Олімпійський резерв

Автор starfort | 01.08.2019

Олімпія завмерла на орбіті. Скоро з неї вислизне човник, який дослідить цей світ. Ми дісталися сюди тому, що керуємо часом. Ні, ми не спиняємо старіння, лише швидко долаємо великі відстані. Довжина відрізку від пункту А до пункту Б незмінна. Змінюється швидкість руху або швидкість часу. Променевий годинник примушує час прискоритися для певної відстані, тоді відрізок ніби склеюється, єднаючи пукти А і Б, і переміщення стає миттєвим.
Подорож називається миттєвою умовно. Станція потрапляє в космос звичайним шляхом. Потім стабілізація, підготовка, і – стрибок. Це випробування. Ми звикли до тренувань і швидких рухів. Тепер нас змусили завмерти і занурюватися вгиб себе. Схоже відчуття накриває під час сну про втечу, коли докладаєш зусиль, щоб бігти швидше і все одно лишаєтеся на місці. Тільки тут доводиться з усієї сили стримуватися, щоб не втекти від розуміння, коли повз свідомість проносяться світові роки.
Потім знову період стабілізації, і – наближення. Бачимо міста, вивчаємо атмосферу, чуємо голоси. Мова не належить до відомих нам. Проте структура сполучень дозволяє нейророботам підібрати ключ. Це означає, що істоти, які збудували міста, мають бути схожими на нас. Час перевірити це. Шестеро займають місця в човні. Перші ризикують найбільше, тому нас відібрали за швидкістю реакції і вправністю до зброї.
– Отже! – голос Даяни лунає в навушниках, – ми обрали велике місто для контакту. Знаю, не всі були згодні. Швидкісний контакт більш ризикований, ніж поступове наближення, та з точки зору безпеки обидва варіанти непередбачувані. Але якщо ми будемо поруч з човном, то забезпечимо собі відступ.
Попри впевненість Даяни, я відчуваю її хвилювання і бажання довести правоту не так нам, як собі. Сідаємо на площу, вимощену каменями. Просто перед нами – велика споруда, схожа на старовинний палац. Кілька хвилин здається, що живих тут немає. Потім в бік човна влучає камінь.
Ерм вмикає нейроробота, щоб привітатися. Каміння більше не прилітає, і Ерм пояснює, хто ми. Після цього з’являються люди і пускають хмару стріл на човен. Я чую, як Даяна зітхає. Невже вона чекала іншого? Ерм доповідає про неможливість пошкодити корабель і про наші добрі наміри. В підтвердження я натискаю клавішу і назовні виплескуються кілька кристалів. Людина обережно підіймає один і вигукує. Всі кидаються збирати кристали, незабаром натовп заповнює площу.
– В повітрі не знайдено шкідливих речовин, – повідомляє Чак.
– Бактеріальне дослідження показує відсутність збудників захворювань, – додає Троян.
– Не виявлено ознак зброї, крім холодної, – приєднується Сіда.
Ці стримані зведення науковців свідчать про гаряче бажання вийти назовні. Я мовчу, поки Даяна не звертається до мене:
– Сандро, який антропологічний аналіз?
– Не впевнена. Сканування показує, що фізично це той самий вид, що і ми.
– Тоді в чому справа?
– Щось не так. Вони неприродні.
– Як це? – вона роздратована, – вибач, це схоже на параною.
Вони ворожі, вони інші, та ми готові до цього. Мене непокоїть ще одна риса:
– Вони всі однакові…
– Біороботи? – Троян аналізує данні, – не схоже.
– Тоді вперед, – вирішує Даяна.
Розмовляємо в захисних шоломах. Поступово з’являється розуміння. Вперед виштовхують літнього пана в довгому строкатому халаті і чудернацькій шапці. В його говірці робот розпізнає ознаки латини. Це неможливо. «Вони наші родичі», – проголошує Даяна і знімає шолом. Жрець в халаті відскакує назад, весь натовп голосно видихає. Ми всі знімаємо шоломи, і тиша стає відчутно загрозливою. Знову з’являються списи і стріли. Вдивляюся в обличчя, і нарешті, розумію, що мені муляло. Всі кількасот людей – чоловіки з однаковим кольором шкіри. Чи зрозуміли це інші? Обертаюся і бачу загін ніби вперше: кожен має ознаки кількох рас одразу, дехто виглядає жінкою, стать інших важко визначити. Це лякає місцевих, а якби вони побачили Пітера з його звичкою до постійних змін? Або тих, що схожі на тварин?
Уникнути конфлікту вдається завдяки жерцю, який переконує всіх, що ми – боги. Він знається на таємних текстах і не виключає існування чогось схожого на пантеон. Йому заважає тільки те, що верховне божество має бути поважним бороданем, а не темношкірою амазонкою з освітленим волоссям. Та Даяна запевняє, що головний бог спостерігає з неба, а вона лише очолює посланців. Триста камер транслюють на монітори Олімпії контакт. В навушниках бас Пітера промовляє «Підтверджую», і небо спалахує.
Культ утворюється за лічені години. Доводиться скористалися правом богів наказувати, щоб нас пустили до жінок. У них статус служниць, а люди інших рас обох статей – раби. Жінки нічого не вирішують, нікуди не ходять самі. Вони не навчаються і не працюють поза домом. Проте багато дівчат цікавляться нами і прагматично сприймають наші розповіді. Дехто з молодих жінок більш охоче вірить в існування інших цивілізацій, ніж в сходження божества. Такі розпитують про речі, що їх хвилюють. Нарешті одна питає, як зробити, щоб жінки були рівними чоловікам, а краще рівними богам, себто нам. Мій мозок перегортає історію кількох тисячоліть:
– Одразу не вийде, сестро. Доведеться крок за кроком змінювати себе, потім інших.
Даяна нервово тупцяє поруч. Наодинці питає:
– У нас було так? Я вчила історію, та не дуже вірила.
– Так. Можливо, ще гірше.
– Ми ще не бачили інших міст… – вона замислюється.
– Про що ти? – неспокій Даяни передається мені.
– Цей наш стрибок. Що як він нічого не склеїв і нікуди нас не переніс? Тобто переніс, але не в просторі?
– А в часі? – мене охоплює липкий страх зі сну про неможливість втечі. – Треба вертатися.
– А як не зможемо? – воїн має передбачити всі варіанти.
– Тоді, – я видихую і дивлюся з вікна на гурт дівчат, що чекає на нашу появу, на відповіді, вчення і зміни. – Маємо зробити хоча б перший крок в майбутнє.

Олімпійський резерв

13 коментарів до “Олімпійський резерв”

Залишити відповідь Скасувати відповідь