Мене нудило. Я глибоко вдихнув і пробелькотів спочатку якісь схвалення, потім якісь вибачення, а потім побіг у сторону, де, як мені здавалося, знаходились туалети. Попри вилизані лабораторні коридори, попри людей у білих халатах, попри дозатори антисептику… Уся ця чистота, здавалося, перетворилася на свою протилежність. Цей сморід, він завжди тут був? Чи мені просто ввижається? У будь-якому випадку, мене нудило.
Усі кабінки були пусті, тому, на щастя, мене ніхто не чув. Обідок унітазу тут був таким чистими, що на ньому хоч стейк подавай. При згадці про м’ясо мене знудило знову. Поки їжа не почне йти стравоходом в неправильну сторону, ніколи не усвідомлюєш, наскільки багато ти їси. Набиваєш шлунок і набиваєш, поки можеш. Потім терпиш трошки і набиваєш знову. Я послабив ремінь. Більшість вже плескалася в унітазі, але живіт ніби розпирало ще більше. В якийсь момент в очах потьмарилось, мені здалося, що я втрачаю свідомість. Мабуть високий холестерин, не треба було їсти так багато мʼяса. З туману перед очима постало філе міньйон, яке подавали на званій вечері з репортерами.
— Що це? — запитав один з репортерів, коли відкусив шматочок.
— А на що схоже? — запитав Головний Вчений, наминаючи свою порцію.
— Ніби на курку, але якусь незвичну… — відповів інший репортер.
— Так, просто ця без пір’я, — прошепотів Головний Вчений мені на вухо і змовницьки посміхнувся.
У видінні м’ясо тепер обплітали пасма чорного волосся. Із наступним блювотним позивом це волосся немов простягнули по моїй горлянці, від шлунку, по всьому стравоходу, й аж до унітазу. Ні, ні, не думай про це, більше про це не думай. Треба привести себе в порядок, вмитися. Потім подякувати, попрощатись, а потім якось продати усю цю чортівню, поки всі не дізналися, що ми наробили.
Але в голові крутилося, перед очима літали мухи. Щоб зосередитись, я почав покроково згадувати все, що відбулося за останню годину.
— А ось і місце, де ми творимо магію! — сказав Головний Вчений, коли ми попрощалися з усіма репортерами і зайшли до частини заводу, де впроваджено режим секретності.
— Сподіваюся від мене ніяких секретів не буде? — я підморгнув йому. Чомусь усім моїм працівникам дуже подобалось, коли я їм підморгую.
— Абсолютно ніяких, Пане Атласе! — Головний Вчений аж засвітився. У нього, напевно, було ім’я, але я ніколи не завдавав собі клопоту запам’ятовувати хоч щось про моїх працівників. Навіщо? Сьогодні є, завтра немає. — Тим більше, ви не побачите нічого такого, про що не було б згадано у щомісячних звітах.
— Чудесно! Але я б хотів побачити все на власні очі, — щомісячних звітів я, звичайно ж, не читав.
Він вів мене дорогими, чистими коридорами лабораторії, побудованої за мої гроші. Я зазвичай не відвідую такі низькорангові місця у своїх компаніях. Та цього разу мене зацікавило, яким же це чином Великий Рой Атлас, тобто я, вирішив питання світового голоду… Тим більше, що репортери запитували про це дедалі частіше, а читати звіти так досі і не хотілося. І поверхневі екскурсії, на кшталт тієї, що щойно скінчилася, не допомагали. Так, рішення світового голоду лежало на дні їхнього шлунку приємним вантажем, тож всі знали, що воно працює, от тільки як?
Поки Головний Вчений розказував стандартну лекцію і вів мене однаковими коридорами, я ніби відключився, чекаючи, коли нарешті він перейде до суті. Аж ось ми зупинились перед армованими подвійними дверима. Над ними був напис “Людина — це двонога тварина без пірʼя”. Головний Вчений спробував підморгнути, явно наслідуючи мене:
— А ось і воно!
— Що це значить? — Я вказав на напис над дверима.
