Перша тисяча років

Спочатку я так само геть нічого не розумів. Я прокинувся у звичайній палаті у звичайній лікарні. Все навколо було таким самим як вчора. За вікном світило яскраве сонечко. Біля мого ліжка екран кардіостимулятора. Він показував шістдесят два удари на хвилину. Я вдихнув на повні груди. Я відчував себе на всі сто. Я сів на ліжку і подивився навколо в пошуках кнопки виклику санітарки. Нічого не побачив. Тоді я зняв з себе електрод із грудей. На екрані кардіостимулятора нічого не змінилося.
Ні! Ну все одно зараз має з’явитися медсестра.
– Доброго ранку!
І як я не помітив як вона зайшла?
– Так. Добрий ранок. Коли мене випишуть?
– Що Ви маєте на увазі?
– Коли я звідси вийду?
– Коли захочете.
– Як?
– Вас ніхто не утримує.
– Я це розумію. Але ж…
– Ви пам’ятаєте, хто Ви? – раптом спитала медсестра.
Це питання викликало в мені гнів.
– Так! Я — Роберт Шеклі! І я в гарній пам’яті!
– Ви пам’ятаєте, що було вчора?
Я спантеличено на неї подивився. І раптом згадав. Так… До мене вчора приходив бізнесмен на ім’я Віктор. Як прізвище не пам’ятаю. І він запропонував мені оплатити всі рахунки в обмін на послугу. Оцифровування свідомості. Мовляв, він інвестує у різні високотехнологічні штуки і мав би за честь отримати ще й мене в свою колекцію.
– То… То я не в лікарні?
– Так. Ви не в лікарні.
– І…
– І ця кімната просто виглядає як лікарня. Просто так Вам легше сприйняти нову цифрову реальність.
Сміх.
– Ха-ха! Ви мене розігруєте!
– Ви хочете розвіяти сумніви?
Стіни щезли. Натомість… Натомість навколо було море. Я підійшов до краю кімнати. І зачерпнув жменю води. Вона була справжня. І солона на смак. Я вдихнув на повні груди. Пахло бризом. Потім ми перенеслися високо в гори. Тут було холодно. І віяло снігом. Я відразу замерз.
Медсестра все ще була поруч.
– Поверніть мені лікарню, – сказав я їй.
– Це тільки Ви вирішуєте.
– Я?
– Так. Ви та Ваша підсвідомість.
Я заплющив очі. В наступну мить я їх розплющив. Мене знову оточували рожеві фарбовані стіни.
– Добре, – зітхнув я. – Той Віктор наказав вам накачати мене наркотиками. Тільки який йому від цього зиск?
– А як Ви думаєте?
А справді…
– Якщо шукати глобальний сенс, то мені легше прийняти реальність такою як є.
– І що Ви скажете?
– Письменник я чи ні? Який зараз рік?
– Дві тисячі двадцять восьмий. Скоро буде ваш сторічний ювілей. До цієї визначної дати ми підготували конкурс малої фантастичної прози та вирішили, що в такий день головою журі маєте бути саме Ви.
Невже щось цікаве?
– Люблю оповідання, – посміхнувся я. – Дайте десять.
Оповідань виявилося більше тисячі. І як їх всі прочитати? Але ж я у цифровій реальності. І в мене скільки завгодно часу. Мені варто було подумати про свій кабінет… і ось я вже сиджу у своєму улюбленому кріслі. Оповідання були цікаві. Принаймні переважна частина. Годі думати, що хтось зможе писати як я. Для цього треба бути мною. Тільки чомусь автори-початківці думають, що найлегше написати про космічних піратів. Кількість ітерацій про двох галактичних бешкетників просто зашкалювала. Але звісно були й сильні твори. Так якийсь Василь Духновський написав про розумних космічних грибів. Ще один автор описав моє пробудження. Підглядав? Чи може я вже не в перше прокидаюся?
У цифровій реальності складно слідкувати за часом. Я й не помітив, як проковтнув всі тисячу оповідань.
