Мене спочатку дуже заінтригувала ідея твору, я вже відчував і теорію змови, і повстання машин. Однак фінал залишив змішані почуття. Якби замість тексту був код. Тоді, напевно, вийшла б чудова наукова фантастика.
Автор
Спочатку я написав для великих абзаци. Потім стер.
Це компьютерна лоботомія, хай би що вона не означала.
Спостерігач
У мене таке відчуття, що творець оповідання в досить оригінальний спосіб посміявся над… всіма нами. Ще й таку потужну теорію безсмертя вигадав! А виявляється, що ті автори – просто божевільні пацієнти психлікарні. Сидять по палатах, а поміж лікувальними процедурами строчать багатороздільні шедеври, нібито спасаючи власні душі. Напевно подібна терапія заслуговує на увагу та є помічною при певних ментальних розладах, але в рамках даного конкурсу залишає по собі гіркуватий присмак. Втім, можливо це тільки мені здається. Цікаво буде дізнатися про враження інших читачів.
Delta Foxtrot
Спостерігач, 100% так!
Frau Merkel
Дійсно, цікава думка. Але я не зрозуміла: він вийшов кудись чи потрапив у реанімаційний бокс у тому ж світі?
Мені чомусь здавалося, що 3816 шпигує за ним і насправді не є автором.
Чорний монітор на стіні та цілодобовий нагляд нагадують «1984».
Тож, за аналогією, мав би бути якийсь шпигун.
Я, наприклад, не побачила себе в цьому тексті. Це скоріше схоже на антиутопію з елементами філософських роздумів.
Akeks
Погоджуюсь з Амодеус, але тільки в тому, що ідея вартує більшого об’єму ніж формат коротенького оповідання, бо хотілося читати далі і будь який фінал здався б не таким… бо мало.
Дякую автору!
Спостерігач своїм коментарем розсмішив- глибоко копнув)
Whiteua
Залишається гадати, по який бік дверей «Небуття» життя справжнє….
Котик-вуркотик, тепленький животик
Плюсую “Спостерігач”
Автори точно впізнають митарства над текстами у спробі занести своє ім’я у вічність
Теж захотілось вийти в небуття але дзуськи, ще не відредаговані останні абзаци й ідеє ще не початий віз гною
Загалом оповідка норм. Фінал не подобається, бо аж надто він відкритий.
Удачі на конкурсі.
Ірма
Релігія, що зосереджена на збереженні душі через інформаційний слід могла б мати назву. Для мене, це виглядає як секта))) Де є обов’язкові правила, які дотримуються всі групи членів, для досягнення мети, зокрема досягнення “вічного буття”. Якісь дивні ці персональні тренери, що постійно контролюють діяльність авторів, змушуючи їх писати “якісну інформацію”, щоб залишитися в інформаційному полі Всесвіту.
Цікаво. Але виходить, що цей вступ про Френос взагалі не потрібен, бо тільки обтяжує початок і не дуже вʼяжеться з основним сюжетом. По-перще, це можливо і без суперкомпʼютера, по-друге, чом би одразу не показувати дистопію, де всі мусять щось оригінальне писати? Ну тобто щоб ми дізналися про це з конкретних сцен – це однозначно цікавіше, ніж вступну лекцію оповідача прочитати. Далі, не дуже зрозумілі критерії оригінальності текстів, тобто інформаційної цінності. А саме це і найцікавіше для теми твору: показати, як всі намагаються щось таке вигадати, але щойно це робить один – для інших такий варіант закривається. Ну або щось таке. І так, я теж не дуже зрозумів кінцівку. Дуже сподіваюся, що все це не психушка, бо тоді це чергова історія “сон собаки”. Втім, я взагалі не певен, у чому полягає розвʼязка, і для мене це, власне, головний мінус. Це про що саме було врешті-решт?
І так, відсилку до одного маловідомого блогера я зацінив. Ех, оце говорящою головою бути все життя до старості, таке… Справді дистопія.
Раст
До початку історії в мене лише одне запитання: якщо країни об’єдналися, то між ким йде конкуренція і за що?
Взагалі, мені неймовірно сподобався концепт. Але короткої історії недостатньо, щоб розкрити тему повністю, тому є багато запитань. Чому їх всіх називають по номерам? Такий прийом зазвичай використовується, щоб забрати унікальність, щоб всіх опустити на один рівень. Як в таких умовах можна потребувати унікальні тексти? Хто дає імена, і навіщо їх забирати? Як вони створюють сім’ї, народжують дітей, якщо всі і все навколо зосереджені над текстами? І хто його читає? Яку вагу має текст, який потім ніхто не прочитає? Є в мене думка, що це не реальний світ (про це далі), але тоді який сенс у вступній частині? І чому потрібно саме щось написати? Чому не враховуються кінострічки, скульптури, якісь дослідження? І чи всі так просто перейшли до думки про душу? Зараз не всі вірять у вірус, яким хворіли мільйони людей, а тут так просто повірили у якісь теоретичні дані, згенеровані суперкомп’ютером?
