Суперкіт

Я — суперкіт. Бо в мене дійсно дев’ять життів. Щоправда, наразі вісім. Але заради доброї справи й двох життів не жаль. Чому не дев’ять? Я ж кіт. Значить, сам собі на умі. Якщо жертвую життям, то не для чийогось порятунку, а просто надаю милість. Як із нинішнім рабом.

Бідолаха помирав на пошкодженому астероїдом зорельоті від задухи. Я присів поряд із ним і підбадьорливо замурчав. Що з людей візьмеш, бояться помирати й все. Тут би радіти. Раптом відродяться котом? Так ні. Завжди чіпляються останніми крихітними силами за плюгаві життя.

Отже, я сидів, мурчав, а він взяв мене й погладив. Другий би придушив, щоб кисню йому більше дісталося, а цей — ні. Ну що робити? Пішов у рубку й закоротив собою аварійну систему життєзабезпечення — та й запрацювала.

Раб оклигав і навіть відразу прийнявся за обов’язки: їжі мені насипав, за вушком почесав. Ось якого гарного слугу відшукав. Інші два життя віддають, а такого не знаходять.

Нас, суперкотів, не багацько й ми намагаємося триматися разом. Тільки не завжди виходить. Мене ось замовили й везли на продаж в сусідню галактику. Адже кожен суперлиходій хоче мати суперкота. Але тепер — дзуськи. Я краще свого раба, пілота зорельоту, навчу всім премудростям підступності й допоможу захопити Всесвіт. А там слуга хай сам вирішує, що робити зі здобиччю. Мені-то вона непотрібна, адже я — кіт невеликий. Нащо мені стільки зірок і планет? Ось миші, то інша справа.

Для початку показав рабу декілька прийомів. Наприклад, якщо у стрибку через себе мітити територію, то будьте певні, осередок ураження збільшується втричі. Потім перекинув важку залізну, але погану прикручену, шафу зі зброєю, що впала прямо перед носом слуги.

Раб на мене дивно покосився. Певно, пожалів про упущену нагоду, коли можна було придушити мене без дорікань совісті нібито задля власного порятунку. Га! Погриз трохи залізну шафу, щоб навіть не думав руки розпускати.

Ну а тепер черга познайомити тебе зі злочинами супротивника, дорогий слуго. Пробігся панеллю керування зорельота, наче тікаю від раба, і відкрив йому секретні файли.

Той відразу про мене й забув, так прикипів до злодіянь.

А потім сів і заплакав. Ну ось тобі, великий дядько, а рюмсає, як дівчина. Хоча ту дівчину на моніторі дійсно було жаль.

Не дивно, що слуга ще до посадки почав готуватися до герцю. Як я зрозумів, у мить моєї передачі, він збирався підірвати мене разом із суперлиходієм, лише я опинюся в того на руках.

Ну що ж, сам казав, що заради доброго слуги не жаль два життя загубити. Прийдеться перетерпіти ще раз помирання.

До речі, суперлиховоду так кортіло заполучити мене в оті свої руки, що він сам поперся на зореліт, варто нам було сісти.

Слуга, як побачив через відеокамери, що суперлиходій пре із кортежем роботів-октоподів, схожих на павуків розміром із середнього собаку, то знову поставив збройну шафу й дістав із неї два електроавтомати, котрі заховав під одягом на поясі.

Якраз вчасно. Суперлиховод — кістлявий старий, наче той Чахлик Невмирущий, нахабно піднявся на корабель, а посіпаки-октоподи цього діда розосередилися навколо нього по всіх стінах, підлозі й стелі зорельоту, ладні напасти й знищити будь-яку загрозу.

— Де мій золотий котик? — відразу перейшов до справи стариган.

— Ось він, — відказав тому мій раб і поніс мене до Чахлика.

Як не дивно, крокував слуга й навіть не запинався, оком не смикав, хоча і йшов на вірну смерть, бо прикріпив до мого пуза анігіляційну бомбу, яку збирався підірвати разом із нами, як добереться до суперлиходія. От дурний. Хіба не можна було кинутися мною в Чахлика?

Ех, завжди приходиться все самому робити. Вистрибнув із рук раба, зробив пробіжку й заплигнув до суперлиховода.

Добре, що хоч кнопку натиснути на дистанційному пульті не забув слуга.

Розпилило мене на фотони й нейтрино, а Чахлика-то ні.

— Га-га-га, — засміявся скрипуче суперлиходій. — Силове поле на шкірі захищає мене від будь-якої зброї. А ось за те, що лишив одного життя мого безцінного котика, котрого збираюсь зробити спадкоємцем, ти заплатиш. Як там, око за око?

І знову крекче своїм сміхом.

— Нащо тобі та дика звірюка за наступника? — здивувався раб.

— Бо тільки його будуть слухатися мої октоподи, як я помру. А що кіт їм зможе наказати? Нічого! Отже, роботи продовжать виконувати мої посмертні лиховісні накази, і їм ніхто не зможе перешкодити, допоки кіт не помре. А це станеться із його життями ще не скоро!

Тим часом робопавуки аж навшпиньки встали, щоб зі всіх боків накинутися на мого раба.

«Ну, — подумав я з куточку, де відродився, — ні. Виплутуйся тепер самотужки. Три життя загубити заради тебе — це вже перебір».

А слуга як заорав: «А-а-а!», як плигнув через себе, одночасно поливаючи електропучками октоподів із автоматів, та й стукнув ногою по вершечку збройної шафи. Та точнісінько на маківку суперлиховоду й гепнулась. І силове поле не допомогло, бо не сприйняло шафу за зброю. Октоподи відразу й завмерли без господаря. Мене-то Чахлик не встиг назначати спадкоємцем.

Виявляється, все-таки навчився слуга чогось.

Який же радісний ґвалт почався на планеті, коли місцеві дізналися, що суперлиходія не стало. Всі були в шаленому захваті від мого раба. Людиськи. Що з них візьмеш. Кожен може стати супергероєм, якщо в нього є суперкіт.