Крок назовні

Гардеус стримано спостерігав за майже бездоганними та злагодженими діями команди об’єднаної дослідницької лабораторії. Протягом останніх діб він досконало вивчив кожний сектор цієї величезної космічної конструкції, величаво та неквапливо мандруючи її відсіками. Він візуально ознайомився з кожною людиною та їх функціями у лабораторії. Із багатьма доброзичливо, хоч і стримано, поспілкувався.
Потреби в ньому лабораторія не мала. Але сам Гардеус мав певні привілеї, через що і витребував собі право участі у Великій об’єднаній експедиції. До речі, він був єдиним, хто відвідував крайову галактичну зону більше п’яти разів. Через те справедливо вважав себе найдосвідченішим у питанні крайового парадоксу. Він краще за будь-кого на цьому кораблі знав – на що чекати вже за кілька годин. І досить скептично реагував на оптимістичні прогнози вчених.
На черговому колі «вахти» до нього приєднався давній знайомий. Клаус також був людиною немолодою і до старого розвідника відносився не тільки з повагою, але й досить доброзичливо. Він був одним з найкращих біологів, з певною претензією на ксенопсихолога.
— Підтримуєте фізичну форму? – припустив він, намагаючись рухатися відповідно співрозмовнику.
— Скоріш – професійну, – посміхнувсь розвідник. – В разі будь-якої проблеми я повинен утримати контроль.
— Вважаєте, є небезпека проблем? – уточнив Клаус.
— Проблеми завжди виникають! – спокійно зазначив той. – Проблема наявна – у самій місії.
— Вважаєте її нездійсненною?
— По-перше – так. А, по-друге, мені дуже шкода тієї енергії, якої б вистачило на річне існування великої планети. Здається, сьогодні її витратять марно!
Він пригадав сутність крайового парадоксу, коли близько двадцяти років тому розрізнене людство отримало запрошення до консолідації розумів Всесвіту, що надійшло від невідомих істот інших галактик. Перші делегації радо вирушили за покликом, щоб застрягти у крайовій галактичній зоні. Яка міць утримувала цю межу і досі залишалось невідомим. Перетнути її не вдалося навіть світловим механізмам, що були здатні проникати у зоряні ядра. Наче хтось спеціально утримував людство в межах рідної галактики.
Але ж поклик продовжував вабити. І, століттями роз’єднане людство, сукупними зусиллями створювало експедицію за експедицією. Навіть схвильовані застереження окремих вчених та лідерів, що «вихід за межу» може стати фатальним для усієї цивілізації, не мали сили зупинити рух до загальної мети.
Наприкінці маршруту, близько ізольованого відсіку посеред лабораторій, де з самого початку сховали нову надію на успіх, чоловіки зіткнулися з молодим генієм та світочом сучасної науки. Олексій Лідман загублено озирався на всі боки. Час від часу він поглядав у простір, роблячи паси пальцями. Гардеус зрозумів, що вчений працює в сплетіннях власної доповненої реальності. Тому, наблизившись, він не одразу ж звернувся до хлопця – дочекався, коли на нього звернуть увагу.
— Нервуєте? – іронічно поцікавився, утримуючи руки за спиною.
Лідман відповів не одразу: дочекався, коли потік думок дійде згоди.
— О-о… Гардеус… Радий вітати!.. Доктор Клаус… вас – також!.. Я, розумієте, не нервую – лише хочу остаточно впевнитися у вірності розрахунків.
— То й як успіхи?
— То є дуже добре!.. – запевнив. – Ще з півгодини і розпочинаємо експеримент.
Чоловіки здивовано переглянулись.
— Півгодини? Вже так скоро?
— Так. За останні роки зона трохи збільшилася, то ж, подолати її стало важче. Але й резонанс буде міцніший.
— Резонанс?
— Пробачте! – зніяковів хлопець. – Ми працюємо з новітніми технологіями. Розповідати довго. Але ж ви все побачите на власні очі. До речі, сподіваюсь на вашу присутність під час прориву!
Він поступився місцем і знов пірнув до глибин доповненої реальності.
— Прориву або фіаско… – скривився Гардеус.
Він спіймав себе на думці, що бажає успіху юному вченому. Але відчував, що є певні вагомі причини, через які людству не дають змоги вийти назовні: чи в нас недостатня єдність, а, може, ми замало розумні.
— Ви прийдете? – уточнив Клаус.
— Більш того, – запевнив, – я пропоную вже навідатися до експериментальної команди. Півгодини – це майже ніщо. Гадаю, усі вже готуються!
Гардеус мав рацію: місток, на якому планувалась практична стадія експерименту, був заповнений вченою командою, наче птахами на годівниці. Серед усіх, виділялися чотири людини у легкому сірому одязі. Чоловік і три жінки різного віку. Їх ретельно перевіряли, надягали та знімали якісь дивні шоломи. Час від часу вводили у транс.
— Оператори? – пошепки спитав Клаус.
— Можливо… – Гардеус не поспішав із висновками. – Але ж якісь вони всі дивні!
Лабораторією пролунав сигнал тривоги і вже за хвилину відсік був відокремлений від усього корабля. Більш за те, його було винесено на помітну відстань уперед від загальної конструкції.
— Час настав! – збуджено сповістив невідомо звідки з’явившийся поруч Лідман. – Відтепер все залежить лише від четвірки.
Команда швидко зникла з поверхні містка. Лише чоловік і три жінки, трохи смішні у шоломах і дротах, стали шеренгою, обличчям до величезного ілюмінатора в носовій частині. Вони завмирали в різних позах, скрикували та тремтіли. Напруга відчувалася кожним нервом.
Гардеус і Клаус разом здригнулися, коли побачили, як у космічній темряві проявилися чотири яскравих силуети, що ледь випромінювали жовто-блакитне світло. Силуети набули образів четвірки, що досі спостерігалась на містку. Вони повернулися обличчями до лабораторії і вітально помахали руками.
— Ментальна проекція, – з гордістю промовив науковець. – Тіла залишаються на місці, але розум йде далі! Ми маємо з ними постійний зв’язок завдяки шоломам, які, до того ж, будуть керувати тілами до повернення господарів.
На допоміжні екрани вивели зображення того, що бачив кожен з четвірки. Вони впевнено рухалися у просторі спустошеної крайової зони. Ментальні тіла ідеально копіювали справжні.
А назустріч вже наближався величезний корабель невідомої цивілізації.