Коротше кажучи, історія неймовірно цікава, і мені було б цікаво прочитати її розширений варіант. Але у такому вигляді вона ставить занадто багато запитань. Окрім того, не дуже зрозуміло, що тут від теми конкурсу. Як на мене, тут немає такого вже “безвиграшного сценарію”.
Щодо кінцівки. Люди, де ви тут взагалі побачили щось про психлікарню? Тут же про кому йдеться мова, і людина приходить до тями після того, як побувала “на тому світі”.
Мені подобається думка про те, що, можливо, наше життя – це життя “після смерті” десь у іншому світі. Але не маю впевненості, що автор мав на увазі саме це. Але так, кінцівка ставить ще більше запитань, ніж сама історія, і найголовніше – який сенс від вступу? Де тут правда, а де – вигадка?
Кінцівка не сподобалася. Через те, що весь текст до цього виглядав як сон, кома чи не реальність — це засмучує, адже вигаданий світ справді неймовірно цікавий.
Поступово він вчився мислити так, як вимагав «Френос» — прекрасна фраза, справді чудова. І якщо б інші не бачили в цьому ознаки «1984», секти чи чогось обмежувального в потенційній антиутопії, я бачу нашу реальність. Нас вчать, як має думати письменник, як мають будуватися діалоги, тексти. Нам кричать звідусіль: блогери, редактори, видавництва, бета-читачі — не пиши так, пиши інакше! Люди так не пишуть, агов, ти що там удумав?! Письменники не пишуть діалоги так, як пишеш ти, письменники не допускають інфодампів.
І при цьому я беру книгу з полиці — тверду НФ 80-90-х років «Сліпобачення», і там не просто інфодампний початок, там завалено новими термінами так, що кожну сторінку треба сидіти і виписувати слова окремо для себе, щоб розібратися, що це таке в баченні автора, що означає той термін космічного корабля чи той препарат і так далі. І читання перетворюється на суцільне навчання, легкість і приємність зникають під тоннами літер.
А ще стиль. У американців стиль написання зовсім інший від українського, проте ми так сильно хочемо потрапити на західні ринки, що гвалтуємо власні стилі для цього. Або розпачуємо графоманство (як багато хто) і лайкаємо його на конкурсах як найкращий текст, ігноруючи реальні прозові твори. Але я вже перейшла межу. Повернемося до вашого твору.
Світ, вигаданий вами, — це не вигаданий світ, це наша реальність, в якій кожна людина дійсно пише власну книгу: хто літерами на комп’ютері, хто вчинками, хто кількістю нулів на рахунку, а хто кількістю врятованих людей. Тому мені і подобається концепція, яку ви обрали. Сподобався початок, коли ви розповідаєте про суперкомп’ютер — це ніяк не інфодамп, а повільний пролог до історії, і мені він імпонує. Подобається, що ті, хто не пише історію, можуть бути стерті — як і в житті. Якщо ти не живеш своїм життям, то тебе легко стерти, і ніхто навіть не згадає.
Але не сподобалася кінцівка, бо вона стирає магію світу. Було б круто, якби головного героя стерли за дверима «Небуття», якби він побачив інший світ, типу реальний — а коридори й написання історій були б матрицею, наприклад. Якби щось було дотичне до світу, окрім виринання з коми, сну, забуття, клінічної смерті… Ех.
Проте твір класний, тому я його прорекламую.
Валерія
Сам концепт твору дуже сподобався, чудова ідея з “кімнатою свіжого повітря”, а ось кінцівка розчарувала. І ще не зрозуміло, якщо у цьому світі герої не розуміють різницю між чоловіком та жінкою, то як з’являються на світ нові покоління людей? Повинна бути якась технологія для вирішення цього питання задіяна.
Том Самжене
“Але не сподобалася кінцівка, бо вона стирає магію світу. Було б круто, якби головного героя стерли за дверима «Небуття», якби він побачив інший світ, типу реальний — а коридори й написання історій були б матрицею, наприклад. Якби щось було дотичне до світу, окрім виринання з коми, сну, забуття, клінічної смерті… Ех.”
В оригіналі мабуть так і є 😉
Ви це тонко відчули.
Але оригінал не влазить за кількістю знаків.
Автор
Каконічне закінчення оповідання:
“Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог.
Воно було спочатку в Бога.
Усе через Нього постало, і без Нього не постало нічого, що постало.
