Кінець світу

Маленька дівчинка збиралась у загальну залу Дому. Вона зневажала це місце, бо там завжди хтось нив. Але сьогодні особливий день – на великому табло має зникнути остання цифра. Деякі дорослі казали – коли зникне остання цифра, то всі втраплять у кращий світ. Хоча більшість вважала, що настане кінець життя.
Вихід дітей у загальну залу був організованим. Виховательки зібрали дівчат гуртом і провели холодними напівтемними коридорами до просторої зали. Дітям наказали зайняти місце в одному з розмічених на долівці квадратів. Всі слухняно виконали завдання.
Нашій дівчинці здавалося, що кожного разу людей тут ставало все менше, а галасу все більше. Попід табло вона помітила вже знайомих дивно одягнених дорослих. Вони стояли навколішки і бубніли під ніс. Один дорослий стояв спиною до решти, підіймав руки догори і щось промовляв. На іншому кінці зали була чоловіча частина. Дівчаток до неї не пускали, але наша дівчинка не раз порушували правила і знала, що нічого особливого там немає. Ось вихователі чоловіки заводять своїх підопічних до зали і наказують їм зайняти свій квадрат. Все те саме. Вона роздивлялась навкруги – темна широка зала відсвічувала зеленкуватим кольором, посередині вгорі висіло широке табло з цифрами в лівій частині. Права частина була темною. В школі дівчинка вивчала цифри, але плутала деякі з них. А ось букви їй подобались більше. Шкода тільки, що серед дорослих залишилось мало здатних читати. Тому й навчали переважно як обслуговувати Дім. Але їй хотілось більшого.
Тим часом в центр зали вийшов кремезний дядько. Він підняв руку, сигналізуючи решті замовкнути. Через декілька митей запанувала тиша.
– Шановні жителі Дому! – його голос відлунням пронісся залою. – Сьогодні важливий день нашого життя. Чергова, а цього разу остання цифра, має зникнути і наблизити нас до нового, кращого світу.
«Ага, звісно…» – залунало від групи людей з-під табло.
– Ті, хто міг прочитати послання предків, казали, що на наших плечах лежить важливе завдання – донести життя до нового дому. Старий дім став жертвою гріховного і розпусного життя, й наші предки змушені були рятуватися. На жаль, з часом більшість знань було втрачено, але ми певні того, що предки нас не обманули. Ми вірою і правдою служили нашому Домові, який вони побудували, та сподіваємось, що скоро настане нове, блаженне життя. Адже в одному з послань сказано: «І як тільки зникне остання цифра, всі мають знайти своє місце і приготуватися до зустрічі нового світу!»
Тим часом, до кремезного бороданя вийшов чоловік у дивному одязі, котрий стояв під табло. Він промовив:
– То хіба це не ознака того, що всі ми загинемо? Наші предки вели гріховне життя і знищили свій дім, а ми тепер маємо страждати за їхні гріхи? Я обслуговував певну частину Дому і бачив вогняні жерла. А навкруги темінь, холод і смерть. Повірте мені, поза Домом життя немає, то про який новий світ мова? Ми потрапимо до пекла!
В залі піднявся гул. Багато хто розділяв цю ідею.
– Послухай-но, добродію, – слово знову взяв бородань. – Якби ми мали спокутувати гріхи наших предків, то це б вже давно відбулося. А старші люди пам’ятають, що Дім було створено задля великої місії – перенести життя в новий світ, і саме це написано в посланнях. Прийде час, і ми виконаємо місію, і життя буде врятовано.
«Яка ж нудьга,» – подумала дівчинка.
В цей момент табло клацнуло, і остання цифра зникла. В ту ж мить права частина табло активізувалась, але цифри там почали змінюватись дуже швидко. Натовп в залі загув, люди під табло почали кричати, а чоловік в дивному одязі впав на долівку і почав молитись. Дівчинка відчула щось дивне, неначе якась невідома сила почала тягнути її в бік. Вона побачила, як кинута кимось на підлогу ганчірка самостійно поповзла до стіни. Люди поряд почали хитатися і втрачати рівновагу. Раптом велику залу осяяло яскраве червоне світло і залунав противний сигнал: «Всім зайняти свої місця! Приготуватися до зближення!» Квадратики під ногами заворушились, металеві пластинки відділились, і звідти висунулися крісла з ременями. Одна з виховательок крикнула, щоб всі трималися групи, бо деякі дівчатка почали верещати і тікати. Але дівчинка не звертала на це уваги. Вона вхопилась за крісло і споглядала цікавезне видовище. Загальна зала скрипіла, скреготала. Люди падали з ніг, волали про допомогу. Ось це вже приносило їй задоволення. На іншому боці зали чоловіки в паніці намагалися забрати хлопчиків і повернутися в житлові приміщення. Дівчинка помітила кучерявого хлопчика, який витріщався на неї.
– Хутчіш, ходімо! – схопив за руку хлопця вихователь, і намагався витягнути з крісла, але той не давався.
Скрегіт посилювався. Схоже, дорослі й діти повністю втратили орієнтир і не розуміли куди бігти. Загальна зала нахилилась так сильно, що щоб повернутись в житлове приміщення тепер треба було лізти по стіні.
Зненацька щось вибухнуло й дівчинку дуже сильно притисло в кріслі, неначе на неї надягли сотню кофтинок. Людей під табло ніби хтось згріб руками й кинув на стінку, було чутно лише зойки. Зрештою шум ззовні перекрив будь-який шум всередині. Дівчинка втратила свідомість.

Прийшовши до тями, дівчинка відчула запах диму та гарі. Але серед цього запаху було щось ще, невідоме. Вона вилізла з крісла й обережно пролізла через понівечені металеві пластини та ганчірки. Крізь розлом в стіні загальної кімнати виднілось щось яскраве. Дівчинка пролізла в отвір й отетеріла. Навкруги були химерні зелені насадження, які вона й уявити не могла, десь вгорі посеред безмежної блакиті знаходилось сліпуче сяйво. Дівчинка глибоко вдихнула, і відчула неначе щось солодке в легенях – то було свіже повітря. Вона ніколи не була ззовні, і гадки не мала, як виглядав Дім. Дівчинка пройшла вперед і обернулась. Перед нею стояла висока обгоріла груда металу, що незграбно спиралась на три подовжені відростки. Схоже, один відросток зламався і пробив корпус Дому. З іншого розлому в Домі виліз хлопчик. Він довго протирав очі, а потім помітив дівчинку і підійшов.
– Мене звати Адам, – промовив хлопець.
– А я Єва.