— А, це невеличкий жарт від мене. Своєрідна іронія над ситуацією… Я спершу замовив табличку ”Довга Свинина”, але потім вирішив що це недостатньо елегантно, — він захихотів з власних слів. Я не мав жодного поняття, про що він говорить, але все одно посміхнувся і широко кивнув. Вчений почав вводити код на сенсорній панелі. — Якщо чесно, я вами захоплююсь, пане Атласе! Багато хто закрив би нас ще на етапі ідеї, але ваші інвестиції зробили з проєкту те, що…
Наступні його слова я не чув через те, що побачив перед собою. У велетенському приміщенні, розміром з ангар для літаків, штабелями, аж до самої стелі, висіли скручені, обплетені трубками та світлодіодними індикаторами шматки прозорого пластику.
Я відступив на крок, опустив погляд і затулив ніс. Чому? Я забрав руку від носа. Головний Вчений все ще говорив, а я знову поглянув на штабеля, намагаючись зрозуміти, що бачу. Ось трубки, вони ведуть до пластику… Ось пластик наче загинається у якийсь контейнер, але я не можу зрозуміти, що в ньому.
Вглядаюся всередину, і знову відвертаюсь.
Що за чортівня! Я дивлюсь знову, на цей раз концентруюсь на найближчому контейнері. Трубка веде всередину, ще кілька трубок йдуть назовні. Пластик загинається в одну сторону, потім в іншу, потім я бачу всередині щось чорне і довге, ніби лінії, намальовані чорною ручкою…
Крізь дзвін у вухах пробився голос:
— …на жаль, видалити волосся на ранніх стадіях не виходить, через ризик занести інфекцію. Але повірте, жодне пасмо не потрапляє в готовий фарш!
Слова Головного Вченого доповнили пазл, і я побачив за довгим чорним волоссям спочатку лице, потім голову, а потім і маленьке скручене тільце дитини, упаковане в тісний пластик. Тоді мене і почало нудити.
Згадавши це, я знову виблював у вже не такий чистий унітаз перед собою. Краще не стало. Туман став лише густіше, контейнери з їх вмістом ніяк не йшли з голови. Комір сорочки стискав шию, задуха лізла в горлянку. Лишалося лише радіти, що ніхто не бачив мене в такому стані.
У цей момент я почув, як двері туалету відчинилися.
***
Коли Сава зайшов в туалет, одразу відчув різкий кислий запах. Він пішов в сторону його найбільшої концентрації, до крайньої кабінки. З-під неї виглядували ноги. Сава очікував побачити якісь мокасини з крокодилячої шкіри, або хоча б чорні лаковані туфлі. Але там були новенькі Джордани.
Сава підійшов ближче. А ні, це старі, просто неношені. Перша партія, раритет. Звичайно ж, подумав Сава, ось що таке справжні гроші. Такі простаки як він не могли осягнути справжнє багатство, та що з ним робити.
Це треба відчувати.
Так само як, напевно, треба відчувати щось особливе, що заставляє тебе фінансувати створення цілого заводу по виробництву мʼяса з людської плоті. Виведеної в лабораторії, з перебитим мозком і випаленими нейронними закінченнями, але все ж таки. Кожен, хто заходив до ферм і бачив дітей у капсулах, виходив інакшим. Це було видно у їхніх очах, з кожним відвідуванням все більше. Сава і зараз бачив у дзеркалі над умивальниками, як кутики його очей тремтять у крику, що він стримує всередині. Це все, щоправда, не стосувалося Тарасова. Керівний проєкту завжди носив свої вогники в очах незмінними.
Сава прочинив незамкнуті дверцята кабінки. Перед ним, в обнімку з унітазом лежав загорілий та вгодований Рой Атлас. Сорочку поло вкривали стрічки його блювотиння. Цікаво, подумав Сава, в такому вигляді його сніданок досі дорожчий за мою вівсянку?
Атлас подивився на Саву своїми маленькими свинячими очима. Колись Платон казав, що людина — це всього лиш двонога тварина без пірʼя. Дивлячись перед собою, Сава тепер розумів такий хід думок.
— Я… Я не знав… — Проскиглила тварина, що лежала в калюжі свого блювотиння.
Сава потягнувся рукою в кишеню свого лабораторного халату і дістав скальпель. Він взяв його півгодини тому, коли дізнався що “великому” Рою Атласу проводять екскурсію по заводу. Він багато думав після того, як дізнався, чим вони тут займаються. Думав про те, щоб вбити Тарасова. Думав про те, щоб вбити себе. Викрити пресі правду? Служба безпеки не давала можливості зібрати докази, а без них його б просто нарекли дурником-конспірологом і потім тихо прибрали. Тарасова просто замінили б на когось іншого, як і Саву. Та ця думка все одно поверталась кожен раз, коли він бачив плексигласові капсули.
