16+
Разом із шерифом до кабінету залетів пісок.
– … ненавиджу, – чоловік із силою закрив двері, обтрусив свої білі чоботи, випрямив шкіряну жилетку з двома плазмовими револьверами і кинув оком на двох в’язнів у лазерній клітці, які різнилися лиш кольором волосся. Порепаними пальцями шериф дістав соломинку із рота і запитав:
– Ну що? Як останні хвилини?
Рудий, що в темному кутку, лиш сплюнув на підлогу.
– Ну… не хочте як хочте, – чоловік стенув плечима і попрямував до столу.
Всівшись у крісло, він відкрив шухляду зі скляними планшетами. Перебравши пальцями, дістав два.
– Василь Безпальченко, – на фото красувався білобрисий хлопчина. Шериф перевів погляд на в’язня, – і чому музиканту закортіло податися на слизьку доріжку?
Той мовчав.
– Тоді… – чоловік взяв до рук друге досье, – Степан Губа, – тепер шериф свердлив поглядом рудого, – гляди! Також музика. Губна…
– Не набридло? – не витримав Безпальченко.
– А що іще робити? – стенув плечима законник, – до церемонії ще хвилин з десять. Хоч дізнаюся, кого страчую. Не вбили б шерифа до мене – не слухали б. Але і то можливо.
– Церемонія, – протягнув рудий. У темені зблиснули у посмішці зуби, – тоді ясно, чого ти так вирядився.
Двері скрипнули – на порозі з’явився помічник.
– Все готово, – сказав він майже пошепки.
Шериф гмикнув.
– Тоді зви цих столичних. І наших, щоб в’язали.
Молодик кивнув, крутнувся на підборах і пішов, причинивши за собою.
– Ненавиджу цих понторізів.
– А чого така широка срака мітить у шерифи? – рудий кивнув головою в сторону дверей.
Білобрисий пхикнув:
– Помітить він хіба що на два стільці.
Обоє взялися сміхом.
– Тихо! – гаркнув шериф і стукнув кулаком по краю столу. В’язні притихли.
– Бачу, сильно веселі!
– Помирати потрібно весело, – кивнув Степан. .
«Дивні…»
– Оця широка дупа, – законник посміхнувся, промовляючи останнє слово, – музикант він. Був.
– І?
– Мрія згнила, хотів знайти себе в чомусь іншому, і гроші були, – чоловік опустив голову і цмикнув.
– Також була мрія, – рудий схилився на ґрати. Лазер лиш підкидав його волосся догори.
Почулися важкі кроки. Невдовзі до кабінету зайшло двійко амбалів, а за ними тягнули догори голови столичні спостерігачі.
– В’яжіть їх, – пропищав один з них.
Амбали втиснулися в двері та попрямували до клітки. В цей час шериф приклав свою зірочку до сканера на своєму столі – лазери зникли. Здоровані заламали руки в’язнів і пішли на вихід. Коли процесія покинула кабінет, шериф зачинив двері своїм бейджиком та наздогнав.
***
Там було шумно.
Світло порізало очі; у щоки вдарив вітер і пісок. У ніздрі вдарився запах пилу, у очі – ненависні погляди різних за сортом людей. За кількома десятками голів виднілася балка, на якій лискотіли два вузли. Невдовзі з натовпу вигулькнула платформа шибениці.
– Тут купа журналістів, тож не осоромтесь.
– У-у-у-хти скільки уваги, – рудий аж просвистів.
Амбал штуркнув його в плече.
Біля сходів знагла перед обличчям замайоріла невеличка камера у формі кулі, навколо якої вертілися чотири ніжки на спільній рамі-персні.
– Що ви можете сказати про в’язнів? – прошипіло з маленького динаміка .
– Без коментарів , – процідив шериф.
Коли камера полізла ближче до очей, чоловік відмахнувся.
– Ненавиджу, – прошепотів, коли та після п’ятої спроби полетіла кудись у натовп.
– Ти взагалі щось любиш? – Василь смикнув головою у його сторону.
– Гарну музику, – посміхнувся шериф і махнув рукою.
Поправивши жилет, він дочекався, поки закули ноги молодиків у масивні кайдани форми вісімки та завели петлі на шиї. Потім вийшов на край платформи і підняв правицю у знак «Тихо!»
Коли натовп послухався, до законника прилетіла скляна панель з неоновим на ній текстом.
«Шановні громадяни імперії Ікс. Сьогодні виконується вирок підсудних Степана Губи та…»
Натовп загудів, так що у шумі потонуло ім’я другого в’язня.
Шериф знову підняв руку у жесті. Люди досі говорили, аж тут увімкнули ультразвук. Натовп втих за мить.
