Максимко ще ніколи не вибирався із задимленого мегаполісу на природу й виявилося, що одна річ бачити зорі на відео, і зовсім інша — вживу в загадковому нічному небі.
— Які гарні! — вигукнув він. — Колись я виросту й обов’язково прилечу до вас в гості!
Одна із зірок промайнула небосхилом, наче сама поспішала на зустріч дитині, що радісно розсміялася.
Батьки відвезли хлопця додому й вклали спати, але той ще довго крутився в ліжку й лише на ранок заснув із щасливою посмішкою на вустах. Максимку снилися казкові пригоди на дивовижних планетах посеред безкрайнього океану зірок, які вабили до себе безліччю таємниць й не могли дочекатися на свого дослідника.
Ішли роки. Хлопчик підріс. Він не спився, як чимало однолітків, і не розгубив мрії, як інші. Вивчився й навіть зустрів споріднену душу, із якою побрався. У дружині були очі кольору незабудок, ці ж квіті Максим подарував Ірині на першому побаченні, і вони надихнули її вступити на біологічний, щоб досліджувати позаземну флору. Але до складу експедиції з подружжя взяли лише Максима.
Вони прощалися на місячному космодромі перед стартом першого пілотованого зорельоту. Колись на Місяці знайшли стародавній корабель. Саме через нього раптово перервалася місячна програма на довгі десятиліття, а насправді стала засекреченою, допоки не вдалося частково повторити чужі технології. Якими ж були із себе прибульці, вчені лише здогадувалися: із всього живого на кораблі збереглося тільки насіння квіток, що виростали такими схожими на земні незабудки…
— Ти не передумав залишитися? — не підіймаючи очей, стиха запитала Ірина.
— Хотів би, але це ж мрія всього мого життя.
— Ти прилітай чимшвидше, я тебе дуже чекатиму.
Максим прикусив губу: ледве не зірвалися правдиві, але жахливі слова “Не чекай”… Адже принцип повернення зорельотів досі не розкрили. Не могли ж прибульці відправляти навмання кораблі в один кінець? Тому від першої експедиції в невідомий гіперпростір людство надіялося не так на диво повернення космонавтів, що на практиці розберуться керуванням, а хоча б на якісь підказки. Від автоматичних кораблів, що відправилися раніше, досі не було звісток.
Ірина дістала із сумки місячні незабудки, що ростила для досліджень, і подарувала Максиму.
— Вони кольору твоїх очей, — попестив він пелюстки, а потім змахнув сльози з вій дружини.
Вже місяць відчайдухи летіли гіперпростором за останньою адресою, звідки прилетів колись інопланетний корабель. Якраз на вахті Максима в ілюмінаторах показалася незнайома зірка, що ззовні нагадувала рідне Сонце. Навколо зорі теж оберталося вісім планет. А третя планета була… була Земля! Що-що, а Землю люди не впізнати не могли.
Здивуванню команди не було меж: чому серед всіх зірок вони прилетіли до своєї?
Тільки Максим здогадався, що вдома за ними дуже сумували й чекали.
В космонавтиці не буває нічого випадкового: інопланетні квіти виявилися тим самим пазлом, якого бракувало. Відтоді кожна експедиція бере їх насіння, і коли збирається повертатися, висаджує місячні незабудки, що завжди виводять мандрівників із гіперпростору додому.
Ідея зовсім казкова, але гарна, романтична. Написано дуже стисло, варто було б трохи розвинути , подати подій…
Дякую, Cassandra! Я ще тільки вчусь!
Успіхів, у вас гарно виходить!
Сподобалося. Чимось нагадало Олеся Бердника. Єдине, що трохи непокоїть, що всі ці часові петлі звідкілясь мають починатися.
Боже яка мила, найвта та ніжна історія. Дякую.
Але варто було б ще трошки розкрити про принцип і що квіти провокували повернення додому. Два три речення і буде добре.
Приємна історя.
Для журнала “Малятко” – саме те. Тобто вийшла повчальна НФ-казка. Відтак питання про подорож без розуміння способу повернення, місячний політ у гіперпросторі та спостереженння звідти Сонця в ілюмінатор втрачають сенс :-).
Удачі на конкурсі!
Cassandra, Лісовику, Спостерігачу, Зіркоходе, дякую! Принцип повернення додам!
Плюсую щодо характеристик “мила, наївна і ніжна” для цієї історії. Тут і наратив такий, як казці: ішли роки (переказуємо стисло неважливе, показуємо подвиг одразу).
Можливо, справді, для дітей вона підійде краще, бо у дорослих виникає занадто багато питань і до логіки, і до механіки всього цього діла.
Дуже приємна, ніжна історія. Космічні балади мають свій особливий шарм, який автору вдалося добре передати.
Гарно, мені сподобалася. Так написано трохи розпливчасто, але дуже симпатично та оптимістично.
Дякую, Шпротино, Вікторе Полянко, Mesnick!
Знову ж таки: гарний задум! Але як примітивно та наївно зроблено. Я розумію, що це свідомо, але з романтичною казкою оці всі хард сай-файні пояснення погано стикуються. ІМХО.
А ще:
Ішли роки. Хлопчик підріс. Він не СПИВСЯ, як чимало однолітків, і не розгубив мрії, як інші.
Йой, це ж в яку таку школу автор ходив? Суворо.