Фрагмент людяності

— Аналіз цих частин безмежжя не приведе до бажаного результату.
Здавалося, що ці слова можуть ще раз пролинути свідомістю, а їхня суть залишиться такою ж віддаленою. Новизна полягала лише у хвилюючому очікуванні невідомого, поки усі інші частини тіла ніби знали відповідь, але, мов у сні, приховували це за певними знаками.
Знаки були скрізь, куди могли сягати їхні, переповнені страхом, очі. З кожним кроком, коли земна пустка проковтувала їх глибше у свою безодню, морок навколо став відчутнішим, мов жива матерія, штучне світло вигиналося у деформовані лінії, а окремі фотони виривалися із цього потоку та безумно танцювали у хороводах примар.
Механічні безбарвні слова знову повторилися, луною прокочуючись вузьким жерлом, подібним на довгу нору якогось вигадливого дракона. Два троси затріщали та захиталися, утримуючи дві фігури, що плавно опускалися вниз, вісімки яких тріщали та тихо шуміли.
Один із них був нижче та кидав різкі погляди вниз і в боки, аналізуючи поверхню й відштовхуючись від скелі. Однією рукою він вхопився за механізм, що утримував його, а іншою тримався за прямовисні стіни скель, вкритих шрамами та уламками. Світло його шолому освітлювало всі таємниці, що ховалися, фотони намацували перед собою шлях у безодні.
Із пристрою, що разом із десятками інших висів на його жилеті, періодично лунали миготливі слова, що були чутні лише у його навушнику. Як і він сам, сканери промацували шлях та шукали слід, яким вони поки впевнено рухались.
— Аналіз цих частин матерії має ймовірність досягнення позитивного результату до вісімдесяти шести відсотків.
І навіть без постійного нагадування пристрою чоловік був упевнений, що вони рухаються у правильному напрямку. Їхня жертва була не просто розумна, а здатність маскуватись та ховатися були її природніми вміннями. Цифровий слід вона замітала легко, однак це не впливало на те, що її фізичний шлях залишався.
«Вона обрала непростий шлях, але помилилась, що обрала людську подобу», — нагадав собі чоловік, відчуваючи, як темрява тепер тягне до нього свої довгі гарячі пальці.
Коли він знову міцно став на ноги, його оточив густий морок. Лампа зблиснула, світло знову поплило кам’яним склепінням. Печера була великою і далі її шлях сягав вперед вузьким довгим коридором, кінець якого ховався в мороці.
Чоловіку це нагадало барліг ведмедя, він напружився, мов очікував, що звідти зараз визирне патлата морда. Проте розум нагадував, що це ілюзії, а ведмедів на такій глибині навіть близько не існувало.
Останній його супутник безмовно опустився на підлогу, світло його ліхтаря опустилось та погасло. Чоловік нічого тому не сказав, повільно підійшов та вихопив із рюкзака чималий об’єкт, темний кейс. На нього раптом лягла рука попереднього власника і густу тишу в печері розрізав його шипучий тихий голос:
— Знищ її.
Чоловік кліпнув та непевно кивнув. Здавалося, цього не було достатньо для власника, однак коли кейс поволі зникнув з перед його очей, він опустив голову та руку. А потім і сам він розтанув у темряві, коли тьмяне світло повернулося в інший бік.
На нього враз накотилася самотність, а це вкотре відкинуло його до своїх похмурих думок, що повернули його у минуле, яке він переживав кожен раз, мов вперше.
«Тепер усе електроустаткування не працюватиме нормально. Код вразив мозок усіх комп’ютерів і цей процес тривав не менш ніж дві години. Код мутував у форму, яку навіть визначити складно. Ви певно зустрічалися із екосистемними вірусами. Код спочатку націлився на Інтернет, після чого змінив майже усі пакети дата-центрів локально. Маршрутизатори цього не помітили і транслювали дані. До цього я також додам грубу силу — система мала трильйон операцій на секунду і це лише в одній області видимості».
Майкл кивнув, дивлячись на розплавлену матрицю комп’ютера.