Чоловік прочистив горло і продовжив:
«та Василя Безпальченка. Вони звинувачуються у державній зраді, вбивстві правиці Імператора та розкраданні державної казни. Згідно з рішенням Вищого суду, ви будете страчені через повішення»
Шериф тицьнув кнопку на лівому боці панелі – та відлетіла.
– Як шериф імперського округу номер тринадцять, я маю право виконати ваше останнє бажання. Я його слухаю.
– Померти! – викрикнув Безпальченко.
– Померти весело! – поправив Губа.
Шериф засопів, як і більшість людей. У сторону шибениці полетіли гнилі фрукти.
«Довго, певно, готувалися…»
Чоловік ненадовго задумався, потім скомандував:
– Винесіть їм гармошку та гітару.
Натовп гнівно зашумів, – навіть амбали здригнулися.
Помідори почали летіти у шерифа, деякі пофарбували його жилет і штани. Він злісно випрямив руку догори. На цей раз звук пролунав без затримки і вгамував людський запал.
На платформу винесли інструменти, як тут столичний смикнув законника за рукав.
– Бажання має подобатися людям. Так прописано…
– Чхати, що де прописано, – шериф висмикнув руку і випрямився.
Рудий вклав у губи гармошку – білобрисий перекинув за голову ремінь і склав пальці в акорді. Обмінявшись поглядами, вони почали грати.
Натовп ще більше зашумів. Крики і свист різали повітря все частіше, і вони самі ставали гучнішими.
Шериф знову підняв руку. Натовп втих, тримаючись за вуха. Простором пронеслась чудова мелодія зі швидким ритмом.
– Так не можна! – столичний потягнув шерифа, від чого той ледве не впав, – на вас буде написана скарга!
Поки люди знову набирали шум, гитара затихла, і крізь крики ледве прорізався звук гармошки, ніби гімн над живим. Гімн їхнього похорону.
– Вирок виконати!
“Памірать так с музикой” у фантантуражі? І це усьо? Чи я не туди в’їхав? Начебто була заявка на гумор, але щось пішло не так 🙂 .
Я теж не дуже зрозуміла, у чому меседж. І в чому великий крок. Шериф (у якого колись теж була мрія?) перейнявся волелюбним духом бунтівників (і згадав, що у житті важливо)? Система підточена?
Хоч воно так, антуражненько, енергійно написано.
Хм..гублюся у здогадах, який тут крок і до чого. Можливо, щоб зацінити кінцівку не вистачило передісторії того ув’язнення.
“– … ненавиджу, – чоловік із силою закрив двері”
зачинив
“– Ну… не хочте як хочте, – чоловік стенув плечима і попрямував до столу”
краще – “як собі хочете”
“– А що іще робити? – стенув плечима законник, – до церемонії ще хвилин з десять”
хвилин зо десять
щось дуже схоже на переклад
У чому звинуватили в’язнів – незрозуміло. Навіть хто з персонажів ГГ – теж викликає питання.
Але головне – взагалі, що це було?
Удачі на конкурсі!
“чоловік із силою закрив двері”
Тут має бути “грюкнув дверима” чи щось таке.
Не зовсім зрозуміла, як ця мініатюра стосується теми конкурсу. Самій історії не вистачає структуризації, щоб розуміти, що і де.
Оце круто! Яскраві персонажі. Закручений сюжет. Промальований світ. Але, Авторе… нащо такими набоями стріляти у холосту? Хай би ніхто не вижив, але де динаміка? Де натовп, якому хочеться хліба та видовищ? Чому цей натовп не зніс шерифа? Чи все писалося заради назви? Ну назва трохи не вписується. Придумали б іншу. Коротше в прольоті одне з найперспективніших оповідань у групі.
Вітаю, авторе!
От тут взагалі нічого не зрозумів. По-перше – це про що і до чого? По-друге – а як увесь цей фантастичний антураж рухає сюжет? Як замінити плазмові револьвери на звичайні, а лазерні ґрати на металеві – в історії щось зміниться? По-третє – забагато уточнень. Шериф якщо струшував пісок, то саме зі своїх чобіт, якщо прикладав зірочку до сканера, то саме свою зірочку і сканер був саме на своєму столі, і бейдж потім був саме свій, в жодному разі не когось із читачів 🙂
Успіхів!
Гарно змальована картинка, але місцями приходилось продиратись через текст. До прикладу
“Біля сходів знагла перед обличчям замайоріла невеличка камера у формі кулі, навколо якої вертілися чотири ніжки на спільній рамі-персні.” – складно уявити, як камера замайоріла. Ну і ще є подібні моменти.
Антураж сподобався, над реалізацією б попрацювати.
Бажаю удачі!