Ефективна стратегія

Таксомат зупинився прямо біля входу відносно великої, але нічим не примітної будівлі – скло, бетон, звичайна коробка, яких сотні по місту. Я взяв наплічник з обладнанням і вийшов із авто, яке одразу зачинило дверцята і плавно рушило назад до переповненої вулиці. Скляні двері, стандартний хол із кількома диванчиками світлого кольору і тропічними рослинами розкиданими здавалося б без будь-якого порядку. У центрі неодмінна рецепція, за стійкою молода дівчина, вже напівпитально дивиться на мене.
– Доброго дня. Мене звати Олег, я з “Компанії роботів” – подаю своє посвідчення.
Дівчина киває, за секунду невідь звідки зʼявляється охоронець, теж дивиться на посвідчення, киває і жестом показує куди йти.
– Одну хвилинку, зараз спуститься наш менеджер. – каже вже біля ліфта і йде.
Чекати справді недовго, ліфт дзенькає і виходить молодий чоловік, я б сказав юнак. Костюм, біла сорочка, краватка.
– Вітаю, мене звати Юрій. Проходьте, будь ласка.
Ліфтом піднімаємося на адміністративний поверх. Невеликий конференц-зал. Умощуємося в крісла.
– Ну, – кажу – розповідайте, що тут вас сталося?
Юрій охоче починає:
– У нас є десяток ваших роботів, 11 якщо точно. Всі на шкідливій для людей ділянці. Працюють уже… – замислюється на мить – двоє більше року, інші 6 місяців.
“Отже виявилися корисними і після пробної партії фірма одразу купила необхідну кількість” – розшифровую я для себе.
Юрій продовжує:
– Місяць тому на ділянці почалися події, яких раніше не було. Час від часу роботи перечіпаються і іноді можуть зачепити контейнери із заготовками, або готовими виробами.
– Секунду. Що значить “перечіпається”? – мені здалося, що я недочув.
– Буквально. Іде і раптом падає. Ось дивіться.
Юрій витягує з кишені невеликий пульт-мікрофон, щось стиха говорить і на стіні напроти нас з’являється відео.
У кадрі шматок виробничого приміщення, освітлення погане, але наскільки можна судити, жодного безладу, підлога чиста. Видно силует одного із роботів, він несе коробку до контейнера із готовою продукцією. Наскільки мені видно у напівтемному кадрі, це щойно пофарбовані деталі якогось більшого механізму. Робот кладе коробку у контейнер, розвертається і йде назад. Вірніше починає іти, бо раптом, ніби справді спіткнувшись, падає, при цьому рукою чіпляє контейнер і все валиться на підлогу. Кілька секунд нічого не відбувається, потім він сам встає, озирає безлад, піднімає ящик з яким щойно прийшов, перевіряє вміст, піднімає з підлоги кілька виробів, кладе в коробку. До місця вже підходять інші роботи. Разом вони піднімають контейнер і перший робот кладе туди свою коробку знову. Потім іде до свого робочого місця. Інші роботи в цей час піднімають із підлоги вироби, які там лежали і сортують по інших коробках у контейнері. Відео закінчується.
– Щось подібне трапилося із різними роботами вже п’ять разів за останній місяць. Ми перевірили приміщення, там немає жодних перешкод для пересування.
– А чому таке погане освітлення?
– Так у них же світлочутливі камери, плюс радар, їм для роботи не потрібно більше.
– Ага, ну так.
Я помовчав. Потім почав розпаковувати обладнання. Його у мене небагато, шолом віртуальної реальності, міні-комп’ютер, радіолінк і рукавички. Юрій дивиться з надією.
– Зможете полагодити?
– Спочатку я повинен дізнатися що відбувається. Якби там були реальні проблеми з руховим апаратом, вони б падали весь час. Виробниче приміщення далеко?
– Е… через один поверх звідси. Я не знаю яка відстань.
– Зараз побачимо.
Вмикаю радіолінк. У полі зору 11 великих роботів і ще всіляка дрібнота, здається все ок.
– Дайте мені номер робота, який першим почав.
Юрій витягає телефон, звіряється з якимось записами і дає мені номер. Я підʼєднуюся.
У режимі споглядання бачу двовимірне зображення з “очей”-камер і накладений напівпрозорий текст – інструкції. Більш загальні великими літерами, на другому плані детальніші, за ними ще меншими і майже невидимі покрокові алгоритми для рухових механізмів і десь там більше вгадується аніж насправді видимий код. Якщо потрібно, я можу детальніше роздивитися будь-яку частину тексту або коду. Але зараз мене цікавить загальна картина.
—- завдання/повтор – взяти виріб (на екрані руки беруть щось із коробки) – встановити на місце (тепер краще видно, це частина механізму, руки встановлюють її у спеціальне кріплення) – оптичний аналіз (швидко з’являються і гаснуть зелені маркери) – встановлено коректно – запуск процедури (робот відходить, на деталь розпилюється фарба і майже одразу спрямовується потік гарячого повітря, людям тут і справді майже неможливо було б працювати навіть у респіраторах та захисних костюмах) – оптичний контроль (знову серія зелених маркерів) – завершення процедури – зняти деталь (руки виймають виріб із кріплень) – помістити у коробку для готових виробів (і кладуть у коробку) – завершення (робот повертається спиною до коробки) – перезапуск циклу – контроль суперників…
– Що? – я вигукую забувши на мить що не сам і не у себе у кабінеті.
