Пісня (16+)

Автор | 20.07.2020

Я торкаюсь долонею до живої, вологої від вранішньої роси трави, і від цього лоскотного відчуття мені так радісно на душі, так ніби все навколо мене: цей степ, блакитне небо, ліс у далині, все хоче мене пригорнути, як і я його. А мати йде , крокуючи тихенько, одразу за мною. З її уст лине моя улюблена пісня. Я слухаю цю  прекрасну, ніжну мелодію та… Розплющую свої втомлені очі. На столі так і лишились залишки вечірньої кави та документи, які я мала переглянути ще вчора. Зібравшись, я беру в долоню ручку, і підписую черговий звіт про огляд корабля. Як же приємно було слухати ту пісню. Я ще раз поринула у спогади, але так як уві сні, вона вже не звучить. Раптом в кабінет, навіть не спитавши дозволу, увійшов старший інженер. На його обличчі видно тривогу, але поки що він лише мовчки сів на стілець, і втупився у підлогу, марнуючи мій час.

— Сіріс.. тобто, капітане.

— Так, я слухаю тебе, — різко відказала я, пропустивши фамільярність.

Ми мовчки дивились одне на одного цілу вічність, аж поки він нарешті зібрався із силами, та порушив цю гру у мовчанку.

— Ти маєш, сама це побачити. З Валентином сталося щось дивне.

— Маєш на увазі інженера з твоє бригади?

— Кого ж іще? Ходімо до лазарету. Це терміново.

Я  кивнула, дещо роздратовано, але все ж підвелась з-за столу, і ми, у повній мовчанці, вирушили металевими коридорами корабля ( він завжди такий неприродньо тихий, під час відбою). Врешті дійшли до сірих, помічених червоним хрестом дверей лазарету. Всередині нас вже зустрів  лікар Роберт. Ми обмінялися короткими кивками. На кушетці, підключений до моніторів, немов пластикова лялька, лежав Валентин. Я підійшла до нього ближче, під монотонне бурмотіння доктора, про нормальні показники кровообігу, дихання та мозкової діяльності.

— Тобто як нормальні показники мозкової діяльності? Він лежить тут із відкрити очима, наче у трансі, а ви кажете, що у нього нормальна мозкова діяльність? — різко випалила я, отямившись від здивування.

— За даними датчиків, патології у нього немає.

— Як давно він тут?

— Дві години тому знайшли. Він лежав на підлозі машинного відсіку, ще й бурмотів собі під цю дивну пісню, — відповів старший інженер.

— Яку пісню?

Вона зазвучала одразу, устами Валентина, який ніби почув моє запитання. В мене по спині пройшовся легкий холодок. Я проковтнула клубок, що застряв у горлі, а Валентин тим часом продовжував співати, з таким самим, порожнім, відсутнім поглядом.

— Нікому не повідомляти, сюди нікого не впускати, мені у кабінет всі подробиці у письмовому вигляді за півгодини.

Я вийшла з лазарету, під звуки маминої пісні. В голові потьмарилось, але мені все ж вдалося дістатися до кабінету, мало не чіпляючись руками за стіни.

«На кораблі відбувається щось дивне», — все, що наразі змогли видати мої аналітичні здібності.

Я сіла у своє крісло, відкинувшись на спинку. Голова трохи прояснилася, але думки все ще складали лише хаотичний потік:

«Мабуть, найпростіше пояснення, він просто збожеволів. Скільки ми вже в польоті? Сто, двісті років? З покращеним геномом, старості й часу зовсім не відчуваєш. Фізично… Але він не міг її знати. Просто не міг.»

Я почала нервово кружляти кабінетом, покусуючи свої нігті.

«І де вони із моїм звітом?!» — я кинула швидкий погляд на годинник.

«Кудись поділось вже чотири години, поки я обдумувала все це, — від усвідомлення цього, в мене в голові  постало питання: — Чи я раптом… Не заплющувала очей.»

В коридорі все ще було тихо. Я пішла уперед,  знайомими стежками. Шум моїх кроків злився із піснею, що раптом полинула звідусіль. Закриваючи вуха, я спробувала увійти до кают, але всі вони були порожні, і скрізь лунала та сама пісня. Все гучніше і гучніше.

«На мій розум, наче хтось напав…»

Я опустилася на підлогу, у темному куті корабля. Під руками така приємна молода трава, вона ніжно лоскоче долоні. Вітер омиває прохолодною хвилею моє обличчя, і пісня вже так близько до мене. Я тягну руку вперед, підіймаюсь на ноги і йду серед гаю, під сонцем і небом, в обійми до мами і світу. Маленьке дитятко зелених степів. Розплющую свої втомлені очі. Навкруги тиша. Мої руки в чомусь липкому. Я підіймаю їх угору, роздивляюся кров, що стікає з долонь, на мої коліна. Знову звучить знайома мені пісня. Лине звідусіль, тихим, ніжним голосом. І я підспівую їй.

