Катерина дивилася у вікно. “Як же гарно…”- думала вона. Ще б пак, вона ж дивилася крізь вікно космічного корабля! Зірки, сонце, планети… Серце завмирало і змушувало у думках доторкнутися до усього того фантастичного.
Катя була в космосі вже давно, однак кожного разу дивилася у вікно ніби вперше. Вона працювала диспетчером на космічному кораблі – оголошувала усьому екіпажу новини, доручення або щось подібне.
Здавалося, цей день був для неї звичайним робочим днем. Однак, доля вирішила інакше…
– Катю, оголоси, будь ласка, про загальні збори о дванадцятій,- Дмитро Іванович так непомітно для неї увійшов, що коли почав до неї говорити, вона аж здригнулася від несподіваності. На його обличчі Катя помітила дивну посмішку, яку він використовує у тих випадках, коли чимось засмучений чи незадоволений.
Загальні збори не скликали вже давно. Загалом, це робили тільки тоді, коли екіпажу загрожувала якась небезпека.
Всі члени екіпажу спокійно працювали далі. Їх це не турбувало, вони за всі роки роботи на космічному кораблі звикли до труднощів, і їх вже нічим було лякати.
– Шановні члени екіпажу,- звернувся до усіх Дмитро Іванович на загальних зборах. – До мене дійшла інформація, що один з двигунів корабля сьогодні вранці перестав працювати і тепер ми летимо по траєкторії прямісінько у Чорну діру. Запитавши дозволу на відправку до нас рятувальної групи у Вищої Космічної Ради, на жаль, я отримав відповідь, що ми зовсім близько до Чорної діри і нам вже нічим не допоможуть.
Уся команда спокійно сиділа й слухала усю промову Дмитра Івановича і, коли він закінчив, ніхто навіть і на обличчі не показав, що йому лячно. Хвилину всі мовчали, обдумуючи сказане Дмитром Івановичем. Перервав мовчання Петрик – молодий хлопець, який завжди влучно висловлювався у незручних ситуаціях.
– О, добре, що мені мама шапку поклала, не замерзну у Чорній дірі!
Весь екіпаж подивився на нього і усі гучно засміялися, той вже якимось чином натягнув шапочку для плавання.
Насміявшись, усі пішли на свої робочі місця. Мабуть, усі очікували найгіршого, але ніхто не панікував і навіть не показував, що нервує.
Після вечері Катя оголосила, що час займати необхідні позиції. Дивлячись у вікно, Катя побачила величезне вогняне кільце, яке крутилося з неймовірною швидкістю.
Усі зайняли необхідні місця і пристебнули ремені безпеки. Ніхто не наважувався щось говорити. Усі мовчали і зберігали спокій.
І ось корабель увійшов у діру. На мить захитався і стало моторошно. У той момент по обличчях команди, здавалося, що усі попрощалися з життям.
Раптово корабель зупинився. Команда не розуміла що сталося. Катя першою відстебнулася, підійшла й поглянула у вікно.
– Погляньте!- закричала радісно Катя.
Усі підбігли до вікон і стали дивитися. Всюди були космічні кораблі різних розмірів, у яких сиділи… люди! Точно такі самі, як і весь екіпаж корабля, що тільки що влетів у Чорну діру.
До нашого корабля під’єднався інший і до зали увійшов великого зросту сивий чоловік з вусами.
– Ласкаво просимо до Іншого Світу!- сказавши це, він широко посміхнувся.
Весь екіпаж з полегшенням видихнув. Щойно вони відкрили для себе інший вимір, причому вимір, де немає зла, як пояснив сивий чоловік. Усі люди тут живуть у демократії і мирі, немає війн, чиста екологія…
“Та це ж просто ідеальний світ”- майнула думка в голові Каті.
Команда стояла і з завзяттям слухала сивого чоловіка. Вони, мабуть, не вірили, що все це з ними відбувається насправді. Деякі навіть просили один одного вщипнути себе, думаючи, що це сон.
Сивий чоловік, побачивши Петрика у шапочці для плавання, був трохи спантеличений.
– У вас тут так прохолодно. Якби я не вдягнув шапочку, напевно застудився би!- звернувся до сивого чоловіка Петрик. Усі дружньо посміялися з нього, навіть сивий чоловік.
– Натягни ще одну, бо однієї мало, змерзнеш!- закричав хтось із натовпу.
