Твір містить описи загибелі героїв.
І от вони стоять вчотирьох між уламками того, що колись було їхнім кораблем. Стоять розгублені. Ніхто не наважується заговорити першим, тому що заговорити – це якоюсь мірою усвідомити ситуацію, визнати її реальною. А ситуація така: сорок хвилин тому космічний корабель, який доставив їх сюди, вибухнув з невідомих причин. Троє дослідників, що лишалися на борту – загинули.
Чотири постаті у сріблястих скафандрах спостерігають за заходом місцевої зорі, що кидає останні промені на попелястий пісок, яким вкрита ця пустельна планета.
– Скоро стане темно, – говорить нарешті Сергій.
– Геніально, ти над цим сорок хвилин думав? – обурюється Катя. – Замість констатацяї очевидного, краще скажи, що ми тепер будемо робити.
Кілька секунд вони мовчать. Сказати щось неочевидне в такій ситуації непросто.
– Ми вже нічого не можемо зробити, – на диво спокійно відказує Андрій. – Кисню у нас лишається на пару годин. Корабля у нас немає, а рятувальникам летіти до нас три тижні. Ми у сраці.
– В глибоченній, – погоджується Алекс. – І Сергій має рацію – скоро тут стане темно.
Отруйний вітер піднімає трохи піску, закручує його й жбурляє на уламки корабля. Зоря повільно опускається за горизонт.
– І що, ми просто отак здохнемо? – не вгамувалася Катя.
Ніхто не відповідає, і вони мовчать ще п’ятнадцять хвилин. Смакують власну приреченість. Думають про тих, кого вже ніколи не побачать. Небо ховається за хмарами червоного кольору, і це абсолютно не пасує до попелястої поверхні планети.
– Ну, зате не доведеться віддавати борг за комуналку, – нервово сміється Алекс.
Жарт не зустрічають сміхом.
– Якби ми були героями книжки, – роздумує Андрій, – нас би врятували в останній момент. Хотів би я бути героєм книжки.
Алекс різко починає йти у бік заходу, де зоря вже майже повністю сховалася за сірим горизонтом.
– Я тут підрахував, – говорить він, – якщо розгерметизувати скафандр, то я помру за дванадцять секунд. Кращого самогубства і не придумаєш на цій планеті.
– Рано думати про самогубство! – викрикує Катя.
– А що зміниться вже? Чи, по-твоєму, смерть від задухи буде набагато приємнішою? Ні, такого я собі точно не хочу, сорі. Прощавайте.
Він починає вводити команду на наручному екрані. Катя кидається до нього, але її зупиняє Андрій:
– Він має рацію. Це його право.
– Кумедно вийшло, – каже Алекс, – ми прилетіли сюди, аби покласти початок підкоренню цієї планети. А по факту навпаки – це вона нас і підкорила, і поклала.
Його скафандр видає гучний звук, кілька секунд нічого не відбувається, а тоді Андрій починає здригатися. Спотворена судомами постать у скафандрі на фоні останніх променів світила. Він падає на пісок і конвульсивно труситься, аж поки не завмирає в химерній неприродній позі.
– Хєрово порахував, – підмічає Сергій. – Там було чотирнадцять секунд.
Катя сідає на пісок і вимикає мікрофон. Чоловіки нічого не чують, але знають – вона плаче. Втім, ніхто не наважується до неї підійти. Знають, що жалість її тільки обурить. Та й який тепер в цьому сенс?
Так вони стоять, аж поки не приходить абсолютна темрява. Настільки всеохопний морок, що їм не видно тепер ні піску, ні уламків корабля, ні одне одного. Навіть зірок не видно – хмари повністю заполонили небо.
І цю абсолютну темряву розсікає наручний ліхтарик, що його вмикає Сергій. Одразу після цього вмикаються ще два ліхтарика, і три потужних променя позначають тепер трьох бідолах, приречених на чужій планеті.
– Давайте кудись йти, – говорить Катя.
– Куди? – дивується Андрій.
