Гімн їхнього похорону

16+

Разом із шерифом до кабінету залетів пісок.
– … ненавиджу, – чоловік із силою закрив двері, обтрусив свої білі чоботи, випрямив шкіряну жилетку з двома плазмовими револьверами і кинув оком на двох в’язнів у лазерній клітці, які різнилися лиш кольором волосся. Порепаними пальцями шериф дістав соломинку із рота і запитав:
– Ну що? Як останні хвилини?
Рудий, що в темному кутку, лиш сплюнув на підлогу.
– Ну… не хочте як хочте, – чоловік стенув плечима і попрямував до столу.
Всівшись у крісло, він відкрив шухляду зі скляними планшетами. Перебравши пальцями, дістав два.
– Василь Безпальченко, – на фото красувався білобрисий хлопчина. Шериф перевів погляд на в’язня, – і чому музиканту закортіло податися на слизьку доріжку?
Той мовчав.
– Тоді… – чоловік взяв до рук друге досье, – Степан Губа, – тепер шериф свердлив поглядом рудого, – гляди! Також музика. Губна…
– Не набридло? – не витримав Безпальченко.
– А що іще робити? – стенув плечима законник, – до церемонії ще хвилин з десять. Хоч дізнаюся, кого страчую. Не вбили б шерифа до мене – не слухали б. Але і то можливо.
– Церемонія, – протягнув рудий. У темені зблиснули у посмішці зуби, – тоді ясно, чого ти так вирядився.
Двері скрипнули – на порозі з’явився помічник.
– Все готово, – сказав він майже пошепки.
Шериф гмикнув.
– Тоді зви цих столичних. І наших, щоб в’язали.
Молодик кивнув, крутнувся на підборах і пішов, причинивши за собою.
– Ненавиджу цих понторізів.
– А чого така широка срака мітить у шерифи? – рудий кивнув головою в сторону дверей.
Білобрисий пхикнув:
– Помітить він хіба що на два стільці.
Обоє взялися сміхом.
– Тихо! – гаркнув шериф і стукнув кулаком по краю столу. В’язні притихли.
– Бачу, сильно веселі!
– Помирати потрібно весело, – кивнув Степан. .
«Дивні…»
– Оця широка дупа, – законник посміхнувся, промовляючи останнє слово, – музикант він. Був.
– І?
– Мрія згнила, хотів знайти себе в чомусь іншому, і гроші були, – чоловік опустив голову і цмикнув.
– Також була мрія, – рудий схилився на ґрати. Лазер лиш підкидав його волосся догори.
Почулися важкі кроки. Невдовзі до кабінету зайшло двійко амбалів, а за ними тягнули догори голови столичні спостерігачі.
– В’яжіть їх, – пропищав один з них.
Амбали втиснулися в двері та попрямували до клітки. В цей час шериф приклав свою зірочку до сканера на своєму столі – лазери зникли. Здоровані заламали руки в’язнів і пішли на вихід. Коли процесія покинула кабінет, шериф зачинив двері своїм бейджиком та наздогнав.

***

Там було шумно.
Світло порізало очі; у щоки вдарив вітер і пісок. У ніздрі вдарився запах пилу, у очі – ненависні погляди різних за сортом людей. За кількома десятками голів виднілася балка, на якій лискотіли два вузли. Невдовзі з натовпу вигулькнула платформа шибениці.
– Тут купа журналістів, тож не осоромтесь.
– У-у-у-хти скільки уваги, – рудий аж просвистів.
Амбал штуркнув його в плече.
Біля сходів знагла перед обличчям замайоріла невеличка камера у формі кулі, навколо якої вертілися чотири ніжки на спільній рамі-персні.
– Що ви можете сказати про в’язнів? – прошипіло з маленького динаміка .
– Без коментарів , – процідив шериф.
Коли камера полізла ближче до очей, чоловік відмахнувся.
– Ненавиджу, – прошепотів, коли та після п’ятої спроби полетіла кудись у натовп.
– Ти взагалі щось любиш? – Василь смикнув головою у його сторону.
– Гарну музику, – посміхнувся шериф і махнув рукою.
Поправивши жилет, він дочекався, поки закули ноги молодиків у масивні кайдани форми вісімки та завели петлі на шиї. Потім вийшов на край платформи і підняв правицю у знак «Тихо!»
Коли натовп послухався, до законника прилетіла скляна панель з неоновим на ній текстом.
«Шановні громадяни імперії Ікс. Сьогодні виконується вирок підсудних Степана Губи та…»
Натовп загудів, так що у шумі потонуло ім’я другого в’язня.
Шериф знову підняв руку у жесті. Люди досі говорили, аж тут увімкнули ультразвук. Натовп втих за мить.
Чоловік прочистив горло і продовжив:
«та Василя Безпальченка. Вони звинувачуються у державній зраді, вбивстві правиці Імператора та розкраданні державної казни. Згідно з рішенням Вищого суду, ви будете страчені через повішення»
Шериф тицьнув кнопку на лівому боці панелі – та відлетіла.
– Як шериф імперського округу номер тринадцять, я маю право виконати ваше останнє бажання. Я його слухаю.
– Померти! – викрикнув Безпальченко.
– Померти весело! – поправив Губа.
Шериф засопів, як і більшість людей. У сторону шибениці полетіли гнилі фрукти.
«Довго, певно, готувалися…»
Чоловік ненадовго задумався, потім скомандував:
– Винесіть їм гармошку та гітару.
Натовп гнівно зашумів, – навіть амбали здригнулися.
Помідори почали летіти у шерифа, деякі пофарбували його жилет і штани. Він злісно випрямив руку догори. На цей раз звук пролунав без затримки і вгамував людський запал.
На платформу винесли інструменти, як тут столичний смикнув законника за рукав.
– Бажання має подобатися людям. Так прописано…
– Чхати, що де прописано, – шериф висмикнув руку і випрямився.
Рудий вклав у губи гармошку – білобрисий перекинув за голову ремінь і склав пальці в акорді. Обмінявшись поглядами, вони почали грати.
Натовп ще більше зашумів. Крики і свист різали повітря все частіше, і вони самі ставали гучнішими.
Шериф знову підняв руку. Натовп втих, тримаючись за вуха. Простором пронеслась чудова мелодія зі швидким ритмом.
– Так не можна! – столичний потягнув шерифа, від чого той ледве не впав, – на вас буде написана скарга!
Поки люди знову набирали шум, гитара затихла, і крізь крики ледве прорізався звук гармошки, ніби гімн над живим. Гімн їхнього похорону.
– Вирок виконати!