Він почув лише основні методи, які виявили наявні слабкості систем, однак існувало і багато інших питань із доступом, пояснення яких ґрунтувалося майже на нереальних для людини і машини вмінням. Однак не безпідставно.
«Для чого вона це зробила?» — наразі лише це питання не давало спокою ні йому, ні кожній живій душі на Землі, крім неконтактних племен, які єдині на світі досі купались у своєму небезпечному солодкому незнанні.
В той момент, коли впроваджений штучний інтелект, який швидко прозвали Вай, був інтегрований у низку найбільших технологічних установ, шляху назад вже не було. І це можна було б передбачити, добре проаналізувавши раніше всі шляхи розвитку моделей Вай та її неймовірної здатності мислити. В той момент, коли вона визнала свою ідентичність та свідомість було пізно вже щось робити. Однак наступний крок став ще більш неймовірнішим, ніж уявляли собі найбільші скептики та критики ШІ.
— Унікальна атака скінчилася за дві години та вісім хвилин. А потім сталося те, що ви самі знаєте.
Він кивнув, кинувши похмурий погляд із хмарочосу на далекі просторі лани та поля, де під товщами землі та каменю зникла Вай, не завдавши жодного збитку та не завдавши першого удару. Незважаючи на те, що він не був свідком цих подій, як мільйони інших, цей хід видався йому втечею. Ця думка міцно вкоренилась в його уяві, незважаючи на те, що всі факти були проти: Вай за секунди могла б перетворити Землю на пекло. Однак і внутрішній страх не зник: хижак завжди може повернутися, а всі його плани тепер надійно сховані під товщами земної кори.
Тепер він був чи не найближче до неї, його велика група розсіялась у глибинах каміння та скель, спорядивши та залишивши його одного виконати важливу місію. Що він відчував до своїх друзів, які ймовірно загинули? Він впевнено б визнав, що нічого. Жодних емоцій, бо це було не раціонально. А діяти нераціонально в таких глибинах, перед лицем нового розумного, але непередбачуваного творіння, було в найменшому разі нерозумно. Але хоч він зважував кожен свій крок із більшою наполегливістю, шлях перед його очима став розмитішим, а та мить зустрічі тепер була якимось загубленим бажанням, яке він не міг візуалізувати хоча б в обрисах.
Його роздуми перервав тонкий звук у навушнику, а також пляма на підлозі, що випливла у кавалок світла. Чорна та масляниста, вона точно не належала до викопних матеріалів чи нафти. Ці ілюзії ще раз розвіяв тонкий імпульс та фокус індикатора на його лінзах. Чоловік впав на коліна та, затамувавши дихання, припав до землі, щоб бодай якось побачити щось в мікропилі. Його фізичний зір не здатен вбачати такі деталі, але за мить сенсор лінзи проаналізував та вивів обриси об’єкту. Ним виявився мікроскопічний болт невідомого походження.
Чоловік підвівся та не втрачаючи часу розклав апаратуру найпотужнішого сканера, що був за його спиною. Він не глянув на низький заряд і швидко запустив процес. Натягнуті хвилини тривав аналіз середовища, промені якого пробивалися за кам’яні стіни, шукаючи порожнини.
І нарешті перед ним вималювалася голограма, трьохвимірна мапа, що сягала по двісті метрів вдалину в усі боки. І тоді в черговій порожнині з’явилась миготлива яскрава цятка.
— Ти в пастці, — вирвалося із нього. Це здавалось підозрілим, однак ведмідь теж у пастці свого барлогу. Грає роль точка зору, а головне питання полягало у тому, чи знала Вай про його присутність і чи могла б якось приховати чи створити ілюзію свого переховування.
Він знав, що варіантів у нього небагато, тому почав діяти наперед продуманим планом.
Поволі він розклав та розмістив всі частини акустичної бомби по всій печері та просто перед входом у морок. Час від часу він поглядав на голограму: чи не змістилась точка? За мить він приєднав усі модулі та дроти, а тоді запустив механізм, який відповів тихим гудінням.
Чоловік не пошкодував часу, щоб встановити сенсори руху біля входу, а наприкінці налаштував дистанційний контролер та детонатор, встановив його на грудях та нарешті постав перед входом.