– Байдуже. Просто не хочу сидіти на місці.
– Ну ходімо, – погоджується Сергій. – Остання прогулянка.
Вони йдуть, не бачачи нічого, крім ліхтариків одне одного. Немає постатей, немає силуетів – присутність людини тепер можна впізнати тільки за світлом з її руки. І за звуком дихання, що лунає з шоломної рації.
– Таке дивне відчуття, – шепоче Катя. – Абсолютна темрява, і ми йдемо крізь неї в нікуди. Без цілі, без надії. Просто йдемо.
– Ходіння як мета, – підхоплює думку Сергій, – а не як засіб.
– Чому ви говорите пошепки? – дивується Андрій.
– Не знаю, – відказує жінка. – Я завжди говорю пошепки, коли так темно.
– Ніби боїшся когось розбудити…
Три ліхтарних променя продовжують рухатися крізь цілковиту темряву. Вони не знають, скільки вже йдуть і скільки лишилося повітря – шоломної інтерфейси скафандрів вимкнулись одразу після вибуху корабля. Вони не знали, чи далеко відійшли від уламків. Чи ходять вони колами?
Чи має це якесь значення, якщо простір стає умовністю, а темрява – абсолютом?
– Ви знаєте, – починає раптом Сергій. – Чотирнадцять секунд мене влаштують.
– Сергію, ні…
Голос Каті тремтить.
– Алекс мав рацію: чекати смерті від задухи – безглуздо, – по голосу Сергія Катя розуміє, що він говорить серйозно. – Я пас.
– Сергію, ти ж зав…
Жінка замовкає на півслові, тому що один з ліхтариків згасає.
– Сергію? – повторює вона. – Сергію?!
– Він не відповість, – відказує Андрій.
Вони лишаються удвох. Пара ліхтарних променів, за якими вони впізнають одне одного. Все інше, все навколо – чиста темрява. Ніби тут ніколи й не було світла. Ніби тут і простору не було.
– Кать, – тихо-тихо говорить чоловік. – Кать, мені страшно. Візьми мене за руку.
Він бачить, як її ліхтарик поволі наближається. Катя йде обережно, хоча й знає, що під ногами не буде нічого страшнішого за пісок. А тоді Андрій відчуває її долоню. Триматися за руки у скафандрах – це тільки жалюгідне відлуння справжнього дотику. Але тут, у цій темряві, навіть жалюгідне відлуння стає справжнім щастям.
– От якби ми були героями книги, зараз був би ідеальний момент, щоб нас врятували.
– Якби ми були героями книги, Андрюш, то це була б дуже хєрова книга.
Вона гучно сміється. Він приєднується до її сміху, а тоді, трохи заспокоївшись, погоджується:
– Це правда. Хєрова. Ти тільки не лякайся, але, здається, у мене закінчується кисень.
– Тоді давай синхронно?
– На рахунок три. Готова?
– Якщо швидко знімемо скафандри – встигнемо поцілуватися. Як у фільмах. Чотирнадцять секунд, поцілунок в конвульсіях.
– Один…
– Боже, як же страшно.
– Два.
Голос Андрія тремтить.
– Три.
Всі ліхтарики на пустельній планеті згасли.
Ну, за упокій.
Звичайно, і фінал, де всі померли, має право на існування. Мініатюрі ніби всього вистачає, тільки споглядальний тон автора створює атмосферу якоїсь несерйозності. Ну вмремо, так вмремо, а давай!
Побудова діалогів наче правильна, але схема дієслово-іменник після чи не кожної репліки надає подіям відстороненості. Шепоче Катя, відказує Андрій, погоджується Сергій.
Тому оповідання виглядає сценарієм з розписаними діями. На сцені така-то музика і такі-то декорації, герой стоїть у такій-то позі, він каже “те-то і те-то”. Куліса опускається.
Жарти дійсно іскристі та дуже вправні. Це єдина перевага твору.
