Мій тобі подарунок

Може здаватися інакше, але історія ця неймовірно проста, як і більшість історій. Ви побачите в ній космічні кораблі, прибульців, людей, що розсікають хмари літаками. Але все це не має жодного значення, окрім як сюжетно спрямувати вас, читача, до базових емоцій, аби ви просто дочитали історію до кінця та оживили цих персонажів власною уявою. А наприкінці, коли, сподіваюсь, ви відчуєте єднання з персонажами та світом, ви почуєте одну з мільйонів інтерпретацій сенсу людського життя, від наївної людини, котра вирішила, ніби щось знає. Хоча ніхто нічого не знає. І, можливо, саме тому всі знають усе.
Все розпочалося швидко та неочікувано: в усіх месенджерах усіх країн зʼявилося повідомлення з червоною застережною стрічкою. Всі телеканали перемкнулися на безупинну сирену, транслювали застереження потворними, позбавленими життя та емоцій голосами. До телевізору підійшов Сергій Камерний, нахилився до кнопки живлення, бо це був старий пузатий самсунг, та вимкнув, створивши посеред екрану інвертний ядерний вибух.
— Може не вимикай, поки що? Хоч дізнаємося як стане серйозно. — Чоловік у кріслі прохрипів до Сергія, і прочистив горло.
— Як стане серйозно — і без телевізора почуємо. — Сергій відповів та підійшов до вікна, відсмикнувши запилену, стару фіранку. На підвіконні з порепаною білою фарбою сохли мухи кайнозойської ери, такі молоді, дзижчачі відлуння Гадейського еону.
— Так а що кажуть? Звідки? — чоловік захитався на кріслі, стишено поскрипуючи дошками старої підлоги та семидесятирічними суглобами.
— Не знають. В наших медіа пишуть просто «прибульці», в штатах так само. Десь тільки в Данії кажуть, що це мешканці цієї… К2…
— Так це ж канал?
— А, точно. Ну, діду, не такі розумні як ти, ці датчани. Але да, кажуть, що це з ка-два-вісімнадцять-бе. Екзопланета.
— Та звідки вони можуть це знати? — дід запитав та засовався на кріслі, широко розплющивши очі.
— Ну а ти за кого голосував: за Яника чи Ющенко?
— Ющенко, звичайно!
— Ну от, а хтось за Яника…
— Ну не датчани ж голосували.
— Та діду, до чого тут датчани. Вони просто роблять припущення, от і все. Це знаєш, як глянути в небо, тицьнути, і сказати: «Звідти».
— Наче правда… — почав говорити дід.
— …а наче ніхто не зна… — закінчив за ним Сергій, повернувши погляд від екрану телефону до вікна, прихованого від діда старою фіранкою.
Чоловіки замовкли, даючи нам змогу краще роздивитися їх житло. Такий, знаєте, витончений аромат чистої чоловічої оселі, де начебто є чим дихати, але легкий аромат недоглянутості все ще стрибає нашими читацькими, уявними носами. Розідраний старою кицею, якої, на жаль, не стало кілька років тому, кутовий диван стояв попід стіною, праворуч від двох вікон, на дві третини стіни. На дивані не було пледів чи подушок. Лише тонкий шар пилу на бильцях, який просвічувався лютневим сонечком, як сиве волосся діда. В кухні, де стояло ліжко Сергія, нема чого й описувати. Чесно. Ну а що там описувати? Дві залізні тарілки, дві ложки та дві виделки, з двома чашками, черпаком та лопаткою, які висіли праворуч від плити, зачеплені вушками за чорні саморізи, що стирчали зі стіни. Похідний рюкзак Сергія стояв попід стіною, прямо біля кухонного ліжка. В рюкзаку було, без перебільшення, все життя Сергія. Крім книжок. І зимового одягу та взуття. І решти спіднього. І дезодорантів, і прикрас, настільних ігор, альбомів з сімейними фотографіями, баскетбольного мʼяча, але зараз не час для реальності! Зараз, в цей момент, коли очі ваші бігають цими рядками, ми потребуємо літературної фатальності та витонченості. Засухи в роті та крихкого хліба Камю. Тому в тому рюкзакові — все життя Сергія. А Сергій, хоч і такий як ви, живе лише тим, що в тому рюкзаку — зубною пастою, щіткою, шкарпетками, спіднім, футболками, штанами, гаманцем, зарядкою для телефону, записником, аби написати кілька слів та не забувати, що він — письменник, та старим виданням «Мобі Діка».
В дідовій кімнаті все було ще простіше: маленький табурет, на якому стояв телевізор, шафа з двома костюмами, і третім, прихованим позаду, для похорон. Комод з постільною білизною та спіднім, а серед постільного — заповіт, конверт з банківськими картками та готівкою, старенький білет з автобусу, та фотокартка, на якій старенький дід тягнеться поцілунком до усміхненої жінки, з рудою кицькою на руках.
Залишилася вбиральня та коридор, але що про них розповідати? У вбиральні — зубні щітки та мило, ніякого шампуню, обухівський туалетний папір та затерта занавіска у ванній. В коридорі — взуття, табуретка, аби старість не ходила боса, та мисочка з ключами. О, Сергій різко видихнув, а значить і нам час повертатися до чоловіків.
