Камінчик платини (14+)

Містить описи жорстокості

Ліна сиділа на східцях школи і вдивлялась у розкинутий простір перед собою. Крізь сіру пелену неба пробивалось бліде світло сонця. Воно ніби облизувало кострубаті дахи будинків.
Люди розсипались по полю наче комашня, свердлили землю, а потім старанно длубали ломами. Хтось стирав піт з лоба і зітхав, вчергове відкопавши камінчик руди, а хтось скрикував, знайшовши пригоршню золота.
Уже сорок з лишком років триває колонізація астероїдів. Після того як населення Землі сягнуло двадцяти мільярдів, ООН і НАТО всерйоз задумались про космічні експансії. Марс до розгляду не брали — там уже своє суспільство і бачення на світ.
Ліна стерла з руки слід астероїдного пилу і намацала на грудях камінчик платини на посрібленому ланцюжку. Як розказував їй батько, коли Ліна народилась, він надягнув на неї цю прикрасу. З тих пір Ліна не знімає її. Навіть білий слід на шкірі залишився.
З того часу як Ліниного батька Юліана поставили намісником Клео, дівчині ніби перейшла дорогу чорна кішка чи бабця з пустими відрами. Анонімні погрози, дзвінки серед ночі, глузування в школі — батько лиш казав, що з часом стане краще.
Зненацька пролунав вибух. Шибки залпом вилетіли з вікон. Хвиля жаркого повітря і вогню хлинула на квартал і знесла ряд будинків. А тоді здійнявся перший вереск. Люди кинулися хто-куди, кидаючи по дорозі ломи, лопати. Крізь завісу полум’я Ліна роздивилася кілька постатей, які впевненою ходою наближалися до її кварталу.
Дівчина кинулася тікати. Перечепилася через залишений кимось велосипед, впала, розпластавшись на бруківці. Підвелась і побігла далі, оминаючи машини. Схлипування та крик підступали до горла, страх сковував рухи.
Прогримів другий вибух. Він змів дитячий плач, вереск, нерозбірливі крики і сум’яття. Натомість запанувала тиша, загрозлива, вбивча. На цьому світі залишилося тільки важке дихання Ліни і тупіт чобіт. Тупіт вбивць.
Ліна завернула на повороті, побачила знайомі канни лимонного кольору і побігла до будинку. Зі скрипом прочинила двері… і впала на підлогу від удару чимось важким.
Ліна отямилася за кілька хвилин, прив’язана мотузкою до стільця і з пульсуючим болем у скроні. Зір потрохи прояснювався, дівчина розгледіла крісло-качалку, брудно-зелені штори і чотирьох чоловіків, вбраних як один: бронежилети, чорні джинси, бандани поверх обличчя. Видно тільки хижі, озлоблені очі. Поруч з нею так само зв’язаний батько: здається, доньки він не помічає. Крізь скельця окулярів пильно роздивляється чоловіків, нервово облизує губи.
— Відповідай, виродку, — сказав бандит, стискаючи у руці биту, — хто призначив тебе намісником астероїду Клео?
— Хлопці, я можу дати вам грошей, і ви уникнете право…. Сука, трясця! — бандит вдарив битою в коліно Юліана. Чоловік стишено гаркнув і сплюнув на килим.
— Ми знаємо, що не уникнемо правосуддя, якби ти не крутив, — бандит напевне всміхнувся крізь маску. — Відповідай, а то наступний удар буде по твоїй доні. — Ліна здригнулася від страху.
— Гаразд, гаразд, тільки її не чіпайте, — Юліан глянув на доньку. — При ООН створили спеціальну комісію. Ну, мене там і призначили намісником Клео.
— Хто був членами комісії? — розмірено запитав терорист, присів на стільчик і пильно подивився на Юліана.
— Я, кілька дослідників від США, наглядова група, посли країн НАТО, — чоловік рахував на пальцях і зупинився. — Ніби все.
— Як саме обирали намісника? — басовитим голосом спитав терорист, що стояв біля дверей, із татуюванням орла на руці.
— Ну як, так і обирали… — Юліан шморгнув носом.
— А не тому тебе обрали, — “орел” швидким кроком наблизився до намісника, схопив за горло, — що ти, Юліане Барнс, причасний до варварства на Марсі, економії на паливі кораблів і розкраданні цінних металів. — терорист відпустив горло намісника. Той закашлявся, спльовуючи і вдихаючи повітря.
Ліна сполотніла. Здмухнула волосся з очей і втупилася у вікно будинку. Ні, це не він, батько не здатен на таке. Це всього лиш терористи, які хочуть підірвати його авторитет. можливо, вони найманці Москви… Ліна прокручувала здогадки в голові, зиркала на стомленого батька і безликих терористів. Звичайно, вона вірила в його невинність.
— Ну що, пане наміснику, — з ноткою знущання запитав чоловік з битою, — берете відповідальність за свої злочини?
— Хлопці, — знову невимушено почав Юліан, відвівши погляд, — я не знаю, хто вам наплів цю дурню, але я такий же як ви і просто виконую роботу намісника. Стежу за порядком, нічого більше. Не шукайте якихось теорій змов. — він окинув поглядом їх усіх. — Здайтеся, і вам дозволять спокійно полетіти на Землю.
— Погань, бреше і не червоніє! — дико закричав терорист і вдарив Юліана битою по лицю. Намісник впав разом зі стільцем і закричав, зриваючись на плач. — Вставай, вставай я сказав!
Ліна закричала. Заверещала, побачивши криваву мішанину на обличчі батька.
— Пустіть, пустіть його! — задихаючись, кричала Ліна і смикалась на стільці.
— Стулись, — гаркнув “орел” і повернувся до Юліана, що вже сидів, закривавлений, захеканий, напівмертвий. — А тепер найцікавіше, наміснику. Пам’ятаєш Елізу та Конрада Велфів.
Юліанова губа затремтіла. Чоловік благально дивився на “орла”, а сльози стікали по щоці.
— Господи, — шепотів він, божевільно вирячивши очі в підлогу. — Цього не може бути…
— Не бійся, — невимушено провадив “орел”, — я не Конрад, моїх батьків ти все таки вирізав, відібравши їхню кровиночку — найменшу доньку Еллу. Весь цей час я носив тягар, що не був там, не зміг їх захистити, а патрачив на залізниці, — він стих, підійшов до Ліни і взяв до рук камінчик платини з шиї дівчини. — Я знав, що ти жива, сестро. Цей виродок викрав тебе, бо ти була стійка до платинового пилу, він використовував тебе для простих досліджень. — бандит засміявся, вдивляючись у нажахане обличчя Ліни. — А цей камінчик, це фарс, те саме дослідження. Я хочу, щоб ти знала, Елло, що твій батько був достойною людиною, достойною життя.
— А зараз, — терорист виступив на центр будинку, — нам всім судилося померти. Знай, Елло, що ти не винна, але жоден свідок не повинен жити.
І тоді пролунав третій вибух.