У той момент усім було добре, вони розуміли, що усі їх страхи позаду. Тепер вони в ідеальному світі. Сивий чоловік запропонував їм екскурсію по ідеальному світу, на що вони дали спільну згоду.
Катя розуміла, що її команда потрапила сюди завдяки своїй хоробрості і безстрашності. Вона дивилася на обличчя своєї команди і бачила, що вони усі по-справжньому щасливі. Так, щасливі й радісні вони стояли і слухали сивого чоловіка. Один тільки Петрик стояв у стороні і з величезними зусиллями намагався натягнути другу шапку для плавання собі на голову. І звідки ж в нього стільки шапочок?! Ох, цей Петрик…
“До мене дійшла інформація, що один з двигунів корабля сьогодні вранці перестав працювати і тепер ми летимо по траєкторії прямісінько у Чорну діру”
Маневрувати, використовуючи гравітацію інших космічних тіл чи реактивний викид контрольованого вибуху або вмісту із газових балонів, звалити в рятувальних шлюбках – та ні, боротися за життя сьогодні не модно.
Авторе. коли людина помирає, а тим більше, якщо вона відповідальна за тисячі життів, не буде сидіти і чекати з моря по морді.
“Мабуть, усі очікували найгіршого, але ніхто не панікував і навіть не показував, що нервує.”, “Дивлячись у вікно, Катя побачила величезне вогняне кільце, яке крутилося з неймовірною швидкістю.”
Ви знаєте, авторе, якось не віриться. Оце намагаюсь уявити пасажирів за хвилину до лобового зіткнення з комбайном: Ну, що Зінко, здохнемо? Так, діставай свої чіпси, зараз мої мізки будуть бити фонтаном, полюбуєшся, доки й твоє серце не зупинися від геморагічного шоку… Авторе, чи не так? Коли персонажі поводяться занадто неправильно, важко зануритися в сюжет.
“І ось корабель увійшов у діру.”
Авторе, чорна діра – це зірка, яка за допомогою точки сингулярності перешматовує матерію на енергію. Авторе, ви кілька речень тому написали, що ця чорна зірка розриває й спалює матерію (“величезне вогняне кільце, яке крутилося з неймовірною швидкістю”), але ваш корабель дивом пощадила? Яка добра чорна дірочка, в неї, мабуть, виставлено рандом на спалювання, стиснення та збереження в незмінному вигляді захоплених речовин в залежності від наявності органічних сполук.
Щож, буду думати, що Катя просто померла, але її свідомість не розуміє, що відбулося, тому генерує щось на кшталт сну.
“Катя розуміла, що її команда потрапила сюди завдяки своїй хоробрості і безстрашності. ”
Та ні. У вас просто двигун зламався.
Авторе, додавайте більше логіки чи реалізму, інакше видно, що це все побрехеньки і сюжет викликає недовіру й розчарування.
Пробачте.
Боюся, Каті довелося б стояти дуже довго перед вікном, щоб насолодитися красою і Сонця, і зірок, і планет 😀
Не назву твір поганим, він швидко та легко читається. Але він наївний. Персонажам стільки разів пощастило, що це здається якимось законом природи. Схоже, в міру наближення до чорної діри удача зростає (крута ідея, хапайте!).
Починаючи з того, що корабель летів “прямісінько у Чорну діру”. Не по дотичній, не по спіралі, поступово наближаючись, а прямо, без варіантів.
“Мабуть, усі очікували найгіршого, але ніхто не панікував і навіть не показував, що нервує” – бо всі персонажі ідеальні і вже передчувають, що їм пощастить.
“Щойно вони відкрили для себе інший вимір, причому вимір, де немає зла, як пояснив сивий чоловік” – повірили першому зустрічному? На їх щастя, це виявилось правдою.
І звісно, Катя взяла шапку, що їй пригодилась.
Також ріже око узагальнення. “Всі” та “ніхто” діють так злагоджено, що лишається подивуватись. Але що поробиш, ідеальний світ притягує ідеальних людей.
Ці вікна!
“дивилася у вікно”, “дивилася крізь вікно”, “дивилася у вікно” — тричі в двох сусідніх абзацах. Нижче знову: “Дивлячись у вікно…”, “Усі підбігли до вікон і стали дивитися”.
Добре те, що добре скінчилося.
Але я, як параноїк, до останнього підозрювала, що в цьому ідеальному світі щось не так.
Поки читав, виникали такі ж зауваження, як у коментаторів вище, тому повторюватись не буду.
Пишіть, практикуйте і все вийде! Успіхів.