Однак, реклама суїциду для України, де наша держава і так в топчику (офіційно – 13 місце у світі, але скільки ще не зареєстрованого, ніхто не знає достовірно) – погана ідея. Авторе, ви впевнені, що хочете взяти відповідальність за підштовхування і без того морально замучаних українців до такого кроку? Уявляю, сидить чоловік за столом під гнітом тяжкої життєвої ситуації і читає ваше оповідання… Герої не показали приклад правильної поведінки, а повелися як останні слабаки. ЖАХ!
Героїв не зжерли, героїв не вбили, а просто герої – гірше антигероїв. Не думаю, що смерть від токсинів атмосфери була приємнішою (“Андрій починає здригатися. Спотворена судомами постать у скафандрі на фоні останніх променів світила. Він падає на пісок і конвульсивно труситься, аж поки не завмирає в химерній неприродній позі”), ніж природній в цій ситуації кінець.
Авторе, прошу, хай герої вирішують складні ситуації! У вас уявний Всесвіт:
– герої могли б провалитися крізь пісок, знайти підземні технології вимершої цивілізації і полетіти додому на сріблястих тарілках.
– герої могли б спокійно говорити про щось повчально-важливе в стилі “давайте цінувати секунди життя”, доки б не втратили свідомість.
– герої могли б поборотися за останні крихти хвилин з голодним чудовиськом 🙂
Однак, ні! Твір подає приклад слабкої волі та туповатих рішень героїв в складній ситуації.
За рекламу суїциду я поставлю вам найнижчу оцінку, якщо доведеться голосувати.
Пробачте.
Що вирішили персонажі, померши? Втекли з життя невідомо чому.
Вони могли лишити про себе якийсь знак. Осягнути якусь істину. Людина, навіть закоренілий матеріаліст, бажає аби люди в якійсь формі існували після смерті. Нехай не в Раю чи наступному житті, нехай у своїх справах і пам’яті інших людей.
Тон оповідання зображає самогубство як щось буденне та навіть рутинне. Ніби смерть має бути байдужою читачам. Але це не так. Ви обрали не ту аудиторію.
Ахах, сорі за рекламу суїциду, просто продавалося два суїциди за ціною одного, то вирішив, може комусь треба))
Ну, насправді мініатюра ж не про суїцид, а про абсолютну, тотальну і всеохопну безнадію. Був би суїцид, чи природна смерть від задухи – все одно була би смерть. Це не складна ситуація, і рішення не тупуваті – це безнадійна ситуація, в якій немає правильних рішень. Тому герої не полетіли на тарілках, не говорили нічого повчального (та й хіба було кого слухати, окрім таких же приречених?).
Часом ми так захлинаємося власним сліпим оптимізмом і позитивним мисленням, що починаємо заперечувати існування безнадійних ситуацій. Часом варто нагадувати собі, що ми живемо у світі, де тисячі людей щодня помирають від невиліковних хвороб, наприклад, і вони не можуть залізти у сріблясті тарілки і полетіти кудись. Якщо сприймати тільки позитивну сторону світу – сприйняття буде пласким. Якщо ж бачити все об’ємно – темний бік тільки посилює світлий.
Це не реклама самогубства, а, скажімо, роздуми щодо етичності ефтаназії. Якось так.
Це не до конкретно автора “Ліхтариків”, а всім, хто пояснює в коментарях, що означає їхній твір:
Автори, якщо вам довелося описувати сенс твору в коментарях, то варто наполегливо працювати над своєю майстерністю.
Автора “Ліхтариків” вітаю – ваш твір на кілька сходинок вище за чимало інших творів цього конкурсу. Читати ваше оповідання легко, воно атмосферне. Принаймні, така моя думка. Я не сприйняв ваш твір закликом до самогубства, але я розумію тих, хто зрозумів його саме так. Можливо згодом ви, знову взявшись за цю тему, донесете читачам свої погляди. Успіхів!
“Був би суїцид, чи природна смерть від задухи – все одно була би смерть.”
Ні, авторе. Велика різниця: померти гідно чи померти жалюгідно.