7 коментарів до “Пісня (16+)

  1. Людоїдоїд

    А де тут 16+? Що в оповідачки по руках тече кров? Нас таким не збентежити.
    Читати приємно та цікаво, тут є гарна таємниця та коментарі подумки поряд з достатньо живими діалогами. Протеееее. А чому не дати хоча б натяк що там сталося? Знаків же вистачає. Після закінчення лишається додати як в тому мемі “Directed by Robert B. Weide”. Там наче бракує ще одного абзаца.
    Але ще плюс за протагоніста жіночої статі. Це нічого не змінює, але героїнь на тутешніх конкурсах бракує.

  2. Читач

    В оповіданні відсутнє позитивне навантаження гарним сенсом, отже, залишається сприймати твір як жарт автора.

    “”Ти маєш, сама це побачити”
    У Валентина ступор плюс стридор на фоні невідомої етіології, тож інженер вирішив, що хай і Сіріс наповнить легені потенційно небезпечним видихуваним повітрям хворого 🙂 А то сидить капітанша в кабінеті, дрихне поки всі працюють 🙂 Не порядок!

    “Я підійшла до нього ближче, під монотонне бурмотіння доктора, про нормальні показники кровообігу, дихання та мозкової діяльності.”
    Правильно, Сіріс, дихай глибше над хворим Валентином, раз ти така недалека жінка 🙂

    “За даними датчиків, патології у нього немає.”, “Дві години тому знайшли.”
    Лікар Роберт зробив лише МРТ та поміряв тиск замість аналізу крові, сечі, калу, вмісту спинно-мозкової рідини тощо 🙂 Та навіть в глухому селі без приладів роблять якусь пальпацію, перкусію, аускультацію! Бачу, що на цей космічний корабель відбирали героїв з низьким рівнем інтелекту. Сміюсь від абсурду.

    “Вона зазвучала одразу, устами Валентина, який ніби почув моє запитання. “, ” Я проковтнула клубок, що застряв у горлі, а Валентин тим часом продовжував співати, з таким самим, порожнім, відсутнім поглядом.”
    Стан Валентина описаний з бомжів-алкоголіків 🙂

    “— Нікому не повідомляти, сюди нікого не впускати, мені у кабінет всі подробиці у письмовому вигляді за півгодини.”
    Сіріс, дитинко, бачу, що на початку твору віддати цей наказ тобі заважали чарівні очі інженера 🙂

    “В голові потьмарилось, але мені все ж вдалося дістатися до кабінету, мало не чіпляючись руками за стіни.”
    Правильно, та ну його, того пришелебкуватого лікаря Роберта, а то ще клізму в вухо поставить 🙂 Він клінічних протоколів з роду не бачив!

    “Я почала нервово кружляти кабінетом, покусуючи свої нігті.”
    Намагаючись уявити цю сцену в моїй уяві вимальовувалася така кумедна картина: Сіріс в невагомості кувиркається через голову, жує нігті й намагається згадати, чи не заплющувала очі. А потім вона опустилася на підлогу, у темному куті корабля. Авторе, я давно так не сміялася, за що дякую.

    «На мій розум, наче хтось напав…»
    Коли невправно описують делірій, це починає виглядати як комічна розповідь. Тому відкривайте Diagnostic and Statistical Manual of mental disorders, fifth edition та надихайтеся на створення нового реалістичного синдрому.

    Вибачайте.

  3. Суддя

    Це цікаво… Люди, довгий час живучи в неприродніх умовах, здатні будуть, без стимуляторів та ін. наркоти — з усіма подробицями відтворювати в уяві Землю!?
    А як щодо крові? Місячні? Планові чи зовсім дивні, бо вже після менопаузи? І чи мали жінки на тому кораблі місячні? Чи все зайве було “вимкнено”…?
    Все це (яскраві спогади про вартісні речі, відновлення біолог.ритмів) надихає на експансію. Дає їй хоч якийсь сенс. Натякає, що долетять не самі лиш “живі трупи”. Але видається надто вже фантастичним. 🙂
    Для таких тривалих подорожей мав би бути надійніший метод. Або якийсь “анабіоз”, або хоч достатній простір на кораблі + цілісний шмат біосфери… У Сімонса було щось схоже.

  4. Читач

    На прозовому конкурсі пісню прославляють.
    Що сі на світи робит… 🙁

  5. Спостерігач

    Твір сподобався. Добре передає відчуття людини під час ворожої психічної атаки. Все відбувається гармонійно і не встигаєш отямитися, як пастка вже зачинилася. Я б, на місці героїні, першим ділом, прийшовши в каюту, намагався ізолюватися від звуків якимись навушниками чи затичками, але не факт, що це допоможе. Може вплив видбувається не через музику, а якусь ПСИ-енергію, чи вібрації. Гарний був би сюжет для тренажеру на уроці захисту від ПСИ-атак))

  6. Риба-зеленуха

    То що воно було? Божевілля? Пси-атака?
    Мені б дуже хотілося знати, що насправді сталося, але автор(ка) не сказав(ла).
    Прикро.

  7. George Longly

    Локальна оцінка:
    Мова:50% із 100%
    Сюжет: 50% із 100%
    Відповідність Темі:20% із 100%
    Попередній бал –4

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *