Голоси Всесвіту

Ганнуся зі мною. У сні. Ми сиділи і дивилися на світанок. Дві дитини. Але раптом закінчується дія панацеїну. Цей момент наздоганяє мене саме у сні.

— Тобі вже час, — зітхає Ганнуся. І розчиняється у повітрі.

Разом з нею зникає і лавка. І океан. І небо. І рідня зоря Сонце. Лишаються тільки зорі. І нестерпний шум у голові та вухах, від якого мене більше не рятує панацеїн. Все. Я не сплю.

Ледве не потягнув руку за додатковою пігулкою панацеїну. Але стримався.

— Новини, — прошепотів я.

Алія-352 відразу вивела на імплантат у рогівці новинну стрічку. Її голос заспокоював, але через шум у голові я не відразу розчув, що вона лепоче.

— …і зореліт “Карма” досяг Гамма Волопаса. Планета земного типу обертається у зоні комфорту. Свідомих форм життя не виявлено. Очікується, що це буде гарним курортним пунктом у кожного космічного туриста!

Гей! Розумні форми життя! Де ви! Чому ми такі самотні у Всесвіті!

Підвівся на руках. І ненароком розбудив Марічку.

— Любий! Сьогодні неділя!

— Спи, Ганнусю! Все добре!

Марічка скочила мов ошпарена.

— Що!? — в її очах не лишилося й краплини сну.

— Вибач, люба.

— Повторюй ще раз! Ма! Річ! Ка! Марічка!

— Добре, Ганнусю, — кивнув я.

Кохана мало не видерла собі своє руде волосся.

— Любий, вам було лише п’ять років!

— Так, Ганнусю.

Вона змирилася. Давно змирилася. І поглянула на годинник.

— Нащо ти підскочив у таку рань!

— Космофлотська звичка.

— Знову шум?

Я взув капці.

— Може ти все ж таки скажеш про це своєму лікареві?

Але я лише пішов у душ. Вода шелестіла як… Але спробуй розбери, що шумить. Лише ввечері, коли панацеїн та снодійне… Я вдягнув комбінезон.

— Тарасе, — Марічка сиділа на ліжку прикриваючи своє оголене тіло ковдрою. Яка ж вона красуня! — Тарасе! Тобі варто…

— Щоб списали на Землю?

— Що тут поганого?

— Там самі покидьки!

Марічка промовчала.

— План дій, — прошепотів я.

Кохана поглянула люто. Неділя! На Землі — Неділя! Яка ще робота!

— Маєте завітати до Центру Керування. Причина — місія другого ступеню, — проспівала Алія.

Ого! Перший — то порятунок Землі та людства. Та від кого її рятувати? Але що тоді майже таке ж важливе?

Кохану я поцілував на бігу.

— Ганнусю, я швидко!

І пішов до гіперлупу. У вагоні людей не було. Самі андроїди. Старий екран якраз показував новини.

— … за словами голови корпорації “Експансія” Ілони Масченко, за двадцять років зорельоти відвідають усі зірки Чумацького Шляху. Така заява першої леді людства відразу знизила акції корпорації на три відсотки…

Я знову став прислухатися до шуму у голові. У кожній біді є свої позитивні сторони. Наприклад моя здатність ні на що не звертати увагу завдяки…

— Ви виходите? — спитав андроїд.

— Центр керування польотами Сатурн П’ять, — оголосив гучномовець.

Андроїду було йти у тому ж напрямку. Вхід до Центру — один. На рецепції мене відразу привітав адмірал Бенбоу.

— Вітаю, майоре! А ви рання пташка!

— Час — то для землян, — сухо відповів я.

— Ясно. То як? Ви вже встигли облаштуватися на Сатурні?

— Так. Тільки чим ближче до Землі — тим більше придурків.

Ми разом засміялися. Я поглянув на андроїда.

— Знайомтеся! Це — Сергій! Реплікант Сергія Кулемета, найкращого каноніра за всю історію людства! — відрекомендував адмірал.

Я по іншому глянув на андроїда. Робот як робот. Спробуй їх розрізни!

— Ходімо до зали, розкажемо, чому зібрали вас таких розумних та красивих.

Ми пішли за адміралом наче два особистих охоронці. Та від кого ж охороняти? Всіх дурних лишили на Землі, а аби кого у космос не пускають. А так у галактиці жодних розумників. Зате розумники були у круглій залі. Двоє.

— Знайомтеся! Це — Євгеній Товстуха, з кафедри гіперматематики, — ми з андроїдом потисли худорлявому сивому чоловікові руку. — А це… А це Свідомит Пилипенко, з кафедри психокінетики…

Молодий чоловік із модною зачіскою під горщик майже не звернув уваги. Здавалося, що він думками перебуває у іншому Всесвіті. Я механічно простягнув до нього руку, але вчасно згадав, що психокінетам боляче від будь-якого контакту.

— Євгене, продовжуйте, — промовив адмірал та сів.

Вчений прокашлявся.

— Як ви всі знаєте, наука не стоїть на місці, та постійно відшукує нові горизонти, — почав він. — І саме ви відкриєте ці нові горизонти!

— Гіпердвигун у інші галактики?

— Далі. Чи ближче, це як поглянути.

Я вдихнув та видихнув.

— Добре, в мене тільки єдине питання. Чому я? У космофлоті тисячі пілотів!

Раптом я зловив на собі погляд психокінетика.

— Бо ви — Тарас Возний. Перша дівчина померла від лейкемії сорок років тому. І рік після аварії місії до Веги чуєте постійний шум! — після тиради Свідомита в мене промайнули дрижаки по спині.

— Отже, ви знаєте все. Чому ж вибрали?

— Бо дійсно не знайти більш підходящого пілота, — усміхнувся Свідомит.

Андроїд клацнув пальцями.

— То чого чекаємо?

 

Всю підготовку до польоту я слухав шум. Але ось ми вийшли у відкритий космос і отримали наказ…

— Запускайте згинач простору!

… шум зник! Без панацеїну!

“Кабанга!” — почув я.

Зореліт трусонуло. Це не астероїди!

“Кабанга!” — знову почув я. І крутнув важіль. Повз нас пролетів промінь.

— Вороги з усіх сторін! Погнали наші городських! — крикнув Сергій. Всі турелі “Свободи” гасили на всі боки. А я ухилявся від ворожих пострілів.

Спалахнула червона лампочка.

— Тарасе! Місія першого ступеню! Врятувати Землю! — пролунав голос адмірала Бенбоу.

Боги Всесвіту! На радарі до Землі ніби летіли кораблі з усієї галактики. Але швидше за будь-який зоряний крейсер…

“Кабанга!” — знову почув я.

— Кабанга! — вилаявся я.

Постріли стихли. Голограма чорноокого гуманоїда виринула перед екраном приладів.

— Людино! Облиште надпросторові мандри! А то ми знищимо вашу планету!

Шум. Знову.

— Я можу зробити дзвінок?

 

Марічка відчувала неспокій.

— Привіт, Марічко.

— Тарасе! О ні!

Вона кинулася до відеофона.

— Марічко. Я знаю, чому від них не було жодних сигналів.

— Інший вимір?

— Так. І в одному з них і досі є Ганнуся, що не померла від раку.

Дівчина заплакала.

— Тарасе, я все одно люблю тебе.

— Я також кохаю тебе… Марічко.

 

— Землі капець! — зітхнув адмірал Бенбоу. Але психокінетик Свідомит лише загадково всміхнувся…

 

А зоряні крейсери на підступах до Землі розверталися та зникали з радарів.