У Ньому було життя, і життя було світлом людей.
І світло в темряві світить, і темрява не охопила його.”
Мене спочатку дуже заінтригувала ідея твору, я вже відчував і теорію змови, і повстання машин. Однак фінал залишив змішані почуття. Якби замість тексту був код. Тоді, напевно, вийшла б чудова наукова фантастика.
Спочатку я написав для великих абзаци. Потім стер.
Це компьютерна лоботомія, хай би що вона не означала.
У мене таке відчуття, що творець оповідання в досить оригінальний спосіб посміявся над… всіма нами. Ще й таку потужну теорію безсмертя вигадав! А виявляється, що ті автори – просто божевільні пацієнти психлікарні. Сидять по палатах, а поміж лікувальними процедурами строчать багатороздільні шедеври, нібито спасаючи власні душі. Напевно подібна терапія заслуговує на увагу та є помічною при певних ментальних розладах, але в рамках даного конкурсу залишає по собі гіркуватий присмак. Втім, можливо це тільки мені здається. Цікаво буде дізнатися про враження інших читачів.
Спостерігач, 100% так!
Дійсно, цікава думка. Але я не зрозуміла: він вийшов кудись чи потрапив у реанімаційний бокс у тому ж світі?
Мені чомусь здавалося, що 3816 шпигує за ним і насправді не є автором.
Чорний монітор на стіні та цілодобовий нагляд нагадують «1984».
Тож, за аналогією, мав би бути якийсь шпигун.
Я, наприклад, не побачила себе в цьому тексті. Це скоріше схоже на антиутопію з елементами філософських роздумів.
Погоджуюсь з Амодеус, але тільки в тому, що ідея вартує більшого об’єму ніж формат коротенького оповідання, бо хотілося читати далі і будь який фінал здався б не таким… бо мало.
Дякую автору!
Спостерігач своїм коментарем розсмішив- глибоко копнув)
Залишається гадати, по який бік дверей «Небуття» життя справжнє….
Плюсую “Спостерігач”
Автори точно впізнають митарства над текстами у спробі занести своє ім’я у вічність
Теж захотілось вийти в небуття але дзуськи, ще не відредаговані останні абзаци й ідеє ще не початий віз гною
Загалом оповідка норм. Фінал не подобається, бо аж надто він відкритий.
Удачі на конкурсі.
Релігія, що зосереджена на збереженні душі через інформаційний слід могла б мати назву. Для мене, це виглядає як секта))) Де є обов’язкові правила, які дотримуються всі групи членів, для досягнення мети, зокрема досягнення “вічного буття”. Якісь дивні ці персональні тренери, що постійно контролюють діяльність авторів, змушуючи їх писати “якісну інформацію”, щоб залишитися в інформаційному полі Всесвіту.
Цікаво. Але виходить, що цей вступ про Френос взагалі не потрібен, бо тільки обтяжує початок і не дуже вʼяжеться з основним сюжетом. По-перще, це можливо і без суперкомпʼютера, по-друге, чом би одразу не показувати дистопію, де всі мусять щось оригінальне писати? Ну тобто щоб ми дізналися про це з конкретних сцен – це однозначно цікавіше, ніж вступну лекцію оповідача прочитати. Далі, не дуже зрозумілі критерії оригінальності текстів, тобто інформаційної цінності. А саме це і найцікавіше для теми твору: показати, як всі намагаються щось таке вигадати, але щойно це робить один – для інших такий варіант закривається. Ну або щось таке. І так, я теж не дуже зрозумів кінцівку. Дуже сподіваюся, що все це не психушка, бо тоді це чергова історія “сон собаки”. Втім, я взагалі не певен, у чому полягає розвʼязка, і для мене це, власне, головний мінус. Це про що саме було врешті-решт?
І так, відсилку до одного маловідомого блогера я зацінив. Ех, оце говорящою головою бути все життя до старості, таке… Справді дистопія.
До початку історії в мене лише одне запитання: якщо країни об’єдналися, то між ким йде конкуренція і за що?
Взагалі, мені неймовірно сподобався концепт. Але короткої історії недостатньо, щоб розкрити тему повністю, тому є багато запитань. Чому їх всіх називають по номерам? Такий прийом зазвичай використовується, щоб забрати унікальність, щоб всіх опустити на один рівень. Як в таких умовах можна потребувати унікальні тексти? Хто дає імена, і навіщо їх забирати? Як вони створюють сім’ї, народжують дітей, якщо всі і все навколо зосереджені над текстами? І хто його читає? Яку вагу має текст, який потім ніхто не прочитає? Є в мене думка, що це не реальний світ (про це далі), але тоді який сенс у вступній частині? І чому потрібно саме щось написати? Чому не враховуються кінострічки, скульптури, якісь дослідження? І чи всі так просто перейшли до думки про душу? Зараз не всі вірять у вірус, яким хворіли мільйони людей, а тут так просто повірили у якісь теоретичні дані, згенеровані суперкомп’ютером?
