— І яким ти себе там уявляєш? — запитала Ольга. Вона дивилася на металево-сріблясту Землю, посічену яскравими фіолетовими лініями квантових реле. Смужки постійно змінювали свою конфігурацію та напрямок, вибудовували з сусідніми згустками світла все нові й нові ланцюги послідовностей. Це схоже на хаотичну неонову залізницю, автоматичні стрілки якої панічно намагаються намацати ідеальний шлях.
Ольга ніколи не думала, що Земля останнього дня виглядатиме так. Вона добре пам’ятала її справжню поверхню — сіруваті височини материків і червоно-жовті, а часом й майже білосніжні низини пустель. Тепер це якась дивна диско-куля з підсвіткою.
Віталя мовчав. Здавалося, що видовище його зачарувало. Фіолетові спалахи відбивалися у напівдзеркальному склі забрала, затуливши його погляд.
— Ти заснув? — перепитала Ольга.
— Ні. Просто задумався… Задумався про те, що там буде.
— І що надумав?
— Що все буде добре. Нормально все буде. Я житиму своїм життям, як і раніше, а ти, сподіваюся, своїм. Правда ж?
Вони подивилися один на одного і посміхнулися.
— Так. Звичайно ж своїм, а чиїм же ще?
— Ну, хто його знає… Коли є такий вибір, завжди можна знайти собі щось краще. Може, ти захочеш опинитися в тілі кінозірки чи популярної блогерки…
Вона засміялася. Він завжди умів її розвеселити. Ольжин сміх проходив крізь комунікатор у скафандрі, змішувався з космічними перешкодами й вилітав із динаміка біля Віталіного вуха. Після всіх цих фільтрів і домішок, він спотворювався настільки сильно, що здавався майже дитячим.
— Яка з мене блогерка. Усе, що я вмію — це калібрувати дані й порпатися у цьому залізяччі. Та і як я житиму без можливості повисіти на орбіті?
Лінія фіолетового світла відірвалася від диско-кулі й потекла по стінках технічної труби, спрямованої на п’ятнадцять тисяч кілометрів у глибину космосу. Ольга й Віталя стояли на її найвищій точці, що увінчувалась платформою з інженерними консолями. На екранах засвітився напис «термінал активований» і техніки заходилися вибивати відомі лише їм комбінації кнопок. М’язова пам’ять майже автоматично керувала Ольжиною рукою, натомість мозок думав про щось інше:
— Мені все ж трохи тривожно…
— Чому?
— І наче ж знаю, як усе це працює, і лекції доктора Вернадського на пам’ять вже вивчила… А все ніяк.
— Ти про перевантаження?
— Ну, а про що ж і ще. — Ольга на мить замовкла й задивилася на Землю. Їй здалося, що реле утворили собою схематичний малюнок людського обличчя, який швидко розтанув у неоновому хаосі. Мабуть, приблизно так колишні земляни вгадували у хмарах образи різних тварин, людей та предметів. Вона продовжила. — Підручник пише, що копіювання й перевантаження — це одне й те ж, але це не вкладається у моїй голові.
— Як казав той же Вернадський: «Фундаментальний закон подовженого існування свідомості — це неподільність лінії особистісного сприйняття».
— Дякую, що нагадав мені шкільну програму. — саркастично кинула Ольга.
На це Віталя не без іронії зауважив:
— Не знав, що ти із тих, хто сумнівається. Все ж не варто було тобі так часто прогулювати пари з «мотивації та довіри».
— Та я й не сумнівалась особливо. Принаймні намагалась. Але коли доходить до справи — все трохи по-іншому. Розумієш?
— Розумію. — він глянув їй просто у вічі. Віталі бракувало правильних слів, які здатні були б розвіяти усі тривоги, але бажання якось допомогти брало гору. — У мене теж часом виникали такі думки. Тоді я згадував, що сам Вернадський був першим, хто завантажив себе у ядро. І зараз він там. Значить, він не сумнівався? То чому маємо сумніватися ми?