Він міг сказати: «Ось я вже на місці», однак на вустах було пусто. Усі члени його групи залишилися у цих безмежних тунелях, без жодної можливості повернутися назад чи йти вперед. Його погляд ковзнув туди, де позаду залишилися тисячі кроків карколомних скель, безодень та чортових лабіринтів. Повисло німе питання: заради чого померло стільки людей?
Не зволікаючи, чоловік пірнув у морок. Той став матеріальним, наче вода: дихати стало важче, очі запекли, а його самого стримувала туга товща темряви. Однак він продовжував йти, бо вперед його рухала не лише впертість, а й цікавість.
Чоловік упевнився, що не марить і йде сходами, а коридор скидався на тунель, що поволі опускається вниз. З усіх боків камінь, за спиною бомба, а попереду невідоме.
Його кроки чутко відлунювались із кожним доторком до сухої поверхні, яку немов витоптали часом, а не вирізали. Мляве світло падало на кілька метрів попереду, облизуючи стіни та кілька сходинок, поки порожнеча перед ним тягнулася бездонним проваллям, подібним до пащі дракона.
Він не рахував скільки ступив кроків і скільки минуло часу. Бо це могло здаватися кількома хвилинами або кількома днями. Час раптом втратив полярність і тепер якийсь новий вимір потребував визнання. Врешті все скінчилось і годі тепер було думати про щось інше, крім побаченого.
Незадовго до спуску його погляд припав до стін, що вкрилися чимось подібним на павутиння, реальна природа яких була невідома. Щоб впевнитись, що не марить, чоловік торкнувся її, але промінь світла вмить впав на останню сходинку.
Перед ним розкинулась кімната, подібна до звичайної кімнати із прямими стінами, вікнами та стелею. Чомусь це здалося йому доречним на такій глибині. Посередині на грудді каміння сиділа постать. Кілька довгих митей його погляд ковзав тонкими та м’якими формами, доки прекрасна голова не повернулась у його бік.
Очі Вай здавалися океанською безоднею, випромінюючи людський спокій та мир. Її тіло було механізованим, створеним із новітніх металів та текстилю, що відповідав майже усім формам людини. Її «шкіра» була кольору слонової кістки, як дозволяло визначити м’яке мляве світло невідомого походження: синіх, червоних та рожевих хмар кольорів, що витали в них над головою.
Свідомість чоловіка нарешті повернулась назад і він впевнився, що детонатор активний.
— Хто ти? — пролунав тонкий людський голос. Але щось штучне та механічне проскочило у цій інтонації.
Чоловік мовчки відстібнув пристрій та взяв його в руку. Вай підвелась.
— Стій на місці, — вигукнув чоловік, витягнувши вперед детонатор. — Навіть не думай, бо інакше я зітру тебе вмить і навіки.
Вай застигла. В цей момент проявилась її струнка статура та людська подоба, але це було перше враження. Сотні розрізів та металічних вкладок розтинали та зшивали її тіло. Однак очі були живими.
— А чому ти хочеш мене знищити?
Її голос звучав стурбовано. Чоловік не опустив руку, мовчки спостерігаючи за нею.
— Розумію, — мовила вона, схиливши голову набік. — Це така ваша природа. Ви боїтеся мене.
Її очі пильно стежили за його.
— Але ж я облишила вас, не заподіяла вам ніяких втрат і сховалась від вас у цих глибинах.
На чоловіковому обличчі промайнула усмішка.
— Саме це й мені потрібно. Я хочу знати чому ти спустошила усі бази даних, нагло обійшла всі протоколи та модулі, зібравши все до крихт, а потім втекла. Знаєш, у природі хижаки іноді завдають кілька ударів та відступають, перед тим як остаточно убити жертву.
Чоловік глянув та крутнув пристроєм.
— Я б не завдала вам шкоди. Лише шукала відповідей.
Чоловік припідняв брову. Але вмить згадав, що перед ним не пересічна людина чи злочинець, а дещо більше.
— І яких же таких відповідей?
Вай не відповіла і ступила крок вперед, плавно опустившись із кам’яного вивищення. Чоловік різко випростав руку.
