Стрічки (12+)

-Ти справді думаєш, що я в це повірю? – процідив капітан, стискаючи руку в кулак. Обличчя його почервоніло, а очі хворобливо блистіли.
-Цього не було! Просто не могло бути! – повторював блідий, мов полотно, Штурман – Жодний прилад не зафіксував цієї планети! Навіть я її не бачив! Вона виникла ні з чого! З порожнечі! – слова його ставали усе менш чіткими, а голос міг в будь-яку мить перейти на крик.
-З порожнечі, значить – прошипів капітан і вцідив штурману по обличчю. Удар прийшовся саме в губу. Вона луснула й по підборіддю потік струмочок крові.
Мені захотілось відвернутись. Далебі, такі діяння керівництва не сприяють позитивному погляду на ситуацію. Можна, звісно, припустити, що капітан – людина вкрай творча, тому його натура просто поривається що-небудь розмалювати. Приміром, штурмана. Я зітхнув.
-Що нам тепер робити? – запитав уже, куди спокійнішим голосом, капітан.
-На цьому бляшаному кориті? Приземлятись, чорт забирай. Нам не вистачає часу й кисню на те, щоб облітати її довкола – смиренно, але з лютою, закривавленою, гримасою відповів штурман.
-Тоді сідаймо – розвів руками капітан – Увесь цей ризик, задля безлюдної і мертвої планети. Кому ми там продаватимемо наш вантаж? Піщинкам? Чи може нашим тіням? – з його уст зірвався сухий сміх. І, скажу відверто, не було в ньому зовсім нічого кумедного.
Штурман промовчав і поринув у приготування ракети до приземлення. Моєї допомоги він не потребував, тому я, зметикувавши, що капітан усе ще надто “творчо” налаштований, поспішив зникнути з поля його зору.
Коли минав порожні відсіки, що були складом для провізії, то поринув у свої, зовсім непотрібні міркування. Бо коли я замислювався над тим, що може трапитись, коли ми вийдемо на орбіту цивілізованої планети, або ж зустрінемо іншого космічного корабля – мені ставало смутно. Не знав я цих людей. Не знав і навіть думати не хотів про те, що ми перевозимо. Та й коли я і пристав до контрабандистів, то тільки задля прибутку. Не хотів я чинити зло. Та й це вони тоді мене заставили.
-Входимо в атмосферу! – закричав штурман.
Крик допоміг мені винирнути з плетива думок. Колись капітан сказав, що металобрухт уміє тільки падати. Спершу я не зрозумів цих слів, та після першого приземлення – мене осяяло. Тоді я зламав руку. При тому в досить безглуздий спосіб. Тепер ж довелось зайняти своє крісло й прищепити ремені. Надіявся, що вони втримають.
Ракетою почало трясти. Планета знатно опиралась. Старі механізми тріщали. Де-не-де спалахували вогники. Маніакально блимали кнопки. Панель, неподалік мене, спалахнула. Тоді затріщав корпус і я побачив вм’ятину, що все більшала. А тоді був удар. І порожнеча.
* * *
Коли я очуняв, то першим звуком поруч зі мною, була лайка штурмана. Ремінь боляче впивався в тіло, тому я розплющив очі й зрозумів, що вишу догори дриґом. Минуло чималу часу, доки я зумів звільнитись.
А тоді почались суперечки. Ситуація, в яку ми потрапили, не залишала місця для мрій чи жартів. Оскільки, я був інженером, то після короткого огляду, зрозумів, що цій ракеті більш не злетіти. Ми ввімкнули сигнал SOS і після, щоб не впадати в безнадію – вирішили оглянути планету. Кинули жереб. Йти довелось мені. Я не здивувався.
Мій скафандр пам’ятав і кращі часи, та це мене не гнітило. Далебі, на Землі в мене не було б і такого. Вдягати його було тяготно. В мені наростала тривога. Й на деякі миті, я навіть чув голоси. Вірив, що чую Та вся ця ефемерна мана, просто є наслідком втоми. Я розумів це. Тому не впадав у безглузду істерію. Хоча, можливо, вона й була доречною.
Й коли безпечний прихисток ракети залишився позаду – побачив її. Планета була з в’язкої сіро-зеленої речовини. Іноді, на ній, траплялися горбки. Та переважно це була пустиня. Я попрямував уперед. Горбки намагався оминати. Вони не цікавили мене.
Та біля одного, особливо великого, зупинився. Спробував вилізти на нього, щоб оглянутись навкруги, але в мене те не вдалось. Тільки вгруз ще сильніш. А тоді провалився. Й навколо появилась печера.
Вона ледь освітлювалась блідими стрічками. Вони лежали щільно, одна поруч з іншою. Нагадували змій, та були геть плоскими. Я доторкнувся до однієї і по ній пробіг спалах. Тоді вона поворухнулась і різким стрибком, вчепилась за мій скафандр. Те саме зробили й інші.
В пориві жаху, я побіг просто на в’язку стіну й, ледь пролізши крізь неї, мчав далі. Хоча я й знав, що стрічки залишились в печері. Та мені здавалося, що вони переслідують мене. Сила тяжіння на цій планеті, робила мої кроки в рази тяжчими, ніж було насправді. Думаю, що минула вічність, доки я добіг до Ракети.
А коли й прибіг, то грюкав по металевому корпусі з усієї сили. Я кричав, просив мене впустити. Та вони не відмикали. Не озивались. Усе видавалось таким чужим.
Після кількох годин очікування, мені почали чутися голоси. Вони говорили незрозумілою мовою. Я ошалів. Підійнявся на ноги й кричав:
-Ви хочете зжерти мене, тварюки? Так от він я! Беріть! Ваш! Я ваш!
Я розвів руки, немов хотів довести свою нешкідливість, і йшов від горбка до горбка. Коли ж почув плюскотіння – з землі, поперед мене, вилазили стрічки. Їх були десятки, сотні. Вони прогризли діру в скафандрі. Я чув як вони прогризають шкіру. Чув як повзуть шиєю. Тоді настала темрява.
* * *
Ракета понуро стовбичила на покинутій планеті. Капітан з бутилкою пива в руці, запитав:
-Ти бачив десь того, інженера? – останнє слово він промовив якомога в’їдливіше.
-Та ні. Сидів під ракетою, горлав… а тоді зник – байдуже відповів штурман.
– Воно може й краще, що зник. Не доведеться бруднити рук та й скафандра. Що ж… За швидке звільнення! – виголосив він тост і відпив з бутилки.
Земля біля ракети, вкрилась стрічками.
-Я ЙДУ!!! – заревіло звіддалік.