Музика смерті

Вона палала. Вона знову палала. Від її крику дзвеніло у вухах. Але я не міг прокинутися, бо вже ніколи не засинав. Спробував перевернутися на живіт. Але сон не йшов. Тоді я знову перевернувся на спину. Поглянув у темряву. Здавалося, що я бачу перед собою її обличчя. Я постукав рукою по віку домовини. Її тверда деревина озвалася гулким стукотом. Все. Спокій і тиша. Її не існує. Але як позбутися спогадів про Її крик? Тої, що я так кохав. Тої, що я втратив. Я примружив очі як тільки міг. І спробував згадати ті щасливі миті, як ми були разом. Але тим більше болю мені завдавали ці спогади. Від безсилля я вдарив кулаком вверх так злісно як тільки міг. І… І у моїй домовині раптом настали сутінки. Маленький промінчик світла прослизав крізь шпаринку у дереві. До поверхні два метри! Яким чином?

Злість не полишала мене. Тепер мені не давала спокою ще одна думка. Думка, що я можу бути вільний. Але що як на волі мене не полишатимуть думки про Неї? Що як мені знову стане боляче? Ці думки ще більше мене бісили. Я лупав дерево ще більш сильно та несамовито. І цвяхи не витримали. Спочатку один. Потім десять. А потім стусонув ногою і віко домовини стрибнуло уверх. Тільки його і бачили.

Небо. Блакитне небо. Я думав, що ніколи тебе не побачу. Принаймні до кінця світу. А може це й справді кінець? Я встав та поліз вверх із ями. Схоже, мою могилу розмило дощем. Цвинтар мав вигляд занедбаний. Хрести та гранітні плити всі стояли перекошені. Зі старої акації каркнув крук. І полетів геть. Я знову поглянув на небо. Збиралися темні хмари. Я простягнув руки вгору. Почалася злива. Лило наче з відра. Я не відчував холоду. Натомість пив ротом ту воду. За сотні років у труні спрага стала нічим. Але вода наповнювала мене силою. Я пішов геть із цвинтаря.

Невже й справді кінець? Крук чекав мене на паркані. Знову каркнув і полетів геть. Місто я не впізнав. Ніде жодної живою душі. Та й мертвої теж. Старі цегляні завалки вже геть почорніли. Все навколо нагадувало про смерть. Що все закінчується. Все, крім моїх мук. Ось приватні садиби. В дитинстві ми лазили до них по яблука. І запитували в одне одного, як ото жити поруч із цвинтарем. Зараз дерева стояли засохлі та голі. Час їх не шкодував. Крокую далі. Ось старий барак. Ось старий гуртожиток. Нагадування про голод та злидні. Ось стара фабрика, що була занедбана ще задовго до мого народження. Якраз перед смертю тут зробили військовий цех, що мав лагодити бойових роботів. Зараз останні з них все ще стояли заржавілі. І жоден навіть не блимав індикатором заряду. Все закінчується. Все крім наших тортур.

Цікаво, чи відчувають міста біль? Від того, що падають будинки? Чи помирають вони так само, як люди, коли їх покидає життя? Чи може вони безсмертні, коли архітектори вкладають у них душу? Ось гуртівня. Ось школа. Онде стара церква, перед якою колись завжди чатували свідки Страшного Суду. Батюшка у церкві ліз із себе, аби їх здихатися. Казав, що вони паплюжать віру у Бога. Але чи справді у бога вірив він сам? І чи існує взагалі Надсутність, що керує нашим життям?

На головній площі все ще височіла сцена. Тут перед смертю мав бути концерт, де ми мали сказати, що нічого не боїмося. Що навіть Суд нас не лякає. Але хто ж знав, що всі втратять розум. Я йшов по чорному асфальту, де колись снувало так багато людей. Я все ще пам’ятав, як той асфальт був червоний. Тепер вже нічого не мало значення. Лишився тільки біль. Я поглянув у темне небо. Крук пролетів наді мною і сів на сцену. Я пішов за ним. Підстрибнув. Заліз. Роззирнувся. Тут все було у тому ж стані, як я тут грав перед смертю. Наче час не мав тут влади. Барабані тарілки так само блищали. Мікрофон так само відповів рипінням із репродукторів. Навіть гітара чекала мене, наче я грав на ній тільки вчора.

Я взяв її до рук. І відчув біль у пальцях. Всі мої кулаки були збиті до кісток, коли я вилізав із домовини. Шкіра була зелено-синя. Але я нову відчув себе живим. Біль тіла — ніщо у порівнянні з болем душі. Я одяг ремінь. Провів по струнах. Гучномовці заревли моторошним хрипом. Так. Гітару ніхто не налагоджував більше сотні років.

Музичний лад Мі-Мінор. Це як їзда на велосипеді. Спочатку важко. Потім складно. Потім ми самі не можемо спати, поки звук не звучатиме точно так як треба. Є те, що важко забути. Так само як біль. Годі! Я тут! Щоб повернути рок-н-рол!

Ту. Ту. Ту-ду-дудуду… Ту… Ту-ду-ду-ду-у-у… Ту-ду! Ту-ду! Туду! ТУДУ!!! Вони йшли до мене. Вони вилізали із своїх могил. Навіть товща землі не могла стати їм на заваді. Кожен звук моєї гітари не давав їм спокою. Весь світ прокидався зі сну. Весь світ ішов до мене. Весь світ тепер знав, що десь ще досі є життя. Що навіть після вічного сну можна прокинутися. Що завжди є надія, допоки є рок-н-рол!

Тада… Та-да… Фа-Соля-Си-До-Та-да….Ті-та-та-Ті-та-та-Та-да… Стрімке соло розірвало простір. Величезний натовп мерців підняв угору пальці у “козу”! Так! Рок-н-рол вічний! Звуки моєї гітари ширилися світом. Десь починали квітнути квіти. Десь серед землі проростала трава. Десь у царстві Аїда, під землею, Персефона цілувала чоловіка у вухо. І казала, що повертається у світ живих до матері. І він відпускав її. Як відпускав і мерців, яким не було місця у потойбіччі. Знову наставала весна. Знову світ наповнювався життям.

Ля…. Сі-До-Ре-Ля… Ля. Сі. До… Вогонь. По моїх венах знову струменів вогонь. Шкіра рожевіла, рани загоювалися. А я грав соло все ще більш шалено. Ніщо мене не спинить! Ніщо! Ніщо… ніщо крім…

Вона дивилася на мене з небес. Грайливий промінь сонця. Сяюча усмішка. Усмішка, що вабила мене у снах. Добрий погляд. Погляд, що наче казав, давай пробачимо одне одного, давай знову будемо разом. Даваймо…

Вона простягнула руку. Вогонь. Вона палала. Я палав також.