Першопрохідці

Денис, якого тут кликали Ден, та Юлія, до якої зверталися Джулія, були єдиними представниками України на Марсі. Вони познайомилися вже на цій, новій Землі, і відразу відчули близькість, адже могли говорити рідною мовою, згадувати близьких з Рівненщини та Закарпаття. Також українці були майже однолітками, Дену було 25, а жительці карпатських гір – 23, вони добре ладнали і часто обговорювали свою місію на новій планеті.
Парубок вивчився на інженера, та мав власний проект – розробляв новенький економний космічний корабель, який зможе відправляти людей із поверхні Марсу на Землю.
Він подав заявку на сайті НАСА, коли SpaceX саме шукав молоде талановите покоління для відправлення на червону планету. І яким сильним було здивування хлопця, коли він пройшов! Один він із 270 000 тисяч заявок колег! Він хотів запам’ятатися на Батьківщині, як перший український інженер на Марсі!
А Джулія була геологом, і вивчала підземне озеро на планеті, хотіла довести, що життя тут все ж таки існувало, але чому ж тоді на Землі існують зараз люди, а тут тільки ось вони, групка із 18 осіб, і то, вони прилетіли із сусідньої планети…
Щоранку Ден прокидався та йшов у житло Джулії, розповідати свої сни, йому постійно снилося, що він побудував корабель, який може вмістити ледь не все населення Землі, сам Ден був пілотом цієї гігантської техніки і тільки він міг нею керувати, проект його корабля був стрілоподібної форми із трьома крилами, всередині все виглядало білим і блискучим, все мало бути настільки стильним, сучасним і зручним у користуванні, що Джулія завжди захоплювалася розумом свого земляка . Інженер був одержимий своєю ідеєю побудови, він робив креслення ночами, міг пити каву відрами, але зранку все одно був бадьорий, сповнений енергії і біг до дівчини ділитися успіхами.
Джулія ставилася до нього надзвичайно тепло, адже, Ден був настільки піклувальним, що навіть винайшов їй свердло із віничком, щоб воно самостійно збирало для уродженки Карпат зразки грунту. І вона це щиро цінила. Вона любила його безпосередність, і те, як він вночі стояв і стукав в двері, якщо у нього була “ЕВРИКА!”. Чесно кажучи, Джулія думала, що при поверненні на Землю, коли Ден буде не таким зосередженим на своєму кораблі, а вона виконає свою місію із грунтом, вони б могли спробувати побудувати відносини. Вони обоє цікавилися космосом, SpaseX, наукою і, що вже гріха таїти, в них би були надзвичайно розумненькі діточки. Джулія часто думала про сімейне щастя в Україні.
І ось, цієї ночі Джулія лежала і мріяла про те, що вода на Марсі знайдеться, вона виявить докази існування життя, Ден побудує корабель, і вони відправляться додому, виконавши всі завдання, та ставши відомими не тільки в Україні, а й в цілому світі. І раптом, в цій нічній темряві, навіть із заплющеними очима, їй здалося, ніби в її кімнаті стало світло. Вона встала із ліжка – на вулиці було так яскраво, ніби день, і геолог відразу зрозуміла, що це сонячний спалах, вона знала, що він вже один раз був, і тоді планета світилася. Якісь невідомі їй обставини, змушувало Сонце вибухати такою кількістю енергії. Джулія знала, що це може зашкодити іншим, але вирішила не виходити із прихистку до ранку, щоб не наражати себе на небезпеку.
Зранку Ден не прийшов. Джулія взяла каву і пішла до нього, – “Напевно, ще боїться виходити на вулицю, або як завжди працював до ранку, зараз заснув в своїх паперах.”- подумала вона, закриваючи свої двері.
Доходячи до його житла, вона побачила, що хтось сидить під дверима, – “Оу, у мене ж кави тільки на нас двох” – придивлялася вона до хлопця.
Підійшовши ближче, Джулія скрикнула і кава розлилася по червоній землі. Ден сидів із розплющеними очима, але нічого вже не бачив. Велика кількість космічних променів разом із сонячним спалахом, утворили смертельний рівень радіації, а Ден, напевно, в цей час вийшов із будиночку, щоб поспостерігати за Землею, яку чудово було видно в ту ніч.
Хатинки, в яких жили першопрохідці були із захистом від радіації, але інженер вийшов зовсім не вчасно…
– “Чим був винен амбітний хлопець, який працював ночами, поки всі спали?” – зі злістю і сльозами думала Юлія.
-” Хіба він був негідний стати капітаном свого корабля? Чи це життя він прожив недаремно? Адже, корабель недобудований, навряд чи його пам’ятатимуть в Україні ще 100 років, адже, він просто один із 1000 майбутніх загиблих…” – втирала вона свої сльози.
– “Чи це правильно, що він втратив життя, роблячи світ кращим і досконалішим, але не досяг своєї мрії, не відчув повноти емоцій, і не знатиме ніколи, що сталося із зародком його проекту?” – схлипувала Джулія і тремтячою рукою закрила йому очі.