Прибульці і тубільці

Для кожного часу характерні свої палички-виручалочки.

Для дев’яностих років двадцятого століття – це були бити. Скільки виручки вони принесли своїм власникам – не злічити.

Двадцять перший вік відзначився вже бітами та байтами. Без інформаційних технологій стало нікуди.

Двадцять другий – гобітами. Що люди тепер робили би без цих братів-помічників по розуму навіть важко уявити! Добре, що корабель «Диканька» наштовхнувся на їх планету у безкрайньому космосі.

Хоча, сам екіпаж «Диканьки», звісно, тоді був не радий такій перспективі, коли виднокіл через ілюмінатори повністю заполонив Торбинс. Так була названа потім ця планета через те, що його туземці, дійсно, схожі на славнозвісних літературних гобітів. Такі ж низькорослі та з волохатими п’ятками.

Щоправда, інші доводять, що планета все ж таки отримала назву через вигук капітана «Диканьки» при кораблепаді: «Торба нам!»

Якби там не було, а «диканавти» провели роки серед мирних аборигенів, вивчили їх нехитру мову й майже всі зневірились у повернення на Землю. Крім капітана.

***

Капітан не розумів своєї команди, яка змогла призвичаїтися до дикої вдачі тубільців. Можливо наразі він був упереджений, адже сьогодні його зовсім вивела з себе реакція дикунів на смерть свого співбрата. Точніше, її відсутність. Ніхто не побивався, не проводив обрядів прощання. Та бодай якщо б вони раділи й то капітан їх зрозумів би. Релігії різні бувають. А вони навіть не звертали уваги на тіло загиблого від пазурів хижого звіра на вузенькій стежці, що вела до водопою. Лише переступали через труп, коли йшли за водою.

Це неподобство настільки вивело капітана, що він став питати кожного в селищі:

– Хіба вам його зовсім не жаль?

– Ні. Чому б це? Його пам’ять завжди буде з нами.

– І що з того, що ви про нього пам’ятатимете? Адже він все одно не зможе більше ходити, любити, радіти життю.

– Ми тебе не розуміємо, – лише здвигали синхронно плечима тубільці.

Але доконали капітана свої. Недаремно кажуть, що ми більш терпимі до протилежних переконань чужих людей, ніж до розбіжностей схожих переконань між своїми.

До його хижки прийшла ціла делегація: пілот, лікарка й штурман. Причому вони відразу перейшли до справи, не став заходити здалеку:

– Не картайте так тубільців. Вони просто не схожі на нас. А ваші переживання дуже бентежать їх. І нас.

– Ну й гаразд! – зірвався капітан. – Якщо заважаю й у вас напрочуд все так добре, то я знайду вихід як позбавити вас своєї компанії.

Капітан вискочив із хижки очманілий. Навіть не дивився куди його несуть ноги. А вони принесли його до причини паскудного настрою.

– Чому б і ні? – після довгого споглядання вирішив він і приліг поряд з тілом аборигена. – Нехай і через мене так само переступають. Нехай.

Але перший же тубілець цього не зробив. Він тільки приліг поряд за компанію й вгледівся в помаранчеве небо.

– Гарно лежимо, – промовив до капітана Нам Хок.

Цей тубілець був на зразок вождя у місцевій ієрархії. Якщо, звичайно, про таку можна було говорити. Адже на протязі років капітан жодного разу не бачив, щоб один тубілець щось наказував іншому. Вони завжди діяли по якийсь завчасній змові. Спочатку це дуже зацікавило капітана. Потім стало дратувати, коли всі знають правила гри, а ти – ні.

Капітан не звернув уваги на репліку тубільця, але той не відставав:

– Ти хотів би вернутися додому?

– Ще б пак, – не витримав капітан.

– Невже там краще, ніж у нас?

– Може не краще, але то – батьківщина.

– А ти можеш уявити чітко домівку? – попрохав тубілець.

Чи може він її уявити? Капітан уїдливо посміхнувся. Кожну ніч він страждав від безсоння, сумуючи за блакитним небом і жовтими полями. І в цей раз, варто лише було про них згадати, як вони відразу наче постали перед ним. Навіть запахло стиглою пшеницею й почулись далекі голоси…

– Дідько! Я на Землі! – капітан звився на ноги, дико озираючись, а потім припав до пшениці й пригорнув її.

Радість возз’єднання трохи затьмарив Нам Хок, який задумливо протягнув:

– Так ось яка вона – Земля.

Але капітан все одно був готовий розцілувати тубільця.

«Чи тепер це я – тубілець, а Нам Хок наразі прибулець? – подумав капітан. – А, неважливо».

– Як це тобі вдалося? – застиг вражений капітан, а потім вибухнув: – І чому ви раніше не запропонували перенести нас додому?

– Бо на то були причини, – знизав плечима Нам Хок.

***

Решта команди чомусь залишилися жити на Торбинсі й не захотіла вертатися на Землю. Хоча Нам Хок, а потім й інші гобіті могли легко перенести на неї. А ось гобіті, які хоча б раз побували на батьківщині землян, вже продовжували жити на ній. Причому традиційно мали багатодітні сім’ї й за пару десятиліть гобітів на Землі стало не менше, ніж на Торбинсі.

Звичний світ хоча й не завалився, але додався елемент, що постійно дратував капітана. Адже він тепер весь час натикався на гобітів-таксистів, ‑товмачів, ‑поліграфологів та ще бозна для скількох професій вони стали незамінними завдяки вмінням телепортації й телепатії.

Якби капітан був би молодий, то покинув би як завжди Землю в черговій експедиції. Щоб, звісно, згодом знову за нею заскучати. Але відсьогодні він став звичайним пенсіонером, на котрого чекало не так вже й багато утіх.

«Залягти в кріокамеру, а потім може пощастить прокинутись у світі, де нема ніяких гобітів? Чи що?» – міркував бувший капітан, простуючи нічними провулками міста. Ще зовсім недавно така зухвала прогулянка могла виявитися останньою. І ніхто не подивився би на те, що він старий і немічний. Навпаки, тільки зраділи би такій легкій наживі. Але не зараз і не в цьому світі.

Ніби нізвідки біля вуличної лавчини з’явився якийсь гобіт в уніформі з білими та чорними клітинками. Чимось він нагадував Нам Хока, тільки удвічі молодшого.

– Чи треба перенести вас додому? – запитав гобіт. – За мить будете в себе.

– Ні, дякую.

– Якщо спіткає якась біда, то тільки подумки покличте й миттєва допомога відразу з’явиться біля вас, – люб’язно нагадав гобіт.

– Знаю, знаю. Дякую.

Гобіт розчинився в повітрі наче його й не було. А бувший капітан, стомлений від спонтанної нічної прогулянки, присів на лавчину, опершись на спинку. А згодом непомітно для себе й захропів. А потім перестав.

Якби він знав, що був останньою одинокою людиною, то може й не переймався так сильно цим пропащим на його думку світом. А може й ні. Ні надрозум Торбинсу, ні його новий співбрат – надрозум Землі, так і не порозуміли старого. І тому не змогли прийняти його до свого колективу.

Лише надрозум Землі тихенько зітхнув всією планетою, наче прощаючись із однією своєю людською рисою. Щоб дати дорогу безповоротно вже новій.