Все не так погано

Якби встановлення нових колоній було б олімпійським спортом, Космічна Торгова Компанія була б олімпійським комітетом.
Ми — це триста тридцять вісім нових колоній за останні пів століття, двадцять три тисячі кораблів у колонізаційному флоті (і це не враховуючи вісімдесяти автономних тераформуючих одиниць та сорока тисяч розвідувальних сонячних парусників), а також ціла веселка можливих суспільних устроїв, впроваджених на тисячах встановлених колоній та сотнях вцілілих планет.

Тут, на Галатеї, ми розпочали з деспотичним монархо-технократичним устроєм — класична стартова точка для багатьох колоній.
Розрахунок простий — сильна рука уряду, вкупі з винятковим сприянням індустріального виробництва, пришвидшує розвиток колонії, щоб за сотню-дві років привести її у належний стан для вступу до торгової мережі. Ми ж не бажаємо субсидіювати усілякі відсталі світи, правда? Ударна праця мільйонів працівників-камікадзе прискорить розвиток до прийнятного на сучасному ринку темпу. А далі, коли уся інфраструктура збудована і колонія може існувати автономно, повстання репресованого робочого класу, або ж реформація руками дисидентів середнього класу, або ж радикалізація монархічних еліт — рано чи пізно чиєсь невдоволення призведе до всепланетної революції.
З цього моменту все просто. За кілька десятиліть ідеологічних воєн колонія встановить для себе устрій, що найкраще пасує її жителям. Це може бути що завгодно: комуністичний матріархат, ядерна буддистська теократія, або навіть, уявіть собі, демократія! Практика показує, що людська природа та рука соціального дарвінізму самотужки спрямовує суспільство до ідеалу кожної окремої планети.
Місцеві умови визначають, який політичний режим буде найбільш стабільним, однак дві речі лишаються незмінними: початковий режим завжди змінюється та жоден з режимів не прагне до розширення. Захоплювати планети в умовах, коли твої війська будуть добиратися до супротивника як мінімум пʼятдесят років, справа не надто вдячна. Монархічні правителі надто егоїстичні, щоб лягати в кріосон задля непевного успіху, а демократичні — надто економні, щоб так розкидуватись ресурсами. Цей аспект Компанія довірила на поталу ринку і поки що не прогадала. Навіть найбільш жадібному режиму доводиться обмежитися своєю зоряною системою і вигадати собі причину для стабільного і тривалого існування. А де зʼявляються причини, там Компанія надає засоби. Невдовзі кожен новий світ наглухо встрягає у галактичну торгівлю, а отже — під платиновий каблук Компанії.
Тож, попри зовнішню кривавість, метод діє. Після революцій колонії почуваються чудово. Каскад соціальних змін рано чи пізно вимиває увесь авторитаризм навіть з фашистських хунт, залишаючи по собі хіба що зовнішні атрибути. Є навіть категорія туристів, які просто рвуться потрапити на планету, де усі вітаються одним конкретним способом підняття руки вгору. Старі звички помирають довго. Шкідливі ідеї, однак, вибиваються з голів швидко.
Як підсумок, усі диктатури впадуть, а суспільство надовго залишиться прищепленим від подальших дурниць. В решті-решт, ніщо так не здобрює політичний ґрунт, як кілька мільйонів трупів у новоосвоєній землі. Жах війни заставляє задуматись чи хочуть люди повторення того самого. Якщо відповідь: “Так, хочуть”, то пройдіть попередні кроки заново, поки люди не отримають достатньо свободи, щоб заспокоїтись, або поки не доведеться заново тераформувати планету. Співвідношення витрат до прибутків для Компанії в такому сценарії — максимальне.