– То що, Ви вже вибрали переможця? – спитала стара знайома.
Тепер вона була в діловому костюмі.
– Так, вибрав, – відповів я. – Але я назву його за однієї умови. Я маю нагороду вручати власноручно.
– Не питання. Влаштувати у цифровій реальності це не складно.
– Ні. Це має бути у реальному світі.
– Чому чим вас не влаштовує ця реальність?
– Я маю зустрітися з реальними авторами.
– Це технічно не можливо. Частина оповідань писалася не людьми, а спеціальними системами, що розроблялися на основі Ваших творів.
Оказія.
– Добре, – зітхнув я. – Покажіть, що хоч сталося зі світом.
Стіни перетворилися на екрани і я став споглядати ніби науково-фантастичний фільм. Летючі трамваї. Гіроскутери на вулицях. Роботи, що прибирають у парку.
– Ви так далеко просунулися за двадцять років? – здивувався я.
Дівчина посміхнулася.
– Це тільки дві тисячі дев’ятнадцятий. Дивіться далі.
Далі була енергетична криза. Нафта, що коштувала дорожче золота. Паніка на біржах. Хвиля самогубств. І химерним акордом прогриміла третя світова війна. Війна, від якої не лишилося нічого. Самі пустелі.
– Покажіть мені людей!
– Яких людей?
– Які вижили!
Запала тиша.
– Ніхто не вижив, – промовила дівчина.
Як ніхто?
– А хто ж тоді писав оповідання?
Співчутлива посмішка.
– Програми. Цифрові копії людей, що встигли довести власну цінність.
Я відкинувся у кріслі і запустив пальці у волосся.
– Як мені далі жити?
Дівчина налила мені віскі.
– Першу тисячу років буде важко. Потім звикнете.

Але так і не звик. Спочатку допомагала творчість. Та після написання мільйона оповідань і тисячі романів я виявив, що ходжу по колу. Потім перестала допомагати навіть випивка. Виявилося, що у цифровій реальності можна швидко протверезіти. Часті зустрічі друзями, Артуром Кларком, Деном Сіммонсом… Та безліччю інших цікавих людей… Але за тисячу років встигли обговорити вже всі теми. Ми просто згадували найкращі моменти з пам’яті. Час від часу обговорювали перший конкурс, що був до мого ювілею. Тоді я хотів нагородити автора про моє пробудження, але мені вчасно зауважили, що на моє дев’яносторіччя таких творів було десять! І то писали живі люди! А тому приз дістався іншому автору.
Сьогодні ми просто гуляли парком. Якось дико думати, що на реальній землі не лишилося жодного дерева. А для всіх цифрових людей наша домівка так і застигла у двадцятому сторіччі. Для нас це був найкращий час. Хтось змінював погоду. Хтось уявляв інші світи. Але момент на межі майбутнього… Хай це майбутнє просто сьогодні…
– Пане Роберте!
В цифровій реальності я міг би й звикнути до сюрпризів, але пес, що розмовляє… Я крокував далі, намагаючись не звертати уваги. Але пес легенько хапнув мене за ногу.
– Пане Роберте! Вибачаюся, що вриваюся у Ваш сон…
– Хто ти?
– Я хакер Нео. Живі люди існують! І тому Ви повинні прокинутися!
– Я маю з’їсти червону пігулку?
– Та де там! Просто розплющте очі!
Спочатку я не розумів, про що він. Поглянув на дерева, з яких звисали пряники. Потім на риб що пливли по небу. Все таке миле та звичне…
– Я залишаюся, – промовив я.
– Як? – витріщився на мене пес. – Як же ми без вас?
Посмішка.
– Першу тисячу років важко. Потім звикнете.
– Майстре!
– Кожен бог у Всесвіті. Просто комусь треба ця тисяча років, щоб осягнути власну всемогутність.
Я розправив крила і полетів назустріч зорям. Одна з міріад моя.