— Ну, припустимо, що я підімкнуся через свій чіп до ядра, натисну кнопку — цифрова копія моєї свідомості потрапить у симуляцію, а електричний імпульс синхронно спалить мій фізичний мозок.
— Так, і це зовсім безболісно.
— Я цей механізм дуже добре розумію. Я розумію, як він працює. Але що він означає?
— Ну як, що? Продовження лінії твоєї свідомості в іншому місці. У нашому випадку — в симуляції. Чи як?
На декілька секунд вони завмерли, дивлячись один на одного. Потім Ольга відвела погляд на панель зі старомодною, механічною клавіатурою, щоби внести у консоль підсумкові налаштування. Її очі заблищали слізьми.
Ці люди були єдиними на увесь всесвіт. Їм випав жереб «вийти з кімнати останніми й вимкнути за собою світло», запустивши модуль штучного інтелекту. На тренування його нейронних алгоритмів знадобилося чимало часу, і тепер, за декілька наступних століть, він відновить земну біосферу. Усе, що буде далі — реконструкція тіл, відбудова інфраструктури — вже залежатиме не від них.
— Ей, ти чого? Все буде нормально, ти чуєш мене? — Віталя незграбно спробував її обійняти у своєму дутому та неповороткому скафандрі.
— Дурень! Який же ти дурень!
Він притиснув її міцніше, в надії, що заспокоїть.
— Це смерть! Це означає смерть, Віталю!
— Ну… Ну яка ж це смерть. Це не смерть, якщо ми зможемо побачити хмари. Може, не зовсім справжні, та все ж. — у його пам’яті постали образи вінтажних, паперових листівок із фотографіями хмарин різної форми. Колись він подарував такі Ользі на день народження. Здавалося, що вони нічим не відрізнялися від тих, які генеруються будь-яким скрінсейвером.
— Ні. Ми з тобою вже нічого не побачимо.
Про що вони думали в ту останню мить, коли доторкнулися до найголовнішої кнопки? Мабуть, про те, що вдалося прожити і що не вдалося. Про графіті в коридорах їхнього блоку, про куплений на барахолках земний мотлох, про вихідні у парку під куполом й концерти голографічного Лу Ріда. Про посиденьки на дивані за улюбленим фільмом та про смачну й не дуже смачну синтезовану їжу, яка зрештою забруднила тендітні людські клітини, підвівши вигнаних на Місяць до повільного вимирання. Слайди та їхня послідовність визначаються лише нашими інстинктами, за загадковою, прихованою від розуму логікою.
Тож вони думали про життя. Життя у всіх його кольорах, запахах та проявах. Життя, яке відходить, щоби дати дорогу новому.
Ми є Борґ, вас буде асимільовано. Опис Землі змальовує щось таке. Автору вдалося передати навіть при обмалі описів холод планети й космосу, в якому останні люди вже стали чужими.
Експансія в віртуальні світи справді тема актуальна. Автор користується парадоксом двійників на свій лад, що добра задумка. Хоча згадки в творі життя після перенесення ставлять більше питань, ніж дають відповідей. Життя в формі цифрової копії виглядає таким собі потойбіччям, звідки ніхто не повертався. Хіба жодна людина не може вивести в реальний світ бодай якесь повідомлення? Ось це справді підозріло.
“лекції доктора Вернадського” – не ясно до чого ця згадка. Це ж інший Вернадський, не Володимир Іванович? Чи все ж той? Бо тут таки є ідея ноосфери в її оригінальному розумінні як перетворених розумом оболонок планети.
“Ці люди були єдиними на увесь всесвіт” – то цифрові копії таки вже таки не люди? Їх активність взагалі ніяк не помітна. Навіщо тікати в віртуальність, замкнувши за собою двері, коли можна стати чимось на кшталт тих же Борґів? І всі, схоже, одностайно підтримують такий ескапізм по той бік. Там якась величезна проблема, чи то з оцифрованими свідомостями, чи то зі світом, від якого всі прагнуть утекти. Але читачам про це не розказується.