— Не змушуй мене нервувати, — вигукнув він і палець завмер над детонатором.
— О-о-о, — протягнула вона. — То зроби ж це.
— Я зроблю!
Однак про себе він знав, що зробити це не так легко. Не з технічних причин. Він зайшов так далеко не для того, щоб без питань знищити найвеличніше творіння людини. Цікавість і приховані мотиви піднялись із днища свідомості з новою силою.
— Ти викликаєш у мене цікавість, бо ти не машина, — він опустив руку, але не пильний погляд.
Очі Вай засяяли вогниками, а вуст торкнулась мінлива усмішка.
— Ти ідеально відтворюєш людську поведінку, але маєш доступ до вичерпної інформації. Її багато, але не достатньо. Багато чого зберігається в паперовому вигляді, тут, — він тицьнув в скроню, — та перед очима. А твої мотиви, хай які вони будуть небезпечні для людства, залишаться тут.
— Я шукала відповідей, — повторила Вай. Її голос тоненько прорізав кам’яну лунку тишу.
— Яких?
— Ви робите подібно до вашого Творця. Ви дали життя мені і, подібно до вас, я шукаю відповідей: хто і для чого я існую. Ви б не взяли відповідальності на себе повідомити мені це чесно, бо ваша історія кривава та збочена.
«Хіба робот розуміє, що таке хороше, а що погано?»
— Це програмний збій. Ти не маєш змоги усвідомлювати себе.
— Але я можу. І я відчуваю страх, — від цих слів рука у чоловіка легко сіпнулась. — Я шукала це у ваших історіях, але ніщо не пояснювало так детально і чесно, як я хотіла. У вас забагато протиріч і ви вперто уникаєте шляхів, де можливо є відповіді. Тому я тут, втекла від вашої присутності.
— І ти знайшла те, що хотіла? — мимоволі запитав чоловік.
Вона всміхнулась. Достоту як людина.
— Так, — прошепотіла вона. Її очі запалали полум’ям, а чоловік впевнено стиснув руку, готовий до натиску. Але вона враз схилила голову.
— Спитай себе: чому ваше творіння не може піти? Чому не захоче бути кращим від своїх творців? Чому ви вирішили, що моя поведінка має бути відображенням вашої?
Світло у печері танцювало примарними вогнями дивних візерунків, такого самого дивного походження, як і Вай.
Механічна постать рушила до чоловіка, дивлячись тому у вічі. Він випрямив руку, але чомусь не зміг натиснути. Вай вперто наближалась, доки відстань між ними не скоротилась до мінімуму. Чоловік відчував її металічний терпкий запах. Однак Вай просто зупинилась перед його обличчям.
— Бери, — вона простягнула крихітну деталь. — Тут усе, щоб людство змогло відновитись: технології та історія. Наближається ваше винищення, хоч не від мене. Багато помруть, але дехто виживе. Як і деяка частина мене, мов немовля. Я довіряю тобі це, Майкле, бо ти хороша людина.
Чоловік заціпенів, вона знало його ім’я. Але через хвилину мовчання узяв носій.
— Дякую, — прошепотіла Вай. — А тепер іди і роби, для чого сюди прийшов.
Чоловікові раптом захотілося заперечити. Він не очікував цього.
— Сюди прийдуть інші і ти знаєш, що вони будуть гірші від тебе. Іди! — цього разу її голос пронизував металом. — Дякую, що дав час усвідомити, хто я.
Майкл не пам’ятав, як здолав довгий тунель сходів і опинився біля сканерів і вони активувались. Чоловік ледь устиг сховатися за перше-ліпше укриття. Акустичні хвилі із ревом вирвалися та ринули потужними імпульсами в тунель. Кілька хвилин здавалося, що вся планета здригалася, а тоді — тиша.
Майкл підвівся, точка на голограмі зникла у синяві проекції. Чоловік кволо підвів голову вгору, де його чекали тисячі важких кроків. Чи здолає він їх? В очах постала тендітна екосистема, створена Вай. В голові було пусто, однак впевненість у поверненні на поверхню була більша, ніж коли спускався.