– Террі, ти знов тут? І знов на повну? Ти цей, обережніше. Дупця не болить? – лисий Боб неприємно захихотів, ховаючи руки у кишені. – Та пішов ти, – пробурмотів Террі і втупився у спину попереднього в черзі – аби не бачити остогидлих пик. Так, він знав їх давно. Хоча, що таке «давно»? Десяток разів… Читати далі »
Адам нерішуче дивився в екран. За п’ятнадцять років праці копірайтером він ще жодного разу не заходив на біржу відгуків. Він би, мабуть, і не навідався сюди, якби не гостра потреба. Справи з роботою йшли дедалі гірше. В минулі часи досить було йому лиш зачепити своєю ідеєю бренд-директора – і вважай, що гонорар уже в кишені.… Читати далі »
– Оце і є славнозвісний спадок твоєї тітки? – Калісія розчаровано поглянула на стіл, де були викладені: мереживна пальчатка на праву руку, автомобільний брелок від «Cadillac» та конверт із коротким листом від дядька: «При зустрічі потисни руку другові». – А де дорогоцінності? – Калісія зазирнула у скриньку. Порожньо! – Ти казав, що твоя тітка заробила… Читати далі »
У квадрат кам’яного льоху, утвореного старими десятиповерхівками в’їхало авто, схоже на краплю ртуті. Мереживні смуги його кузова нагадували ласиці на шибках, на їхньому тлі чітко вирізнявся фенікс. Із машини вийшло троє з невеличкими валізами, прикрашеними стилізованим зображенням того самого птаха. Вони рушили до одного з під’їздів, виблискуючи мореною шкірою комбінезонів. – Не люблю я ці… Читати далі »
— Перший, перший! Я головком! Як чуєте? Мрстер! Тсрсат! Де ви, довбні? Чого мовчите? Виходьте на зв’язок! — Чуємо вас, головкоме! Чуємо! — Слухайте! Не буду нагадувати наскільки важлива ваша місія! Нам потрібна ця планета! Її ресурси! Ваше завдання — виявити наскільки войовничі місцеві мешканці, яка їх боєздатність, численність! Зрозуміло? Виконуйте! — Так, Ваша головкомість!… Читати далі »
Юна й грайлива Вода весело й неквапливо стікала гірським схилом. Зазвичай, такій Воді не важко знайти привід для веселощів, але цій було особливо легко – бо поряд шастали цікаві двоногі істоти. Вгору. Вниз. Або й туди, й сюди… А деякі, найкумедніші, торкались Води, й гучно верещали, коли вона миттю їх обліплювала. Весело ж. І, хоч… Читати далі »
Рейс не подобався Біллі від самого початку. Щось його непокоїло, якесь абстрактне передчуття. Хоча особливих приводів для занепокоєння не було. Траса спокійна і неодноразово пройдена ним. На дисплеях повільно пропливав автоматизований завод, затуляючи чимало зірок. Онде шлюзовий відсік. Неподалік, навпроти шлюзу, неквапом обертався октаедр капельської баржі. Біллі відправив імпульс, даючи дорогу чужинцям. Октаедр капельців рушив… Читати далі »
Виходило так, що він, високий стрункий чоловік у чорному костюмі з такого ж кольору краваткою на тлі блакитної сорочки, залишився стояти в метро на зупинці. І це при тому, що вже і так запізнювався на роботу. Електропоїзд, який віддалявся, поступово зник з очей. На пероні – жодної людини. Так само, як і на сходах, що… Читати далі »
Олександр Іванович присів під зеленими стеблами кукурудзи, тримаючи в руках віртуальний екран. – А щоб його, – бурмотів він собі під носа, проскролюючи текст та інтерактивні відео. Зненацька хтось гукнув його і від того Олександр Іванович ледь не впустив додолу свого улюбленого багатопроцесорного компаньйона. – А, Петро, це ти, – прошепотів він, оговтавшись від переляку.… Читати далі »
Текст оповідання знято на прохання автора.
Летючі створіння оточили його. Не боявся, що проженуть. Став, як вони ― настовбурчував пір’я, перебирав червоними лапками, розпускав віяло хвоста. Як завжди, змінився не лише зовнішній вигляд ― змінилися реакції організму. Тепер він міг їсти те, що усі навколо: зернятка, комашок, черв’яків. «Ага, то вони ― поліфаги», ― дійшов висновку. Не подумав: «ми». Знав: попав… Читати далі »
Спочатку було слово. І слово було… – Перепрошую! Вона подивилася на нього. Пікапер. Звичайний пікапер. Охайна сорочка. Кеди. Зачіска так щоб стирчало. Цікаво, що далі? Спитає номер телефону? – Та нічого, – сказала вона. І поправила свою довгу чорну косу. Чи не забула причепуритися зранку? “Каву на Шпацер” спіймати не так легко. Вело-баристи не сидять… Читати далі »
-Тату, а ти,взагалі, справжній? – семирічний Богдан запив за сніданком, колупаючись ложкою в каші, яку він повинен був би доїсти через одну хвилину і двадцять чотири секунди. Роман відсунув свою тарілку. Глянув на сина безпристрасними очима. Потім подивився на годинник і тільки тоді відповів: -На твоє питання я відповім дорогою до школи. Для сніданку це… Читати далі »
Спочатку я так само геть нічого не розумів. Я прокинувся у звичайній палаті у звичайній лікарні. Все навколо було таким самим як вчора. За вікном світило яскраве сонечко. Біля мого ліжка екран кардіостимулятора. Він показував шістдесят два удари на хвилину. Я вдихнув на повні груди. Я відчував себе на всі сто. Я сів на ліжку… Читати далі »
Для кожного часу характерні свої палички-виручалочки. Для дев’яностих років двадцятого століття – це були бити. Скільки виручки вони принесли своїм власникам – не злічити. Двадцять перший вік відзначився вже бітами та байтами. Без інформаційних технологій стало нікуди. Двадцять другий – гобітами. Що люди тепер робили би без цих братів-помічників по розуму навіть важко уявити! Добре,… Читати далі »