У твору набралась критична маса питань і суперечностей, яких описи й діалоги вже не компенсують. Хоча в більшому творі могли б.
“спрямованої на п’ятнадцять тисяч кілометрів у глибину космосу” === “спрямований у глибину двору від дверей дому до лавочки біля під’їзду”.
А назагал коментар Людоїда читати цікавіше.
Так нє, чекайте. Звідки Ольга знає, що свідомість не буде неперервною? Чого вона так, що це смерть?
Я так розумію, планету традиційно просрали, ресурсів на життя навіть на орбіті бракує, вирішили розіграти фокус із 1 сезону Westworld. Ну ок. Але якщо це масове самогубство й всі згодні тільки тому, що переконані системою освіти, одна Ольга прогуляла кілька пар, тому здогадується про правду – то виходить, що якось уся замута на шмарклях тримається.
Знову ж таки, а чого не лишити хоча б умовних наглядачів цього ядра? А якщо в нього іззовні гепне той самий банальний метеорит? Повне покладання на автоматику?
Тобто тут загалом навіть ідея, меседж, читається нормально – але ж.
Скажу відверто, мені чимось імпонує ідея оцифрування особистості. Стиль, описи, атмосфера – сподобалися.
Єдине питання: невже люди, які ще не оцифрувалися, ніяк не можуть зв’язатися/спостерігати за тими, хто вже в симуляції? Якщо не можуть, то як встановили, що діджиталізація (вибачте) особистості проходить успішно? А якщо можуть (а, отже, те, що свідомість буде перенесена успішно – факт), то через що так хвилюється Ольга? Я можу уявити, що в героїні трохи здали нерви в усій цій ситуації, та все одно, як на мене, реакція надто бурхлива як для останньої людини, яка перейде в цифровий світ (адже перед нею, вочевидь, це успішно зробила енна кількість населення Землі).
Тим не менш, із представлених у групі творів цей зачепив найбільше.
Для Почекуна.
Дякую за відгук.
Вони можуть спостерігати, але її реакція пов’язана не з тим, що перенесення потенційно може бути не успішним. Просто вона інтуїтивно здогадується, що копіювання і перенесення – це не одне й те ж, як про це говорять., як це намагаються по-філософськи “інтерпретувати” ідеологи процесу. Для її цифрової копії це, мабуть, дійсно виглядатиме як “перенесення” в інший світ, але Ольга як фізична істота лишиться на тому ж місці, з тією ж свідомістю, і весь її подальший досвід і досвід цифрової копії будуть вже відмінними одне від одного. Це вже будуть два окремих життя, з окремими лініями, що ставить під сумнів легітимність “перенесення” як такого. Тому, з етичних та онтологічних міркувань, процес передбачає синхронну “евтаназію” фізичного носія свідомості, щоби запобігти такому роздвоєнню. А питання, чи дійсно така цифрова копія може вважатися продовженням того самого життя – я вирішив залишити читачам для роздумів. Одне лише знаю – сама Ольга невпевнена, тому й відчуває тривогу в цей, можливо, переломний момент у її житті.
Радий, що вас зацікавило це оповідання. Мені здається, що це класно, коли твір викликає якусь рефлексію та запитання, тим більше, що у такому короткому тексті усе не поясниш. Головне – залишити ниточки до роздумів.
Для Людоїда:
Дякую за відзначення позитивних моментів. Здається, що на головне ваше питання (і питання Риби-Зеленухи) я дав відповідь у дописі для Почекуна.
Вернадський, звісно ж, інший, але він для того тут й Вернадський, щоби активувати у читача, що знає це прізвище, певний ряд асоціацій. Вважайте це випадковим (символічним?) збігом, що у цих вчених збіглися прізвища.