– Що сталося? – питає Юрій.
Я не відповідаю, дивлюся, що відбувається.
У кадрі інші роботи, біля кожного номер і якісь числа. Ось один із них теж поклав деталь у коробку. Число збільшилося на одиницю.
“Ага, отже він слідкує скільки зробили інші ” – думаю і дивуюся – цього точно немає у інструкціях, хіба що… Знімаю шолом.
– А скажіть, Юрію, чи модифікувався код роботів після покупки?
– Ем… мені треба уточнити. Я тут працюю лише півтора місяці. – Юрій вже комусь пише в телефоні і потім ніяково усміхаючись чекає на відповідь. – Так. якраз переді мною менеджер реєстрував звернення до вашої компанії з проханням про модифікацію.
– Ага. – я ще не знаю чого очікувати, але хоч добре, що це не самовільна модифікація, а сертифікований запит до виробника, тобто до моєї фірми. І я можу дізнатися про деталі. Витягаю свій телефон і теж пишу. Відповідь дивує. “Підвищення мотивації і дух змагання” – що за чортівня? Пишу уточнюючий запит, але у відповідь лише бачу “Інформація неповна”.
Повертаюся до менеджера.
– Ви щось знаєте про “Підвищення мотивації і дух змагання”?
Юрій ніяковіє і досить довго думає перед тим як відповісти.
– Не впевнений, що це може стосуватися роботів, але я це часто чую щодо персоналу.
– Від кого?
– Ну, від шефа.
– А хто формував запит на модифікацію?
– Я зараз перевірю. – він знову друкує і чекає відповіді. – Так, це особисто Мирослав Євгенійович робив.
– Це ваш шеф?
– Ну так, власник, директор і все таке.
– Чи можу я з ним поговорити?
– Ой, ні, боюся що не вийде. Він дуже зайнятий і турбувати його… – Юрій явно злякався. Цікаво що у них тут коїться. Щось це мені все менше подобається.
– А я боюся, що все ж доведеться.
– Ви не розумієте, у нього графік, зустрічі розписані на тижні вперед…
– Хто зараз на місці безпосередньо приймає рішення, які стосуються виробництва?
– Я. – судячи з виду, Юрій волів би зараз бути за сотні кілометрів.
– Тоді офіційно. Я, як представник фірми “Компанія роботів” зупиняю функціонування 11 робочих моделей до повного з’ясування обставин.
Юрій мало не умліває, мені його дуже шкода, але навряд чи інакше я зможу дізнатися щось путнє. Хіба, що забрати роботів у лабораторію, але це також означає зупинку. Я беру шолом відкриваю особистий робочий простір і даю відповідні інструкції.
У Юрія одразу ж починає вібрувати телефон.
– Так, я в курсі. Так зупинено тимчасово. Так, я сам зараз повідомлю.
Він виходить у коридор.
Я залишаюся сидіти, упевнений, що скоро таємничий і дуже зайнятий Мирослав Євгенійович буде тут.
І не помиляюся. Буквально через 15 хвилин Юрій прочиняє двері і тихим голосом просить мене пройти до кабінету шефа. Я за цей час устиг трохи подлубатися у командах, які алгоритми робота сформували самі для себе і виявив кілька дивних. Підхопивши речі йду до кабінету.
За столом сидить старший але ще явно міцний чолов’яга, лисий, набурмосений і непривітний.
– Поясніть чому ви зупинили виробництво.
– Доброго дня. Щоб розібратися у причинах інцидентів.
– Але ж це не аварії, просто погана координація. Хіба це не можна виправити “на ходу”?
– З координацією все гаразд, тести рухової частини ніяких відхилень не показали. Скажіть які саме зміни ви вносили два місяці тому? Ваші співробітники цього не знають і моя компанія також, хоч це й дивно.
– Це не пов’язано із неполадками.
– Звідки ви знаєте?
Чоловік дивиться похмуро, мовби зважуючи чи варто взагалі зі мною розмовляти.
– Звідти, що ваші роботи падають на рівному місці. А мої зміни стосувалися мотивації до кращих показників.
– Дух суперництва і таке інше? Я вже дещо знайшов у командах і думаю, що є прямий зв’язок.
– Роботи мають працювати краще, а не гірше! – Мирослав Євгенійович встає з свого крісла і підходить до вікна. – Я консультувався із спеціалістами, вони кажуть, що роботи працюють не з повною віддачею і що виправити це можна лише якщо переконати їх робити більше за коротший час. Напряму цього запрограмувати чомусь не можна. Чому, до речі?
– Тому, що у роботів є оптимальний режим. Якщо вони працюватимуть швидше, механізми зносяться раніше.
– Але ж у них великий гарантійний термін.