— Я не читав ці кляті щомісячні звіти! Я не знав про все це!
Від високого вереску Сава скривився і ледь втамував бажання відступити на крок назад. Колись Діоген приніс на лекцію Платона обскубану курку і викрикнув: “Погляньте ж, людина!” Сава ріс в селі, тож йому доводилося і обскубувати курку, і скручувати їй шию. Залізо скальпеля у його руці пашіло жаром і просилося вилетіти з тремтячих пальців. Він стиснув їх міцніше.
— Я не знав, на що йдуть мої гроші… Я не винен, я просто не знав! — Очі двоногого створіння округлились, коли воно побачило скальпель.
— А мав би, — сказав Сава і зробив крок вперед.
Дивно, чому Сава сам себе переконав, що доказів про злочин зібрати неможливо ні зараз, ні у майбутньому. Дивно, чому Сава не зарізав сам себе, адже також тут працював й напевно отримував за це гарну зарплату. Дивно, чому Сава не позбавив життя Головного Вченого, який безпосередньо керував неетичним виробництвом і явно був у захваті від свого проекту. Дивно, чому він вирішив вбити інвестора, який дійсно нічого не знав про таку технологію отримання м’яса і судячи по блювотинню – був проти неї. Дивно, чому Сава не придумав щось ефективніше, адже смерть Роя не закриє даний проект. Обов’язково знайдуться спадкоємці, які продовжать бізнес. І можливо ніхто з них більше сюди не приїде. А якщо і колись відвідає той клятий ангар – то немає гарантії, що так само розкається, як перший власник…
Хоча мотивацію Сави я зрозуміти можу, бо спосіб мислення змінюється під час тривалого перебування в середовищі з викривленою мораллю, і було б радше дивно, якби він діяв раціонально, все ж саме оповідання викликає питання.
Ідея “м’ясогінного” підприємства, яке знищує людей задля бізнесу абощо – є цікавим, ідея, на мою думку, недопрацьована. Попри те, що це неосновне для ідеї твору, мене дійсно турбує, як саме вирощування дітей на забій є економічно вигіднішим, ніж курей, наприклад, або якихось модифікованих зернових? Як інноваційне підприємство з подолання світового голоду ніхто не регулює? Немає інших менеджерів та помічників інвестора, які читають звіти? В персонал набирають МАҐАвців, яким всім поголовно крім бідолахи Сави чхати на унтерменшен?
Ну, і наостанок, я можу помилятися, та вбивство Атласа, який просто “дурачок”, не відчувається як повноцінна карма. Якби він був циніком, котрий все знав і йому було байдуже – це інше. Навіть його благання наостанок – вони більше про щире розкаяння, аніж про прохання пощади.
Описані відчуття настільки реалістичні, що у мене з’явилася фізична відраза. Вислів “людина – це двонога тварина без пір’я” – гарно описує Атласа. Мутнувата вийшла історія.
Якесь двояке враження від прочитаного. З одного боку маємо занадто фантастичне припущення, адже вирощування “людятини” економічно необґрунтоване, бо ж дуже довго росте, занадто мало м’яса дає, особливо з врахуванням витрачених кормів на кілограм продукту (хоча, пишуть, що білок того ж самого виду засвоюється найкращим чином). З іншого боку, досить добре описані емоційні переживання від усвідомлення героями ситуації.
Щодо самої ідеї, то вона не нова, з ходу можу пригадати роман Гайнлайна “Вільні володіння Фарнхема” та фільм “Зелений сойлент”. Але це не про плагіат, а про те, що з людством всяке може трапитися.
1. Цитата Діогена швидко палить фінальний твіст.
2. Діти це дуже делікатна річ у подібних творах якою можна відвернути читача від твору. Так свого часу чужий 4 багатьом поціновувачам жаху дуже не сподобався саме через сцену в пологовому будинку, бо навіть в цьому жанрі мають бути певні межі. В моєму випадку момент з малюком став для мене точним ні для цього твору. Хоча початок зі стерильними кабінетами був атмосферним і яскравим як образ.