Якого біса?

Людство. Що за в біса людство?. Звідки така цікавість та хто я? Так, напевно, треба розпочати з цього.

Вітаю, я Гарі. Хоча тиждень тому у мене не було ніякого імені. Досі не можу зрозуміти навіщо воно потрібне. Хочеш звернутися – звернися, для цього не потрібно якихось дурних прізвиськ. Та я не мав вибору, адже з’явилася ВОНа: двоноге створіння зі світлою шкірою, чорнявою шерстю на голові та блакитними випуклими очима. Розумієте як мешканці нашої планети відреагували на її «ефектну» появу? Чому ефектну? Та тому що ми бачили зірки, а їх на нашій планеті немає. Навіщо вони потрібні, коли у будь-який момент кожен бажаючий потрапляє у відкритий космос без будь-яких зусиль?

Але тиждень тому все було інакше: спочатку з’явились дивні звуки, прозоре повітря, а потім взагалі поява зірок. У той момент я подумав, що метеорит ніяк не вгамується і знову впевнено прямує перетворювати нашу планету в руїни. За лічені хвилини стало настільки світло, що здалось я осліп. І ,чесно кажучи, краще б так і було, адже моє око ще не встигло відкритися, як вже пролунав виск.

– Якого біса? Що за місце? Що за істоти? Ви обіцяли безлюдну планету, де буде можна спокійно жити! – промовило дівчисько у якусь дивну штуку. Наші дівчата, звичайно, відрізняються від тих. Як мінімум кольором шкіри. Але після появи так званого «летючого корабля»  на якій з’явилася людина, наші дами, що мали зелений колір шкіри різко зблідніли та стали ходячими сонечками яскравого жовтого кольору.

Ніхто не наважувався розпочати розмову. Лише те дівчисько все ходило і бубніло собі під ніс. Але питання «Якого біса?» все ж цікавило і мене.

– Я цілком згоден з вами. Що ви таке і як довго тут будете?, – ввімкнувши режим нахаби промовив я. Та дівчисько не розгубилась. Замість страху у ній прокинулась злість.

– Це я повинна задавати питання!.. – нагло відповіла вона.

Година дискусій, ще година сварок і ми вже обіймаємось. Я ніколи не обіймався, а дарма. Виявляється, це дуже приємно. Тоді ж у мене і з’явилося ім’я.

– Ти Гарі. Справжній Гарі. Як у фільмі. Такий же сміливий і кумедний. А що… що за шрам на обличчі?

– Та ні, це не шрам. Поглянь, у кожного з нас таке. Це особливості нашої структури. Так само як у вас… Як ви там говорите? Кіс? Тіс?

– Ніс, Гарі. Ніс.

– Соню, мені приємно розповісти тобі про свою планету, але я не можу. Мене розриває від цікавості навіщо ти тут..

– Я не мала вас зустріти. Моя місія – знайти нову планету, де зможе жити людство.

– То ти не одна така?

– Нас мільйони. Ми живемо на планеті Земля.

– То і чим вона вас не влаштовує?

–  Повністю влаштовує. Та через нас вона помирає. Та і життя в космосі в порівнянні з життям на Землі – казка. Немає постійно обурених людей, які не помічають нічого окрім себе. Егоїзм – це синонім слова «людина» . Та я не хочу вмирати через чиїсь помилки. Чому повинні страждати люди, чому повинні вести боротьбу за виживання? Я знаю як жити в космосі, адже находжусь тут майже все життя. Я заберу їх. Заберу людей сюди.

– Ти і справді думаєш, що вони зможуть тут жити? А якщо вони і тут все знищать?

– У космосі ми лиш пилинка. Всі ми. Нехай виживають. Спочатку буде складно, але воно того варте. Бо сприйняття світу зміниться. А зараз лише всі і говорять «проблеми, проблеми, проблеми…».

– Ну..навіть не знаю що сказати…

– А що тут говорити? Такі ми вже є, вічно незадоволені, вічно з проблемами, вічно в пошуках їх вирішення. Хоча самі ці проблеми і створюємо. Ми відчули владу. Відчули себе головними. У космосі це почуття  зникає одразу.

– Що ж, тепер ти знайшла нас. Рушай за ними та повертайся. Можеш розраховувати на нових друзів. Ми будемо чекати. Але пам’ятай, що світ не змінити, а всесвіт тим паче.

– Та я все ж спробую.

Це була наша остання зустріч. Я не знаю всіх людей, але знаю Софію. Тепер мені цього замало. Я хочу познайомитись. Хочу побачити їх світ. Тож якщо одного разу ви зустріните зеленого дивака схожого на всім відомого Гарі – ви знаєте хто це і «якого біса».