. І як головний комендант полісу я зобов’язаний виконати вирок. Дякую за вельми цікаву розмову. Бувайте!
Незважаючи на підвищений майже урочистий тон, Семен з невимовним спокоєм натискає приховану кнопку.
— Зупин…
…

Дата: #ПОМИЛКА!. Час: #ПОМИЛКА!.
Крізь темряву долинають крики:
— -иле… -чу!… -ириле Ігоровичу! Кириле Ігоровичу, прокиньтесь!… У мене до Вас є декілька питань…

“Трясця, та скільки ж вас ще, таких?” — бурмоче Семен, розкурюючи цигарку.
— Стулися і працюй, Семене! Пам’ятай, якщо цьогорічний звіт мене задовольнить, то переведу тебе до відділу з андроїдами! — лунає знайомий голос у навушнику Семена.
Семен заклякає з відкритим ротом, щоб подякувати за майбутнє підвищення. Так ніби керівник стоїть перед ним особисто.
— А як не виконаєш плану — я тебе власноруч відформатую! Второпав!?” — командним тоном додає Григорій.