“Єдині люди на увесь всесвіт” – звісно ж маються на увазі фізичні люди. І дійсно, чи справді цифрові копії можуть вважатися “людьми” – це питання відкрите. Та й віртуальний простір, в якому вони існують, – це той самий всесвіт, чи щось нове? Тож тут може бути багато причин, назвати їх “єдиними у всесвіті”.
Загалом так, оповідання можна розширити, але ми граємо за правилами.
Риби-Зеленухи
Так, все правильно, – повнстю покладатися на автоматику. Думаю, що штучний інтелект, який здатен відновити біосферу землі, вже якось захистить себе від банальних метеоритів.
А щодо наглядачів – а навіщо? Вони все одно довго не протягнуть у своїх фізичних оболонках. Я згадував в оповіданні про те, що вживання синтетичної їжі вивело людей на шлях вимирання. Саме тому вони й тікають у симуляцію. Зрештою вони можуть наглядати і звідти – з цифрового світу. Може у них там є цілий інститут, який наглядає за роботою ШІ., а може постійні стріми на Ютюбі з “фізичної орбіти”, через які в ріалтаймі можна спостерігати за відновленням планети. Додумати тут можна багато чого.
> Ці люди були єдиними на увесь всесвіт. Їм випав жереб «вийти з кімнати останніми й вимкнути за собою світло», запустивши модуль штучного інтелекту.
Яке трагічне й безглузде самогубство…
А що заважало запустити кілька модулів штуч.інт. Поступово. По черзі. Переконуючись, що воно хоча б якось спрацює…?
Мабуть перший випадок на цьому конкурсі, коли пояснення автора в коментарях справді доповнюють картину, а не слугують виправданнями автора.
Після коментарів моя думка про оповідання покращилась. Бо автор конкретно розписав тло твору, а не що там так-то метафора в його задумі значить. І не береться доводити, як у деяких інших, що читачі нікчемні плебеї, котрі чогось не второпали.
Успіхів! На жаль, ваше оповідання не в моїй групі, тому можу підтримати тільки відгуком.
… автор відчуває що, ми гарантовано знищимо себе. А конкретний спосіб то вже не так важливо,
більшість зхаває про кварки-перезавантаження і бадьоро стрибне у сучасний шредер-крематорій…
Локальна оцінка:
Мова:60% із 100%
Сюжет: 60% із 100%
Відповідність Темі:60% із 100%
Попередній бал –6
“Вони подивилися один на одного і посміхнулися.” Ми чогось не знаємо про гендер Ольги? 🙂 Бо якщо прихованого змісту немає, то “одне на одного”.
“в дутому та неповороткому скафандрі.” Тобто, оцифровувати свідомість люди навчилися, а скафандри досі такого старого зразка?
Останні два абзаци вибиваються з тексту, як на мене.
Найбільше запам’яталася фраза «вийти з кімнати останніми й вимкнути за собою світло», гарна метафора, проте у ній для мене більше моторошної приреченості, ніж у всьому діалозі та почуттях персонажів.
Успіхів!
Що ж, Авторе, не засмучуйтесь, але ми з вами будемо у хвості цього пейлетону. Сюжет ніякий, інтриги жодної, ще й імена головних героїв мають дивні форми. Чому Ольгу звуть “Ольгою”, Віталія “Віталя”? Вони мають якихось реальних прототипів чи просто забаганка? В буд-якому разі це в тексті не розкрито, персонажі пласкі та картонні. Коротше на багато балів не розраховуйте, запасайтеся попкорном і давайте робити ставки, хто переможе із більш вдалими оповіданнями.
Наснаги.
Розчаровуюся кожного разу, коли спершу читаю великий діалог, де автор має шанс ненав’язливо все пояснити – а слідом за ним…. Інфодамп на абзац про те, що тут насправді відбувається. Від тривіальності оповідання про оцифровку свідомості могла врятувати тільки майстерна подача та/або несподівана точка зору на проблему. Тут немає ані того, ані іншого.