Факти та артефакти

Чоловік сидів за шаховим столом навпроти. Схожій на Айнштайна, якби не “професорські окуляри”.
– Як ти сюди потрапив?
Лекс пошуклився, наче від холоду. Спогади нахлинули, як раптовий холодний душ.
– Стояв на своєму, – відповів Лекс. – А мені наказали мовчати.
– Ти тут скільки сидиш? – Профессор допитливо подивився у вічі.
Він викликав довіру. Брехати не хотілося. Хотілося виговоритися.
– Три місяці, – відповів Лекс. – Як уві сні.
– Авжеж, – посміхнувся професор, й посунув вперед пішака на шаховій дошці. – Грай у шахи, щоб не привертати увагу санітарів…
Лекс глибоко вдихнув, та почав свою розповідь.
…Стипендію на навчання у коледжі, в якому я навчався, скасували, бо спонсор, який фінансував цю програму, збанкрутував. Продовжувати навчання вже не було можливості. Раптово, я натрапив на об’яву, що набираються молоді та здорові люди на роботу на Європі – супутнику Юпітера. Гроші обіцяли шалені. Три роки за контрактом, та можна оплатити коледж, ще на аспірантуру вистачить.. Я не вагався: подав заяву із своїм резюме, i потрапив до Центру підготовки до космічних польотів у Колорадо. Там, на колишній військовій базі готували шахтарів, інженерів, та техніків-механіків. Шість місяців важкої підготовки, виснажливих тренувань, та тренінгів із виживання минули швидко… Ракета підняла шатл на орбіту.
Я насолоджувався краєвидами. Небо – як чорна ковдра, усипана зірками. Внизу – Земля, крихтка блакитна кулька. Наш дім – перенаселений, забруднений, який у майбутньому колись доведеться покинути або вмерти…
Потім шатл прибув на Місяць, на базу ” Нексус” – космічного готелю, де люди чекали на рейсовий корабель. Важкі чотирі місяці перельоту в умовах полегшеної гравітації, як на місяці, з довгим штучним сном, заняттями у тренажерному залі, щоб не втратити фізичну форму – все це я витерпів із стійкістю спартанця. Нарешті, я побачив величезний диск Юпітеру із плямою – “Оком Шторму”, а над ним дві маленьких кульки – померанчевий Іо та блакитну Європу.
Корабель знизився над одним з двох великих хребтів, де притулилася станція. Станція знаходилася у розщелині між двома горами. На поверхні стирчали лише радіо-телескоп, вежа та антени. Сама станція заховалася глибоко у горі, щоб уникнути потужного випромінювання та ураження метеоритами.
Спочатку робота здавалася цiкавою – як у фантастичних оповіданнях, якими я захоплювався у дитинстві. Я милувався арктичними краєвидами, якi нагадували Гімалайські гори взимку. А ще вулканічні плато, як у Ісландії. Арктичний рай. Якби не вулкани та гейзери, якi могли зненацька прорватися крізь льодову корку, та часті землетруси, обвали та оповзні. Нескінченний день на одній стороні, та нескінченна ніч – на другiй. Бо супутники Юпiтера завжди повернуті однією стороною до світила, а іншою – до планети. Працювати та жити можна лише на сонячнiй сторонi, бо на темній стороні смертоносна радіація вбиває все живе. Саме через вулкани супутники Юпітера такі цінні. Iз магмою з надр на поверхню виходять рідкісні метали та кристали, які не можуть існувати на Землі…
Я мав середні технічні знання. Тому мене відправили на стажування до старшого техніка-механіка Твіссела. Обов’язки техніка полягали у контролі стану обладнання та систем керування роботами, з якими працювали шахтарі. Ремонтувати, якщо щось ламалося та виходило з ладу. Я супроводжував артель шахтарів на лавові поля, що утворилися після вивержень. Програми та налаштування робили інженери, які сиділи на базі. Геологи моніторили дрони, фіксували нові виверження та робили розвідку нових родовищ.
Через кілька місяців я відчув моральну втому. Нудьгувати не давали. Фільми, аудіокниги, ігри, голографічні шоу, змагання та вечірки на вікенд – всіляке дозвілля. Секс-ляльки, яких можна налаштувати, та синтетичні психоделики – все це було доступно. З персоналом працював робот-психолог, який міг виявити наявні та приховані розлади. Але я просто рахував дні свого перебування на станцiї…
Минуло півроку. Я став повноважним техніком. Якось виверження призвело до зсуву шару льоду товщиною у два кілометри. Шахтарі знайшли об’єкт який назвали “Ковчег” через схожiсть з біблійним ковчегом Ноя. Навіть розмiри були подібними. Виявилося, що об’єкт зроблений із сплаву металів, дуже рідкісних на Землі. Бригадир повідомив про знахідку голову станції. Той обіцяв повідомити Радi Директорів на Землi, та наказав мовчати. Минув тиждень, наказiв не надходило. Від колеги з iншого пiдроздiлу я дізнався що планують вибух, щоб сховати знахідку. Прилаштувавшись до iншого загону, я пiдбив всiх трохи заблукати та подивитися Артефакт. Це був космічний корабель iншопланетної цивілізації – вже не було сумнівів…

Групу раптово відкликали на базу. Виписали сувору догану та відсторонили від експедицій. Я був в ізоляції. Я пішов на хитрость. Домовившись iз сicадмiном, я переслав матеріал до мого друга через “космічну пошту”, застосувавши “відкладене відправлення”. Все розкрилося. Служба Безпеки розкрила мене за дві доби. Корпорацiя звинуватила мене у недбалості, порушенні режиму та достроково розірвала угоду. Як злочинця, мене відправили на Місяць, а потім – сюди. Я мало що пам’ятаю…
– Забудеш все – тебе випустять, – сказав Професор. – Вкладають у голову, що заманеться. Вони це роблять не вперше. Я теж знайшов такий Артефакт. На Землі, у Андах. Наказали мовчати про знахідку. Я не послухався. Тому я тут…
– Навіщо вони це роблять? Чому приховують правду? – Лекс зашепотів так гучно, що сусiди повернули голови.
– Бо правда нікому не вигідна. Бо доведеться переписати iсторiю людства. Бо це змусить змінити базис, на якому ґрунтуються кар’єри науковців. Тому що нащадки цих істот керують нами …
– Професор Сандерс, на процедуру! – вигукнув кремезний санитар.
– Прощавай, друже. – сказав професор, та пiдвiвся. – Мабуть, вже не побачимося. Це вже буду не я. Спробуй вибратися – як завгодно! Свiт має знати правду!