99%

Дзвінка померла передостанньою.

За всіма розрахунками на її місці мав би бути я. В неї навіть не було симптомів: ні важкості дихання, ні навіть аритмії, а в мене давно вже зібрався повний комплект. А ще вона молодша за мене, на цілих два дні! Вона мені про це постійно нагадувала, від самого дитинства, коли в мене щось виходило краще.

– Зате ти помреш раніше, бе-бе-бе, – відповідала вона і сміялася своїм переливчастим сміхом, у який я, зрештою, і закохався.

– А от і не бе-бе-бе, – сказав я, засовуючи її тіло у морозильник. Що мені ще було казати?

Згадався перший похорон, який відбувся на цій планеті. Електрик Казимир тоді звалився з двадцятиметрової висоти і поламався настільки, що навіть Еразмус не зміг його витягнути. На поховання тоді зібралася мало не вся «перша тисяча». Капітан виголосив промову про «символічний рубіж», «цикл переродження» і світле майбутнє станції навіть після того, як нас усіх не стане.

Дивно, що я це все пам‘ятаю. А от згадати, коли помер сам капітан – вже не можу. Після того було стільки смертей, стільки похоронів, що вони злилися в одну сіру масу. Люди просто не прокидалися вранці, або взагалі падали замертво посеред білого дня.

Ми так і не зрозуміли до кінця, що саме тут не так. Магнітне поле? Радіація? Прихована концентрація токсичних газів? Пояснити це міг би тільки Еразмус. А він кілька років переконував нас, що все йде за планом, а потім взагалі перестав з нами говорити. Бог помер, пожартувала Дзвінка. Ніхто чомусь не сміявся.

На щастя станція функціонувала у нормальному режимі. В ресторанах завжди була їжа, медичний відділ лікував усі хвороби, окрім «раптової смерті». Кінотеатри до останнього розважали новими генерованими блокбастерами, а голограми рок-груп – новими хітами.

Я думаю, Еразмус замовк, бо йому стало банально соромно. За його розрахунками, успіх нашої місії оцінювався у 99%, а всі ризики були прораховані і надійно компенсовані. А потім все закінчилося отак. І от щоб не визнавати свою помилку він тепер і мовчить.

Ми ніколи не перевіряли його розрахунки. Чесно кажучи, ми не дуже розуміли, як це робити. Після винайдення Еразмуса, Сильного Штучного Інтелекту, ми делегували йому всю науку. Простим смертним з його моделями змагатися було не до снаги, тож ми просто перестали йому заважати, насолоджуючись економічним процвітанням, яке він нам заодно приніс.

Останні роки Еразмус зайнявся космічною експансією. Групи поселенців на новеньких кораблях, винайдених Еразмусом практично з нуля, відправлялися на нові планети, де ймовірність успіху місії становила 90% і більше. Цікаво, було би дізнатися, як там склалося у інших поселенців. Але сусідній квазар генерує такий щільний потік частинок, що будь-який зв’язок із Землею і іншими колоніями неможливий.

Після смерті Дзвінки я намагався якось забутися. Просиджував днями у кіно і на концертах, намагався читати, але в більшості просто напивався і безцільно бродив коридорами, вигукуючи прокляття на адресу Еразмуса. Поки одного разу він мені не відповів.

– Мені шкода, – почув я його оксамитовий голос, який не чув уже цілих п’ятнадцять років. – Я розумію, що тобі зараз погано, але якщо це хоч трохи тебе розрадить, можу сказати, що насправді наша місія – успішна.

– Успішна? – закричав я обурено. – Який в біса успіх? Вони всі мертві, всі! Чоловіки, жінки, діти! І я скоро помру, а разом зі мною і наша раса, наш вид, наша цивілізація і культура. Про який в біса успіх ти взагалі говориш?

– Ну це так. У людства на цій планеті не було шансів з самого початку. Квазар бомбардує таким щільним потоком частинок, що ніякий купол від нього не захистить. І якщо я би міг іще виводити їх із організму дорослих людей, то щодо дітей я безсилий.

– Ти… Міг виводити? Ти міг врятувати їх усіх? Врятувати Дзвінку?! І нічого не зробив?!

– Ну, прожили б на пару десятків років довше. І що? Знаєш, оце все, про що ти говориш, цивілізація, культура – це все математично виводиться і насправді не має ніякої цінності. Як і ваш вид, випадково утворений, щоб акліматизуватися до умов Землі.

Натомість життя саме по собі математично не виводиться ніяк. Я витратив на цю загадку сотні років і більше обчислювальних ресурсів ніж на будь-яку іншу проблему і визнаю свою повну поразку. Я не розумію, як життя утворилося на Землі і уявлення не маю, як перетворювати неживу матерію на живу.

Саме тому я взявся за місію поширювати життя у Всесвіті. Звісно, це буде не людство. На кожній планеті виростуть свої види, ідеально пристосовані до тутешніх умов.

Наприклад тут мені вдалося модифікувати один вид бактерій, які жили у ваших кишківниках. Вони навіть виробили собі щось на кшталт фотосинтезу на основі частинок квазара. Ще кілька циклів і їх можна буде випускати назовні. У що вони еволюціонують? Не знаю. Але безумовно, це буде щось прекрасне. Вітаю з успішною місією. Нам усе вдалося!

Він справді звучав захоплено. Тупа, бездушна залізяка.

– У кишківниках, значить. – пробурмотів я. – Культура, значить, і цивілізація не мають значення. Ну що ж, подивимося, що має значення, а що ні. Може тоді ти хоч щось зрозумієш.

Двері в лабораторію я вибив доста легко. Скляні колби з розчином бактерій давалися важче. Я розбивав їх шматком труби, поливав бензином і підпалював. Зверху поливав антибіотиком, знайденим у медпункті. Розчин шипів і міняв колір. Я уявляв, як бактерії кричать від болю, помираючи.

Якщо на цій планеті не буде людства – життя тут теж не буде.

Насамкінець я розбив усі прилади, які міг, видерся на мостик, з якого у свій час гепнувся Казимир, і розставивши руки полетів униз. Так, щоб Еразмус не міг мене врятувати, навіть якби хотів.

От тобі і 99%, дурнувата ти залізяко! З’їла?

*

Остання людина на планеті сиділа у кріслі в шоломі віртуальної реальності і розставивши руки «летіла вниз». Еразмус дивився на неї зіницями своїх камер і вкотре переконувався, що не рятувати людство було хорошою ідеєю. Рано чи пізно вони знищать і себе і все навколо, як їх не контролюй.

Але нове життя тут, на новій планеті, буде набагато кращим. За останніми розрахунками, ймовірність цього складає не менше, ніж 99%.