“Це не складна ситуація, і рішення не тупуваті – це безнадійна ситуація, в якій немає правильних рішень”
Правильне рішення – зустріти свій кінець таким, яким він мав бути, з гідністю. А перед цим попросити в колег вибачення за все, красиво зізнатися в почуттях (в сюжеті сухий поцілунок, якого не відбулося б внаслідок описаних вище спазмів та болю), а якщо ваші герої такі боягузи і повинні були померти нікчемно – хай би лягли на пісочок спати, ніч на дворі 🙂
“Тому герої не полетіли на тарілках, не говорили нічого повчального (та й хіба було кого слухати, окрім таких же приречених?)”
Авторе, ви створюєте текст, який може стати примірок для наслідування. Фантистику люблять неповнолітні, які в силу гормональних змін та вікової психології можуть робити невиправні помилки. Ваші герої подають погану модель поведінки.
“починаємо заперечувати існування безнадійних ситуацій”
Заперечення немає. Всякої гидоти і поганих вчинків без вашої роботи у світі достатньо. А варіанти більш оптимального розвитку подій сюжету є. Я вам уже описувала.
“Якщо ж бачити все об’ємно – темний бік тільки посилює світлий.”
Темний бік не посилює світлий. Не плутайте гру контрастів з походженням сили: яскраве світло знищує темряву, а не живиться нею. Ваш твір – це розповсюження темряви в людські серця та душі. Дуже серйозний негатив.
“роздуми щодо етичності ефтаназії”
Щось я не бачу в сюжеті ні онкохворих, ні лікарів. ні госпіталей… Там навіть таблеток від проносу немає 🙂 Прикриватись обманом не красиво.
Обдумуйте сюжет. Хай він буде добрим та повчальним. Використайте талант для чогось гарного, тому що темряви і без вас людям вистачає.
Вибачайте.
“Щось я не бачу в сюжеті ні онкохворих, ні лікарів. ні госпіталей… Там навіть таблеток від проносу немає Прикриватись обманом не красиво.” ггг, госпіталей. Ми ж на літературному конкурсі, боженька придумав для нас метафори і всяке таке, не обов’язково писати прямолінійно.
“Велика різниця: померти гідно чи померти жалюгідно.” Тобто людей, що пішли на евтаназію, ви вважаєте жалюгідними? Може це не настільки просте етичне питання, щоб одразу ділити на чорне та біле?
“Правильне рішення – зустріти свій кінець таким, яким він мав бути, з гідністю.” – а хто вирішує, яким би він мав бути? Є якась інструкція з приреченого помирання?
“Авторе, ви створюєте текст, який може стати примірок для наслідування. Фантистику люблять неповнолітні, які в силу гормональних змін та вікової психології можуть робити невиправні помилки. Ваші герої подають погану модель поведінки” – література не зобов’язана виховувати чи повчати.
Авторе, ваш твір поганий не лише з точки зору професійності. Це оповідання жахливе з точки зору сенсу та логіки. Я думаю, ви і самі це відчуваєте, але визнати соромно.
Бажаю вам добра, радості та любові.
Вибачайте.
Коментатори мали б просто сказати, що в оповіданні, насамперед, майже відсутнє фантастичне припущення.
Космонавтами в 21 столітті вже нікого не здивуєш. І гинули вони неодноразово.
Натомість коментатори жаліються на настрій твору та ідеї, які їм не до вподоби. Гріш ціна таким коментарям.
Написано гарно, як на мене. Просто немає родзинки.
Дякую. Згоден, родзинки не вистачає, а про приречених космонавтів писав ще Бредбері. Але дуже хотілося втілити бачення безнадії, тому все одно написав)
В принципі підтримую, що смерть персонажів цілком собі закономірна. Тільки підвести до неї треба плавніше, якимось додатковим епізодом
Не подумайте, авторе, що я повчаю як писати, розцініть це як фанфік за вашим твором. Отож, герої сподіваються на порятунок, щось ремонтують, отримують сигнал, що допомога близько. І тут щось стається, вижити може тільки один. І вони вирішують померти всі, щоб один не обтяжувався почуттям вини за інших двох.
