Восьмициліндрове серце

Остап клацнув пальцями. Вода заструменіла зі стелі омиваючи тіло блаженною прохолодою. Хлопець розслабився і підставив обличчя під краплі. Неслухняне серце все гупало, наче він пробіг десять кілометрів, а не п’ять.

— Де ти був?

— Бігав.

І чого вона пристала? Остап знову клацнув пальцями. Дощ зі стелі зупинився і з підлоги потягнуло сухе повітря. Ще вісімнадцять секунд — і на шкірі жодної краплинки. Остап клацнув пальцями і вийшов із душової кабінки.

Катерина дивилася на нього з осудом.

— Музика. Бон Джові. “It`s my life”, —  промовив він і взяв халат. “Wau! Wau!” — загорлали стіни. Остап підстрибнув, крутнувся, вхопив дівчину і нахилив талію. Катя не підтримала танок.

— То де ти був?

— Бігав.

— Це я ще за смердючою футболкою зрозуміла. Де саме.

Він клацав пальцями і підспівував Бонові. “Це моє життя!”.

— Від стрийського парку до сміттєвого терикону, — промовив він щойно музиканти заграли соло.

— Це більше двох кілометрів?

— Плюс ще кілька кіл по стадіону, — він дивився у бік, гойдаючи головою в такт музиці.

Від вигляду його малої молоко б не тільки скисло, але й стало б сметаною. Остап і сам зблід.

— Що?

— Ти пам’ятаєш, що казали лікарі?

— Вони кретини та не шарять!

“It’s for Tommy and Gina who never backed down!”

— Це для Каті та Остапа, що завше ладять…

Він знову спробував змусити її танцювати. Та вона не дала спіймати руку і її довгі чорні коси промайнули у Остапа по обличчю. Хлопець навіть на мить вдихнув аромат її шампуню, але дівчина пішла на балкон і навіть не озиралася. Остап знову клацнув пальцями, але не в такт. Музика більше не надихала.

М’яке улюблене ергономічне крісло чекало з іншого боку кімнати. Серце все калатало. Остап не міг заспокоїтись. Він відкрив термінал і з головою поринув у роботу. Ф’ючерс падав. З цим треба конче щось робити.

— Остапе!

— Мала! Зачекай! Інакше станемо у півтора рази біднішими!

Дівчина обійняла його ззаду. Прослизнула долонями по халату, пролізла пальцями за пазуху і притислася до грудей. Її теплі руки ніжно пригрівали біля серця. Неслухняний внутрішній орган калатав у тому ж швидкому ритмі.

— Ти в курсі, що я тебе кохаю? —  спитала вона.

— Навіть не уявляю, з якого дива.

— Ти пам’ятаєш, як ми з тобою познайомилися?

— Це трапилося не зі мною.

— Я тобі розповідала, як переживала, коли ти вперше втратив свідомість?

Остап згорнув термінал. Ф’ючерс знову ріс.

— Малятко, моє життя мене повністю влаштовує.

— Так. Так. Так, я розумію, що ти хочеш відчувати себе живим і все таке. Що, dont gonna live forever. Але мене жахає кожна мить, коли я думаю, що світ для мене буде без тебе!

— Малятко. Моє серце абсолютно треноване. Уникнення стресу — перший крок до того, щоб воно стало слабким. Між іншим! Озирнися! Це кінець двадцять першого сторіччя!

Він вказав у бік панорамного вікна. Хмарочоси. Повітряні таксі. Гіперлупи. Байдуже, що сміттєвий терикон вищий за хмарочоси.

— Мала! У наш час можуть полагодити будь-що! Зупинилося серце? Поставлять механічне! Відвалилися очі? Та прям у голову вмонтують камери хоч на всі чотири сторони! Я не розумію, чим ти переймаєшся!

Вона мовчала. Приблизно хвилину.

— А ти ніколи не думав, що позбуваючись людського ми перестаємо бути людьми?

Тут Остапа понесло.

— Люди — то примітивні тварини, що користуються інстинктами! Їм плювати на все крім примітивних потреб! Вони спиртові бактерії, що з’їли весь цукор і захлинаються у власних фекаліях! І їм подобається так жити! Вони самі вибрали таке життя! Бо як звинувачуєш інших — так легко живеться! Мінімум стресу! І спокійне серце, щоб дожити трухлявої старості!

Бідолашна Катя приклала долоні до вух і так зсутулилась, що здавалася ще меншою. Остап підійшов до вікна. Довго дивився на сміттєві терикони, що закривали обрій.

— Любий. Все буде добре. У людей ще є шанс змінити все на краще!

Вона підійшла до нього ззаду і поклала руки на плечі.

— Я не доживу до цього часу. Навіть з механічним серцем.

— Але дай людям шанс.

— Ми вже отримали більше шансів, ніж того заслуговували.

— Але це і є питання людяності.

— Своєю людяністю люди тільки виправдовують бажання нічого не робити.

Дівчина цмокнула його у вухо.

— Тобі треба розвіятися. Як щодо японської кухні?

 

Остап сидів у кріслі і дивився на темне місто. Мільйони неон-ламп сяяли рекламою. Ф’ючерс виказував незначну схильність до зростання. Але це все не дуже рятувало від непозбувної збентеги.

— Я знаю як тобі зарадити, — промовила Катерина. Вона щойно вийшла з душу. Але не подбала щоб просохнути та вдягнутися. Так мокра й гола сіла йому на коліна. Остап вдихнув запах її шампуню і потріпав волосся.

— Ти сама казала, зменшити стрес…

— Ти ж хочеш відчувати себе живим…

— Яка музика підійде цій миті?

— Краще щось з нового.

— Як щодо симфонічного пост-трансу?

— Давай.

Остап клацнув пальцями.

— Музика. “Сестри з Марсу”. “Там, де ми є”.

Стіни заколисалися хтонічною вібрацією, під швидкий ритм тринадцять шістнадцятих. Катя притислася до чоловіка. Зі стіни долинув спів, що ставав голосніше. “І на Марсі тепер Україна… Там, де ми є… Щастя, там де ми є…” Дівчина вигнулася під стрімкий ф’южн. “Там де ми є!” — підспівувала Катя. І не відразу зрозуміла, щось не так. Притисла руки до грудей Остапа…

— Швидку! Швидко! ШВИДКО!!!

 

Остап напівсидів на лікарняному ліжку.

— Мала, не розумію, чим ти переймаєшся. Моє нове серце гупає так само як старе.

Дівчина доторкнулася до шраму на грудях. До помпи, що ледь гуділа. І провела долонею по його щоці.

— Вибач. Я з тобою бавилися лише тому, що боялася твоєї смерті. Тепер ти безсмертний. І ти мене ніколи не кохав.

І лиш крутнулося у повітрі її чорне волосся. Остап відкрив голографічний термінал. Ф’ючерс знову падав. Невже у цілому світі нікому його тримати? Хлопець поглянув на двері палати. Може покликати її? І… Ні. Мить. Ф’ючерс знецінився майже у нуль.

 

— Любі друзі та андроїди! Ви слухаєте репортаж прямо з марафону Олімпійських Ігор! Попереду біжить хлопець з механічним серцем! Всі ми пам’ятаємо, його взагалі не хотіли пускати. Але він зробив це! Він за крок до перемоги… Стривайте! Він став перед самим фінішем! Що далі? Що за…