Неземна

Фортеці було не менш, як три тисячі років. З вершини пагорба, з найвіддаленішого бастіону вона більше за все нагадувала чомусь залишену на пательні пригорілу яєчню з баштою-жовтком посередині. Був полудень, сонце смалило безжально. Я повільно зійшла униз, уздовж нескінченної зруйнованої стіни, і нарешті присіла під тінь оливи, поруч із кав`ярнею біля входу. Махнула офіціантові. Він ліниво приніс надто кислий апельсиновий фреш. Голоси дітей ще лунали всередині фортеці. Мабуть, вони таки полізли на башту.
– Аліско, здоганяй!
– Стій, Марко!
– Чекайтеее!
Кричати їм, що ми поспішаємо, було ліньки. Від спеки думки розплавилися, час уповільнився і невдовзі мені здалося, наче я сиджу тут, під оливою, цілу вічність. Що я взагалі була тут завжди, усе моє життя, від найпершого каменю, закладеного у фортецю. Що я бачила її побудову, розквіт, її ситий добробут, разом із нею пережила зраду, руйнацію, падіння і повільний занепад, доки від колишньої слави не зостались самі руїни та ця небезпечна, подзьобана часом башта.
Коли сонце перехилилося за пагорб, я здригнулася і прийшла до тями. Час їхати, а дітей все ще немає. Довелося знову повернутися до фортеці.
– Аліска! Марко! Дюко!
На руїнах було порожньо. Безсовісні. Напевне, ховаються. Я погукала ще трохи і таки полізла на кляту башту.
Згори відкрилася різьблена блакитна затока та звивисте шосе. На башті теж нікого не було. Це вже починало дратувати.
– Ви не бачили?.. – спитала я офіціанта, коли знову прибігла донизу.
– Не бачив.
Навіть договорити не дав. От уже!
Я ще раз обійшла фортецю і все навкруги. Зазирнула під кожен камінчик.
Сонце вже починало сідати. Ставало геть не смішно.
– Слухайте! – знову сказала я офіціантові. – У мене діти десь зникли. Двоє хлопчиків, 8 і 10. Та дівчинка 12 років. Ви їх часом не бачили?
Він навіть не поворухнувся. Лише недбало хитнув головою. Справжня свинота.
– Може, бажаєте кави?
– Ні! Я не бажаю кави! Я бажаю знайти своїх дітей, сісти за кермо і забратися звідси! У мене зранку літак!
Він знизав плечима.
– Поліція унизу. У місті.
– Але раптом ви їх побачите…
– Я вам зателефоную, так.
Я прожогом кинулася до машини. Він простежив за мною і вигукнув раптом, ні сіло ні впало:
– Побачимось завтра!
Просто у людини клепки не вистачає, зрозуміла я, коли вже виїжджала на шосе. Тільки на в`їзді у місто раптом згадала, що не залишила цьому довбню номер телефону. Пасувало б повернутися. Але відділок поліції зовсім поруч. Напевне, треба спочатку туди.
– Вибачте! – увірвалася я всередину.
Та черговий підвівся і швидко сказав:
– Нас вже повідомили, пані! Патрульний вас проведе!
Я навіть не встигла здивуватися, хто повідомив. Ми гналися вулицями, я була за кермом, а патрульний вказував мені шлях. Загалом, він був дуже переконливий.
– Всю місцевість навколо фортеці ми вже все перекрили. А ще підключили волонтерів. Вам нема чого хвилюватись! Вони обов’язково знайдуться. І взагалі, у нас тут зазвичай дуже спокійно.
Дорогою він попросив заскочити у справах до лікарні. Щоб не лишатися на самоті, я пішла за ним. Сестра на стійці виявилась приязна, запропонувала води і дала мені заспокійливе:
– Випийте! Все буде добре!
Від пігулки чомусь зморило, і доки патрульний вирішував якісь свої справи, я на хвильку заплющила очі. Мені примарились усі троє. Похмура, як бувають підлітки, Аліска у чорному худі і з зеленим волоссям, русявий впертюх Марко та беззубий Дючка, який цим літом, схоже, вирішив позбутися усіх молочних зубів разом. Вони бігли у лабіринті фортеці, бавилися у квача та час від часу оберталися до мене. Я намагалася наздогнати їх, але безнадійно відставала. Повітря наче застигло під спекою.
Потім звідкісь за камінням вигулькнув Лікар, його обличчя видалось мені знайомим. Він посвітив мені в очі яскравою сліпучою лампою і сказав комусь, кого я не могла розгледіти:
– Фантомний біль, колего. Зверніть увагу, який стійкий. Активізується щодня у полудень.
– Дивна побічка. Але ж у неї були діти? Чи ні? – спитав інший, молодший голос.
– Під час минулої експедиції на Землю, так. Тоді все довелося згорнути через авіакатастрофу. Проте цього разу ми заклали їй іншу місію. І уявіть, все було просто чудово, доки вона не заїхала на екскурсію до цієї фортеці…
Далі я нічого з тієї маячні не зрозуміла. А потім світло спалахнуло так сильно, що мене засліпило.
Отямилася я за кермом своєї машини. Діти саме мчали до фертеці, не чекаючи на мене. День був спекотний, тож я зайшла до кав»ярні і купила у неквапливого офіціанта пляшку води. Вони набігаються і точно захочуть пити. До води офіціант несподівано підніс мені маленьке горнятко еспресо. Дрібничка, подарунок. Але було дуже приємно.
– Ви чудово виглядаєте нині! – зненацька промовив він.
Я усміхнулася і пропустила повз вуха. Мабуть, з кимось переплутав.
– Чекайте! – закричала я дітям, одним духом сьорбнула каву і помчала за ними.
Наздогнала аж на брукованому підйомі до башти і пригорнула усіх трьох. Навіть старшеньку.
– Ага! Упіймала!
Марко вирвався другим і помчав за сестрою. Довше за всіх до мене тулився найменший, Дючка.
– Мамо! – прошепотів він і кумедно вишкірився беззубим ротом. – Тут так добле! Так весело! Давай приїдемо сюди ще й завтра?
– Звісно! – погодилася я, щоб не засмучувати сина.
Завтра у нас вже був літак додому, та він про це, ясна річ, не пам’ятав.
– Звісно… – повторила я і скуйовдила його біляве волосся, яке вже сильно відросло під час канікул. – Біжи! Наздожени їх!
Він помчав за старшими, кумедно стрибаючи з каменя на камінь.
– Тільки не губіться! Чуєте? Ми не надовго! І не лізьте на башту!
– Добре! – прокричали вони.
Фортеці було не менш, як три тисячі років. З вершини пагорба, з найвіддаленішого бастіону вона більше за все нагадувала чомусь залишену на пательні пригорілу яєчню з баштою-жовтком посередині. Був полудень, сонце смалило безжально. Я повільно зійшла униз, уздовж нескінченної зруйнованої стіни, і нарешті присіла під тінь оливи, поруч із кав»ярнею біля входу. Голоси дітей ще лунали всередині фортеці. Мабуть, вони таки полізли на башту…