Обов’язок (18+)

– Граф, – майор озирнулась. – я не очікувала вас…

– А дарма. – гаркнув ставний чоловік в скафандрі пілота важкого екзоскелету, – там повільно помирають ваші бійці. А мені вже другу добу перемир’ям мізки миють! Що за лажа?

– Ми не можемо, – обурилась майор, – я б хотіла! Але не можемо!

– Це сержант Лелека не може. – граф запустив голографічний запис. На скелі лежав боєць та дивився в байдуже вороже небо. – В нього пошкоджена броня. Сам він не вибереться. Де другий невідомо. То що? Їм лишається дивитись в небо, де пильнують ворожі дрони! Повільно задихатись токсичною атмосферою? Будемо щось робити?

Проти графа стояло троє місцевих у скафандрах астроборнів. Але астроборнами вони не були. Бо мало одягти броню, яку поставила тобі союзна Земля, і по модному пришпандьорити гвинтівку. Броня не працює без носія

– Пане Гнат, – м’яко промовила майор, – ви, Імперці, тут ще гості. Ви нас не розумієте і не розумієте наших проблем.

– Це правда, – кивнув граф, – я вас не розумію. Бо не розумію як можна кинути свого. Я ніколи не боявся воювати. Тому що певен – мене витягнуть. Навіть криваву калюжу. Відшкребуть від рештків броні і повернуть додому. Ми своїх не кидаємо. Влип до дурості, неуважності чи виконуючи наказ — неважливо. Витягнуть. Бо нікого лишають позаду. Дурню пропишемо пиздюлів. Герою віддамо шану. Але не покинемо! Ніколи. Це виключено. Спробуйте якось пролежати під палючим сонцем чи в крижаній пустелі повільно стікаючи кров’ю. Відчуйте себе кинутим. Ніщо так не лякає і не вбиває як відчуття того, що ти не потрібен. Що тебе забули. Ти солдат. Побратим. Ти прийняв на себе обов’язок, який мало кому до снаги. Тому в тебе є і привілеї. І один з них повернутись до дому. Яким би ти не був, ти завжди не сам. Тебе витягнуть. Навіть якщо треба порушити усі домовленості, обмеження і закони фізики. Навіть якщо лінкор доведеться завести в атмосферу планети. Це зроблять. Навіть якщо тебе потім повісять. Але це зроблять свої. Це не порушний закон військового братерства. І він працює безвідносно звань та регалій. – граф опустив погляд – Та трясця, якби в нас таке сталося люди би вже двері адміністрації виламували, вимагаючи голову губернатора, генерала чи самого Імператора в купі з Сенатом. Це їх відповідальність і їх обов’язок.

– А у нас наказ прем’єра Бречіка. – одповіла майор, – і народ у нас не вийде. Ну може хтось і прийде, але не багато.

– Тоді знаєте, що я вам скажу. – Гнат впритул підступив майора.

Броня пілоту не повноцінний екзоскелет. Тоненька шкаралупа, що вбереже від агресивного середовища, ну і може від якоїсь шрапнелі. Вона ніяк не могла змагатися з повноцінними екзоскелетами астроборнів — трьохсоткілограмовими керамітовими латами посиленими псевдом’язами. Людина в такі броні ставала майже двометровим атлетом. Але це не завадило Гнату нависнути над місцевими. Він зараз здавався більшим та дужчим.

– Я не розумію за що ви воюєте. І чому я, чи мої люди, мають класти життя за вас і ваш народ.

Гнат різко розвернувся та вийшов з намету.

– Ці земляни, – видихнув один з лейтенантів. – пендоси довбані.

Майор Ебігейл Гроухай промовчала.

На дворі на Гната чекали ще кілька землян. Двоє в таких самих скафандрах пілотів важких екзоскелетів. Самі екзоскелети залишились на позиції в шести кілометрах звідси. Так близько до нуля їх підводити заборонено. І двоє бійців в облегшених екзоскелетах астроборнів з патчами 75 полку рейнджерів на наплічниках.

– Отже ні, – сказав один з рейнджерів потилицею відчувши емоції графа.

Він говорив по загальному каналу тож всі бійці на позиції чули. І хуч вдавали, що зайняті чимось вся їх увага, і надія, прикипіли до землян.

– Зможете? – прохрипів Гнат.

– Без супроводу та наосліп? – уточнив рейнджер.

Граф кивнув.

– Зробимо, – підтвердив другий.

– Зробите що? – різко вставив офіцер контрольної групи, і попрямував до землян.

Та граф заступив йому шлях та промовив:

– Приберуть свої важкі гвинтівки з позиції. Важкі гаусівські гвинтівки заборонені домовленостями.

 

***

 

Проходячи через купол Прайм промені місцевої зірки ставали теплими та лагідними. Що лише підкреслював загальний настрій. І прогріте повітря полоскало прапори Імперії та ново приєднаної колонії над головами радісного натовпу.

– … Звісно це не кінець шляху, – закінчувала промову уповноважена пані посол Імперії, – це лише початок. Багато вже зроблено та багато, що ще треба зробити. І я вірю що ми пройдемо цей шлях разом. А на знак прихильності та поваги я, з радістю передаю ці вірчі грамоти шановному пану Бречіку. Разом з графським титулом пера Імперії. Тримайте. Це честь. І обов’язок.

– Дякую дуже, – промовив чоловік радісно вхопивши архаїчного вигляду сувої.

Натовп вибухнув оплесками та вигуками, вітаючи подію. Та коли гомін вщух, несподівано, на сцену вийшов земний аристократ. І перш ніж хтось звернув на це увагу чітко вимовив:

– Я, Гнат Джерельний, граф Гіркого Кряжу, Гербом та Ім’ям вимагаю від графа Бречіка відповіді.

Здалося навіть повітря застигло. Місцеві не до кінця зрозуміли що відбувається, але тон Гіркого Кряжу віщував щось недобре. Першою оговталась пані посол. І накинулась на Гната. Вона вигукувала, що так не можна. Це дипломатичний скандал і не треба це робити зараз. І взагалі це почесний титул а не…

Закінчити вона не встигла. Її перебила висока ставна жінка у коштовній проте елегантній сукні.

– Це титул. – холодно промовила герцогиня – і на нього поширюються усі права та обов’язки.

– Якщо в нього претензії — відмахнувся Бречік. – хай звернеться до суду.

Охорона вже проштовхувалсь крізь гостей. Та по жесту герцогині сцену від решти світу відсікли шляхетні гості та дванадцять сержантів у штурмових екзоскелетах. Запал служби безпеки миттю зник.

– Я ваш сюзерен пане Бречік. І я ваш суддя, – леді повернулась до Ганта — вимога?

– Відповідь. – повторив Гнат кинувши шпагу на сцену.

Не було дуелі. Була страта. Швидка та жорстка. Та у мить коли все було скінчено, попереджуючи реакцію натовпу, леді промовила:

– Ви розумієте наслідки?

– Гербом та ім’ям — кивнув Гант.

– Тоді знаєте що буде далі. Здайте зброю!