Ось так все мало бути.
І так було на трьох попередніх колоніях, де я працював наглядачем.
Однак на Галатеї сталося дещо інакше.
Тераформування було лиш частковим — клімат планети уже був майже ідеальним для людини. Тут на нас чекав подарунок. Місцева флора: радість для ботаніків, щастя для фермерів — виявилася прекрасним додатком для обіднього столу робочого люду Галатеї. З вигляду схожа на базилік, але з більшими листками, більш вираженим ароматом та дивним побічним ефектом. Після кількох тижнів постійного споживання “Газиліку” (як його назвали рекламщики Компанії, яких я розбудив з цієї нагоди) у людини зʼявляється чарівне відчуття, що в цілому все не так вже й погано.
Якщо не замислюватись, такий ефект не здається небезпечним. Коли ми з колоністами куштували його вперше, то не відчули нічого. Дія була накопичувальна. За ті кілька місяців, що я спостерігав за будівництвом перших поселень, я лиш перед самим вкладанням у кріосон зрозумів, як це, не мати турбот. Ефект майже непомітний, ти не втрачаєш чіткості думок, просто усі негативні сценарії здаються… Терпимими. Звичайними. Такими, з якими можна легко справитися. Людський мозок і так володіє вмінням пристосовуватися до обставин, хороших чи поганих. Газилік лише дає нам розкрити свій потенціал на повну.
Для стражденного народу Галатеї, селян та заводських робітників, що надривалися по дванадцять годин в день під ударами батога монархічного деспота, це було справжнім порятунком.
Дванадцять годин? Та давайте чотирнадцять! Або шістнадцять! Байдуже, адже з Газиліком(тм), все було не так погано. Хвороби? Виробничі травми? Середня тривалість життя — тридцять років? Верстати, створені спеціально, щоб на них могли працювати девʼятилітні діти? Все це, насправді, не так вже й погано.
Я спостерігав, лишаючись осторонь, щоб підготувати звіт для Компанії. І виходячи з кріосну кожні десять років, вже за вісім циклів помітив, що щось йде не так. Ніяких дисидентів, відсутність соціальної філософії, жодного повстання. Я списав це на затримку розвитку колонії, однак ще за сто років зрозумів, що помилявся. Заводи будувалися з подвійною швидкістю, гідропоніка працювала цілодобово, щоб прогодувати мільярди рабів, що радо пахали до смерті, не відчуваючи ніякого дискомфорту.
Двісті пʼятдесят років знадобилося, щоб забудувати всю поверхню планети, ще двадцять, щоб покрити два природних супутника фабриками.

Зараз я сиджу у тюремній комірці, два на два метра, майже вдвічі більше за стандартний житловий юніт жителя Галатеї. Якби тут було вікно, я міг би спостерігати за тим, як сотні кораблів покидають планету. Я би назвав їх військовими, але в трюмах немає зброї, лише кілотонни замороженого Газиліку. Вони летять, щоб принести решті всесвіту абсолютну продуктивність та щастя в одному горщику. Техно-монархії процвітають лише якщо розширяються, як і будь-які ієрархії з їх пірамідальною будовою. Диктатура росте, поки має з чого харчуватися. Це достатня причина вже сама по собі, а до того ж, яка людина не бажає принести щастя своєму ближньому?
О, тут вся справа в останньому. До сусідніх планет торгової мережі зараз прямують не штурмові кораблі з солдатами, навпаки! Торговий флот Галатеї готовий ділитися дешевим і унікальним товаром, ще одна аграрна новинка, ще й без патентованих генетичних маркерів! Бери і вирощуй, лише плати невеличке роялті, щоб можна було потім відстежити, чиє населення підсіло на Газилік і стало байдужим до поступового зростання робочого навантаження. А тоді прекрасні наміри зміняться на стурбованість галатейських послів. Адже вашу ефективність можна покращити, пане, тим більше, що люди не проти! Можливо прислати консультантів? Можливо кількох політиків? Можливо вам більше до вподоби наші знамена на палацах? І ви ж не проти кількох військових корпусів, це ж не проблема?
Це лише один із способів, як Газилік можна використати на свою користь. У цій камері багато часу, щоб подумати про це. Але я можу лише уявляти, які плани будує Інженер-Імператор Галатеї. Найбільше мене лякає думка, що вони дійсно вірять у те, що Газилік принесе жителям колоній щастя, яке людство так довго шукало. Шукало так наполегливо, що знайшло серед зірок щось краще. Спокій. Смирення. Покірність.

Я відчуваю, як кожні кілька хвилин стіни здригаються від зльоту нового корабля. І я не маю жодного способу попередити Компанію та решту світу про те, що до них наближається.
Я дописую ці слова і ледве тримаю стилус. Я виснажений від голоду. Я не їв уже більше тижня і відчуваю, як мій шлунок намагається перетравити сам себе. Справа не в тому, що мене морять голодом. О ні, у такому немає потреби. Мені приносять три страви на добу, а ще — два перекуси. Просто вигляд великих зелених листків у кожній страві викликає у мене жахливе відчуття. Відчуття, яке я так боюсь втратити. Відчуття, що все-все навколо мене — дуже погано.