Останній крок (II)

«Пробачте мені, я не зміг…»
останні слова нікому невідомого героя

«один, два,три…
один, два, три…
Перевірка запису…
Говорить Листоноша. Я роблю цей запис на той випадок, якщо не дотягну до зустрічі з патрулем і вони знайдуть лише моє тіло.
Наша група прямувала з підстанції Сенівка-8, що на рубежах жовтої та червоної зон до головного форпосту Сіверської Дуги – Чорнограду. Ми – останні, хто вцілів у поселенні, де проживало трохи менше двох сотень людей.
Мета – попередити решту вцілілих про небезпеку. Епідемія. Хоча, я точно не знаю, що це насправді. Ніхто не знає. Головний майстер підстанції вважав, що її занесли торговці з Климового. Кляті кочівники. Для них, напевне, війна і досі не скінчилася. Неодмінно треба попередити всі поселення Дуги – не довіряти їм, посилити санітарний контроль.
Кхрл-кхрл.
Але це вже навряд чи суттєво. Звичайні засоби ніяк не зарадять. Ми пробували все, починаючи з ампутації вражених частин тіла і закінчуючи дорогоцінними антибіотиками. Нічого не допомагає. Хвороба вражає всіх до кого може дотягтися. Інкубаційний період від трьох до семи днів, в залежності від витривалості організму. Кхр-кхр. Коли ми це зрозуміли, інфікуватися встигла вже половина населення.
Мабуть, все марно. Я не встигну нікого попередити. Клята нога! Про всяк випадок – у кишені на лівому стегні записи нашого лікаря, все що він встиг законспектувати до того, як сам зрозумів, що заразився. Справжній професіонал. Працював до останньої хвилини. А потім просто вистрілив собі в голову – от і рішення всіх проблем. Хе-хе…
… Здається я відключився на якийсь час. Лицьовий монітор спітнів, все трохи пливе перед очима, відчуваю слабкість, мабуть, наслідок перелому. Головне дістатися захисного периметру шлюзів, а там вже і патруль буде. Треба повзти.
Кумедно. Всі інші були добровольцями. Та тільки не я. Моя робота доставляти кореспонденцію між поселеннями. І я на собі перевірив всю жорстокість зовнішнього світу. Принаймні того, що від нього залишилося після війни. Короткі вилазки вздовж північного сектору – десять кілометрів радіоактивної снігової пустелі в один бік, п’ять поселень на маршруті, – небезпечно? Так, але з роками звикаєш до всього. А ось ця подорож стане для мене останньою – сто сорок кілометрів – це смертний вирок для будь-кого. Але я дійшов. Майже. Ну от, вже почав розмовляти сам із собою. Таке в мене буває рідко, лише на межі повного виснаження. Треба повзти, залишилося ще трохи.
Я подолав прокляті землі, пережив снігову бурю, що прибрала головного інженера і його сина. Зміг здолати гніздо велетенських капустянок. Кляті виродки прибрали Тараса, а я не зміг його врятувати. Яка вже тепер різниця.
І все це заради того, аби за крок до цілі, провалитися в трикляту яму та зламати ногу. Тричі ха!
… Клятий сніг лагідною ковдрою повільно вкриває моє тіло. Якби не захисний костюм, можливо, мені б це навіть сподобалося.
Може все ж таки зупинитися? Трохи відпочити? Так, було б не погано, але якщо я затримаюсь хоч на мить – це вірна смерть, більше я не подолаю і метра.
Елементи живлення мого костюму ще мають певний запас – монітор блимає, здається, рожевим, значить ще на кілька годин вистачить. Втомився. Ха! Смішно, але це так. Майже тиждень без перепочинку та зупинок, крізь місця, якими не наважуються пересуватися навіть великі торгові каравани. Хоча вже кілька років жодних караванів не було. А після великого буревію минулого року пропав і радіозв’язок. Може вони всі вже мертві? Кхрл-кхрл…

Це був би найкращий жарт долі за все моє життя. Пройти крізь сніг, мороз і смерть, втратити всіх друзів, заробити переохолодження і перелом – і все це заради того, аби попередити мерців. Ха-ха-ха…Крлх-крлх.
… Напевне, я знову відключався. Треба поворушитися, а то мене вже добряче засипало. Так. Спокійно, Листоноша.
Треба заспокоїтися, зібратися. Глибокий вдих, повільний видих. Я останній. Решта мертві. Я не маю права на помилку. Я мушу доповзти та попередити.
Дивно – я чітко пам’ятаю, як втрачав товаришів дорогою сюди, але не можу згадати момент, коли сам впав. Це все від холоду і втоми. А може? Що там казав доктор про інкубаційний період хвороби? Так, так, здається, від трьох до семи днів. Але я вже тиждень на ногах і все нормально. Чи ні? Ніяк не можу згадати, як я впав перший раз. Не міг же я заразитися? А якщо зміг? Якщо мене знайде патруль, я можу принести епідемію і до них.
Ні. Я не можу бути хворим. Я останній. Ніхто не протримався довше п’яти діб. Навіть Ксанка – найкраща з нас, здалася. Вона просто зупинилася. Заснула.
А я дійшов… Кхрл…
майже…
залишився…
останній крок».