— Що таке? — дід так задивився у вікно, розмірковуючи, що тільки секунд через десять запитав Сергія за підозрілу поведінку.
— Та що, сусіди навпроти з валізами біжать до машини.
— Може… і ти з ними?
— Куди, дід? Ти ж Уеллса читав? А вода в нас хлорована, не спрацює.
— От і язик у тебе, жопа мала.
— Та яка мала, дід, уже призовного віку твоя жопа.
— Ні, Сергійку. Моя жопа вже точно не призовного.
— Переміг… Але я не піду. Не залишу ж тебе одного.
— А я… — дід ковзав на кріслі, скрипів, що вже Сергій повернувся до нього. — Я може… цей… — дід спробував підвестися з крісла, і коли майже впав, Сергій підстрибнув до нього та підхопив під пахви.
— Обережно! Розумію, що кінець світу, але на переломи приватбанк не компенсує лікування. — Сергій заговорив до дідуся, піднімаючи його з крісла, і розминаючи великий палець правої ноги.
— Ти мене підведи до вікна краще. Буду як цей, як його…
— Хто?
— Та цей… Боже…
— Сусід?
— Ага, ну то, що… в минулому кагебіст, чи як…
— Ексгібіціоніст?
— Ну, той що голяком на балконі стоїть, да.
— Так ти одягнений.
— А душа моя оголена, Сергійку. Чекає пригод, що аж кличе через хрускіт кісток.
— Байрона начитався?
Дід кивнув і відповів:
— Після Сайгона — те що треба.
— «Юпак»?
— Ще б пак.
Дідусь з Сергієм підійшли до вікна. Зморщена рука прибрала мертвих мух з підвіконня, а очі вперлися у вікно, в небо. Сергій спостерігав за ним, а потім перевів погляд у вікно, звідки линув звук, схожий на гром. Руки хлопця спітніли, слина застрягла в горлянці.
— Діду, тікаймо. — Він потягнув старого до себе, але той противився. І коли Сергій зупинився, дід заговорив.
— Сергійку, ти, головне, не бійся. Немає у життя нічого такого, що варто твоїх нервів. Повір. Окрім любові, хіба що.
— Дід, не до цього зараз, треба валить! — Сергій кинувся на кухню та схопив рюкзак, полишаючи позаду розкритого «Мобі Діка».
— Онучку, це вони за мною.
— Хто? — Сергій зупинився біля діда, та вдивлявся в його обличчя, немов серед зморшок був датчик ментального здоровʼя.
— Оці «прибульці» — це за мною. Я тобі… не розповідав, але ти коли назву цієї їх екзопланети назвав — я відразу зрозумів.
Гуркіт був ближче.
— Я так за нею скучив… — дідусь повільно озирнувся, і поглянув на подраний диван. — Без жінок — немає сенсу, розумієш? Не-ма-є!
— Діду, давай може присядеш, спокійно собі…
Пролунав вибух. Сергій припав до підлоги, тягнучи діда за собою, але старий втримався на ногах. Прямо над будинком зʼявився темний силует корабля, який спочатку застиг у повітрі, а потім почав повільно спускатися до рівня вікна.
— Ми з нею познайомилися в автобусі. 18-б, був такий раніше. — Дідусь дивився у вікно, на корабель, що опускався біля фасаду будинку. — І як я почув назву планети, то відразу зрозумів, що це вони. — Дід обернувся та вказав пальцем на комод. — Дістань там фото та білет. Решта — твоє.
Сергій підвівся із широко розплющеними очима, та позадкував до комоду. Знайшов серед білизни фото та білет.
— А я думав, що цю бабусину фотку загубили десь. В моєму альбомі немає… — Він підійшов до дідуся, і простягнув предмети до нього.
Коли старенький схопив свої головні реліквії — вікно у кімнату відчинилося, пісочне зелене світло торкнулося дідуся, як і одного із сусідів, і старенький повільно здійнявся у повітря. Сергій схопив дідуся за плечі, але той лише заспокійливо похлопав його по руці.
— Я люблю тебе, Сергійку. Бережися.
— Діду!
— Не бійся, я шукатиму її. — Дідусь здіймався ще вище у повітря, майже вилетівши з віконної рами. — І ще… я тобі збрехав.
— Що?
— Я голосував за Яника. Не за Ющенко.
Сергій посміхнувся, дозволивши сльозі ковзнути вбік, а не вниз, як вона планувала спочатку. Біля інших будинків, як і всюди вдалині, було видно промені світла, що торкалися та забирали інших людей. Навіть сусід, з будинку навпроти, тепер летів до корабля. Він був без одягу, розпластавши руки в сторони.
— Та Боже… — Сергій сіпнувся в сторону, концентруючись на дідові.
Сонце вийшло з-за хмар, і просочилося крізь дерева і скло, аби приземлитися золотистим промінчиком прямо на розкриту книжку Сергія, що покоїлася на не застеленому кухонному ліжку. Проміні впали прямо на цей рядок: «Похмурий білий бурун хлюпнув у його круті стіни, а тоді вони зімкнулись, і безкраїй саван моря покотив свої хвилі, як котив і пʼять тисяч років тому».
Але погодьтеся, хоч як би не був правий Мелвілл, але дідусь сильно кохав бабусю, і якби море зімкнулося над ним — він би його випив, аби лише востаннє поглянути на свою кохану.