Скляне королівство

Хлопчик опинився перед входом у величезний склянний замок. Він знав, що за його дверима все зі скла і найменша емоція чи то гнів, чи гучна радість, вже не кажучи про стукіт – карколомно зруйнує цю споруду. Але там є те що він шукає, надзвичайно прагне та просто хоче, таке омріяне але таке несформоване…

Він набирається сміливості і відчиняє найпершу, найвеличнішу браму. Перед ним постає неосяжний на перший погляд простір, який заповнюють поодинокі блочні скульптури чи то з майнкрафт світу чи з кубізму. Хлопчик з острахом та захопленням проходить повз крижані споруди, то для нього наче щось страшне, бо невідоме та здається холодним бо інколи крига буває схожа на скло, знаючи що найцікавіше і найжаданіше попереду.

Ще двері. Знов набирає повітря повні легені і наважується відчинити їх на видоху. Там пред ним постає зфантазований кимось, навязаний світ в цьому замку-самопізнання. Тут починаєш впадати в оману від їх рухів, які нагадують чи то танок, чи то шамансько-нервові рухи «бейче ку-ку-к».

Ці дві зали розвіялись, як густий туман та після них постали чітки 5-ть дверей, кожна зі своїм зимовим візерунком на склі:
1-і двері були наче в сніжинках, які прилипли до поверхні;
2-гі мали малюнок, який складався наче з бурульок, які чітко росли з низу в гору;
3-і мали морозні візерунки, які не мали чіткої структури, їх напрямок змінювався багато разів в різні боки;
4-ті мали чіткий малюнок, який заповнював усю поверхню з середини дверей;
5-ті най останніші без прогляду були заповнені морозом, на них візерунок налипав на візерунку і складалося враження наче текст на тексті-попід текстом горизонтально та вертикально накладався.

Які двері обереш ти?..
Де сховане твоє бажане?..
Як обрати саме ті двері?..
Бо вороття назад не буде, не можна підглянути в щілину, бо двері одразу після відкриття зачиняються щільно, а поки не зайдеш не оціниш в повну міру куди ти потрапив, щось може ховатись за лаштунками дверей.
І?..Куди?..
Вже стільки пройдену шляху через острах та цікавість. І найпекельніше увесь цей час не «ойкнути», не «ахнути» і не стрипинутись бо тонке скло трісне.

Він не вагався, як би більшість вчинила. Обрав 5-ті двері. З впевненістю схопився за дверну ручку але…вони не піддається і не думає відчинятись. Він все сильніше та сильніше тисне, легше пнути їх ногою чи просто розбити(миттєві емоції в його голові), але тоді зруйнується ВСЕ. Відійшовши від дверей на крок він подихав на повні груди з заплющиними очима. І от евріка! Він підходить до дверей і шукає ручку намагаючись розтопити чи то кригу, чи то свій відчай. І двері піддаються!

Перед ним постала кімната-коридор,дуже довга але дуже вузька, по ній не можливо на перший погляд йти. По обидві сторони постають сталактіти та сталагміти, як химерні прикраси сформовані не людськими руками, а руками природи. Вони звисають зі стелі та просто ростуть з під ніг і кожен з них склянний витвір, який грає на світлі своїм персональним кольором, одні жовті, інші сині…Але в кінці цього довгого тунелю сяє щось червоне і манить до себе. Хлоп’я повільно з обережністю та з стукотом у серці прямує в перед. Він знає ціль там, вона поряд, ще трохи…І ось він добирається попри велике бажання крикнути, занервувати та просто тупнути від важкості шляху.

Посередині він бачить величерзний червоний склянний орган, який створений зі сталагнітів, він має трубки різних діаметрів в які хочется подути чи то від цікавості чи то від жаги до звуку в цій самовитій тиші. Та він наважується дмухнути, спочатку в найменьшу трубку і отримує звук протяжний та дзвінкий. Набирається сміливості та дмухає в трохи більшу, звук набирає більшого окрасу ,так в третю, четверту та інші….на хвильку він забув, що тут так не можна і це зруйнує усю цю красу і все до чього він йшов, і так і не дійшовши кроку – втратив. Попри все він розплющує очі і бачить, що від кожної ноти кожний колір сталактіта та сталагміта починає підсвічуватись променями від органу і утворюється кольорова музика, яка починає танцювати кольорами, заповнюючи та розширюючи простір навколо, перетворюючи просто коридор в цілий театр кольорів веселки, де відчуваєш присмак та звучання кожної ноти, де кожний колір то є літера, яка несе розповідь в собі.

І от він зрозумів!
Що за останніми дверима цієї скарбниці-самопізнання є те чого він хотів але так боявся наважитись: через осуд оточуючих, через невіру у власні сили, через багато перешкод та глибоких канав, які засмоктували все глибше та глибше.
Двері скінчились.
Ти сам на сам. Багато пройдено та прожито. Мовчання минулого огортає…
Але вчасно обрані ті самі двері, то твоє все, то твоє, якому ти присвячуєш себе, яке цілковито поглинає тебе від мозку до почуттів, то справа всього твого життя, то твоя золота рибка, твій смарагд без огранки.

Відчинивши двері, які ховалися за кольорами музичного театру він побачив тендітну рослину серед склянних грубих брил, яка стала його чьотирехлисником, його едельвейсом з яким він пішов в широкий простір поза межами меж склянного куполу. Тепер він впевнений в собі, тепер він контролює свої емоції, тепер всі двері відчинятимуться перед ним.