Многая літа вам. авторе.
Не авторе,
коли імунітет організму припиняє розпізнавати різницю між поганим та хорошим, між вірусами/хвороботворними бактеріями та звичайними вітамінами/здоровими клітинами, – розвивається смертельна патологія (наприклад, онкологія чи СНІД).
Те, що ви пишете, що “написано гарно” – насправді тривожний дзвіночок. Однак, про смаки не сперечаються 🙂
Успіхів вам.
Пробачайте.
Типовий представник, дякую за коментар. Я розумію, що з точки зору сторітелінгу варто було робити так, щоб читач до останнього сподівався на виживання персонажів, бо якщо кінцівка і так відома – читати далеко не так цікаво. Але дуже хотілося створити твір, в якому з самого початку не буде надії. Я би не ризикнув настільки неправильний твір писати на великий конкурс (бо ніхто не дочитав би до кінця), але в розмірах мініатюри таки вирішив таки погратися.
Ваша версія мені теж подобається. І, враховуючи, що від мого твору там хіба що корабельна катастрофа, це навіть не фанфік – тому я б на вашому місці розписав і теж відправив на конкурс)
А “Читач” продовжує переходити на особистості, вже навіть не у спілкуванні з авторами, ніби якщо написати в кінці “вибачайте” – некоректна поведінка одразу стає красивою.
Мені сподобалось. Дуже майстерно написано. Чудові діалоги без штамів та заяложених фраз.
Автор описав безвихідь. Ситуацію, коли персонажі точно знають, скільки залишилось життя, точно знають, що помруть і як це відбудеться. Звичайно, відчуття страху затьмарює інші. І можливо для когось видається кращим обірвати все самому, раніше, бо не сила чекати…
Що можна порадити змінити в цій історії? Не знаю. Додати в останній момент раптовий порятунок і закінчити хепі-ендом? Якраз в це я б повірив менше…
Єдине зауваження- мабуть, для рішення про самогубство все ж 40 хвилин мало. Надія – це останнє, що втрачає людина. Важко віриться, що безвихідь відчувається вже через 40 хвилин.
В цілому сподобалось! Успіхів!
Автору я кажу браво! І у ліхтариках є певний символізм…
До деяких критиків твору: ви самі оцінюйте, а не за суїцидників переживайте.
Вітаю, авторе!
Що ж тут сказати? По перше, фантскладова доволі умовна. Космонавти нині – давно не фантастика, аварія – теж. Хіба планета інша. Проте, фантприпущення має рухати сюжет оповідання (повісті, роману) і ідеал – то якщо його неможливо замінити іншим. У вас цього не вийшло, нажаль. Якби, приміром, дія відбувалася десь в глибинах океану – не дуже б щось змінилося, правда ж? Особливо настрої героїв.
Мені цікаво, кому в даному випадку я (читач) маю співпереживати? Герої опустили руки і не намагаються боротися. Та нехай би вже чоловіки віддали свій кисень Каті, пожертвували собою, хоча б заради надії на її порятунок – та й то вже більше співчуття б викликали. Наразі ж, співпереживати немає кому.
Ідейне наповнення доволі сумнівне. І справа тут навіть не в суїцидах, а в тому, що де-факто виходить: “потрапив у скруту – помирай”. Особисто я проти такої ідеї.
Реалізація гарна, діалоги живі. Хотілося б побачити щось більш оптимістичне у вашому виконанні.
Успіхів та наснаги!
Прийшов читати твір за рекомендацією.
Коротше, написано вправно, але проблема не власне у суїцидах і поганому фіналі. А в тому, що це оповідання одної, причому неприємної емоції. Безнадія – і все.
Тобто замість того, щоби насолодитися етюдом, я слухаю, як піаніст три хвилини фігачить одну ноту. Клас, дякую, ото мистецтво!
Це я до чого: ніхто не каже, що автор МАЄ переписати фінал. Але шлях до нього можна зробити більш різноманітним – твір від того лише виграє.