– Так, і знову таки – за умови роботи в оптимальному режимі, а не на максимумі.
– Ви просто перестраховуєтеся, щоб не робити сервісний ремонт протягом гарантійного терміну. А я на цьому втрачаю гроші. Загалом, я лише додав кілька додаткових умов. – він раптом починає говорити цілком спокійно. – Ви зробили чудових помічників, але їм не вистачає жилки, стержня. Більшість людей зараз теж такі – не прагнуть бути кращими і здійснювати щось справді значиме. Але ж вся історія цивілізації це суперництво, конкуренція, бажання випередити, обійти. Без цього не було б взагалі нічого, сиділи б у печерах. І лише сильні особистості із мотивацією рухали світ уперед. Я намагався це передати роботам. Окей, це не можна запрограмувати. Але вони обробляють інформацію, яку отримують і коригують свою поведінку, отже я просто говорив із ними і час від часу перепитував чи вони розуміють. І приріст був! Моя стратегія діє! Доки не почалися ці неполадки.
Я лише скрушно похитав головою. Ніби не дурний чоловік, а все ще живе допотопними уявленнями про конкуренцію. Не здивуюся якщо він також сповідує “бачу ціль – не бачу перепон” та іншу деструктивну єресь. Адже є купа досліджень, експериментів – усе доводить, що стратегії співпраці дають кращий результат ніж суперництво. Аж дивно, що зміг побудувати відносно успішний бізнес у наш час.
– Навіть на максимумі ви б виграли може 10, ну хай 15 відсотків додатково. Це не настільки багато, щоб піддавати механізми підвищеному зносу. І роботи це порахували. Але оскільки у них були ваші директиви про суперництво, вони почали шукати інші способи. Адже по суті питання не стояло “зробити більше”. Ви намагалися розбудити у них прагнення бути краще. Але це відносна категорія. Краще ніж хто? І питання стало “зробити більше ніж інші”. А для цього просто треба, щоб інші зробили менше. Це якщо дуже примітивно. По суті ви спровокували саботаж.
Чоловік морщить лоба намагаючись зрозуміти. Врешті він лише зверхньо кидає:
– Дурниці! Я думаю, що ви нічого в цьому не розумієте. Понабирають студентів і потім яйця курку вчать. Спробуйте спершу чогось досягти у житті а потім будете філософію розводити. Запускайте виробництво!
– Не можу. Поведінка роботів може стати небезпечною. Ми або обнулимо їх, або спробуємо позбавити конкретно останніх змін. І те й інше вимагає часу і обладнання яке є лише на фірмі.
– Я вам ще раз кажу, що моя стратегія працює! Запускайте виробництво!
– Ні. – я підвівся. – Вибачте не можу. Сьогодні роботів заберуть. Думаю кілька днів і будуть як нові.
Мирослав Євгенійович дивиться на мене вже зовсім нехорошим поглядом, я, чесно кажучи, лякаюся. Але він лише махає мені рукою у бік дверей і тягнеться за своїм телефоном.
Хух. Аж на вулиці очікуючи таксомат я розслабився. Оце так клієнт, ще психолога доведеться відвідувати через нього. Задзвонив мій телефон. Гм, виклик від мого шефа, невже той дивак устиг наскаржитися?
– Слухаю.
– Олег, ти що там витворяєш? Чому я маю вибачатися перед людиною, яка нам платить гроші?
– Я… Та він… У мене всі підстави діяти саме так. – кілька секунд я намагаюся зібрати думки докупи, щоб чітко змалювати ситуацію. Але не встигаю.
– Тебе звільнено. Здай обладнання, отримаєш розрахунок. – і тиша.

Це було місяць тому. Як виявилося клієнт мав певні звʼязки і добряче натиснув на фірму. Роботів знову запустили в той же день, а я став цапом відбувайлом. Схоже, що правила і закони можуть трохи посунутися, якщо дуже треба. Роботу знайти поки що не зміг, мабуть чутки про чорні списки, які ніби-то існують поміж роботодавців, небезпідставні. А оце вранці сьогодні прийшло повідомлення від колишнього колеги. Лінк на новину. Клікнув лише тому, що зайнятися все одно було нічим. І отетерів.
“Учора увечері на одному з підприємств нашого міста стався інцидент за участі роботів. Достеменно не відомо, що саме їх спровокувало, але вони влаштували буквально бійку. Пошкоджено обладнання та виробниче приміщення. В якийсь момент було зруйновано стіну та коридор поряд. На жаль саме у цей час там знаходився власник фірми М. Є. Постраждалого було доставлено до реанімації. Зараз лікарі запевняють, що попри важкий стан і кілька ампутацій, життю вже нічого не загрожує. Фірмі “Компанія роботів” уже висунуто звинувачення.”
Хотілося істерично реготати і кричати на весь світ “Я вам казав!” Але раптом вперше за місяць я перестав стискати щелепи і просто почав збирати речі. Поїду в бабине село, там здається є порожні хати, які віддадуть за так. Бо щось маю нехороше передчуття щодо напіврозумних технологій і суто людських стратегій. Ох нехороше…