Коротше кажучи, історія неймовірно цікава, і мені було б цікаво прочитати її розширений варіант. Але у такому вигляді вона ставить занадто багато запитань. Окрім того, не дуже зрозуміло, що тут від теми конкурсу. Як на мене, тут немає такого вже “безвиграшного сценарію”.
Щодо кінцівки. Люди, де ви тут взагалі побачили щось про психлікарню? Тут же про кому йдеться мова, і людина приходить до тями після того, як побувала “на тому світі”.
Мені подобається думка про те, що, можливо, наше життя – це життя “після смерті” десь у іншому світі. Але не маю впевненості, що автор мав на увазі саме це. Але так, кінцівка ставить ще більше запитань, ніж сама історія, і найголовніше – який сенс від вступу? Де тут правда, а де – вигадка?
Кінцівка не сподобалася. Через те, що весь текст до цього виглядав як сон, кома чи не реальність — це засмучує, адже вигаданий світ справді неймовірно цікавий.
Поступово він вчився мислити так, як вимагав «Френос» — прекрасна фраза, справді чудова. І якщо б інші не бачили в цьому ознаки «1984», секти чи чогось обмежувального в потенційній антиутопії, я бачу нашу реальність. Нас вчать, як має думати письменник, як мають будуватися діалоги, тексти. Нам кричать звідусіль: блогери, редактори, видавництва, бета-читачі — не пиши так, пиши інакше! Люди так не пишуть, агов, ти що там удумав?! Письменники не пишуть діалоги так, як пишеш ти, письменники не допускають інфодампів.
І при цьому я беру книгу з полиці — тверду НФ 80-90-х років «Сліпобачення», і там не просто інфодампний початок, там завалено новими термінами так, що кожну сторінку треба сидіти і виписувати слова окремо для себе, щоб розібратися, що це таке в баченні автора, що означає той термін космічного корабля чи той препарат і так далі. І читання перетворюється на суцільне навчання, легкість і приємність зникають під тоннами літер.
А ще стиль. У американців стиль написання зовсім інший від українського, проте ми так сильно хочемо потрапити на західні ринки, що гвалтуємо власні стилі для цього. Або розпачуємо графоманство (як багато хто) і лайкаємо його на конкурсах як найкращий текст, ігноруючи реальні прозові твори. Але я вже перейшла межу. Повернемося до вашого твору.
Світ, вигаданий вами, — це не вигаданий світ, це наша реальність, в якій кожна людина дійсно пише власну книгу: хто літерами на комп’ютері, хто вчинками, хто кількістю нулів на рахунку, а хто кількістю врятованих людей. Тому мені і подобається концепція, яку ви обрали. Сподобався початок, коли ви розповідаєте про суперкомп’ютер — це ніяк не інфодамп, а повільний пролог до історії, і мені він імпонує. Подобається, що ті, хто не пише історію, можуть бути стерті — як і в житті. Якщо ти не живеш своїм життям, то тебе легко стерти, і ніхто навіть не згадає.
Але не сподобалася кінцівка, бо вона стирає магію світу. Було б круто, якби головного героя стерли за дверима «Небуття», якби він побачив інший світ, типу реальний — а коридори й написання історій були б матрицею, наприклад. Якби щось було дотичне до світу, окрім виринання з коми, сну, забуття, клінічної смерті… Ех.
Проте твір класний, тому я його прорекламую.
Сам концепт твору дуже сподобався, чудова ідея з “кімнатою свіжого повітря”, а ось кінцівка розчарувала. І ще не зрозуміло, якщо у цьому світі герої не розуміють різницю між чоловіком та жінкою, то як з’являються на світ нові покоління людей? Повинна бути якась технологія для вирішення цього питання задіяна.
“Але не сподобалася кінцівка, бо вона стирає магію світу. Було б круто, якби головного героя стерли за дверима «Небуття», якби він побачив інший світ, типу реальний — а коридори й написання історій були б матрицею, наприклад. Якби щось було дотичне до світу, окрім виринання з коми, сну, забуття, клінічної смерті… Ех.”
В оригіналі мабуть так і є 😉
Ви це тонко відчули.
Але оригінал не влазить за кількістю знаків.
Каконічне закінчення оповідання:
“Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог.
Воно було спочатку в Бога.
Усе через Нього постало, і без Нього не постало нічого, що постало.
У Ньому було життя, і життя було світлом людей.
І світло в темряві світить, і темрява не охопила його.”