Шапка з видри

Ця історія трапилася в останні роки існування Радянського Союзу. Дуже важкий період у житті так званих “радянських людей”. Час небаченого навіть у “Країні дурнів” дефіциту на всі види товарів, розгулу бандитизму, панування безнадії і відчуття повної незахищеності. Люди намагалися покинути “Імперію зла”, вигадуючи для цього найнеймовірніші підстави і приводи. Країну заполонили гадалки, ворожки, астрологи, екстрасенси, нетрадиційна медицина і взагалі все нетривіальне і божевільне. Складалося враження, що суспільство взагалі втратило здоровий глузд і настала пандемія психічних захворювань. Засоби масової інформації зосередили власну увагу на патологічних типах людей і статевих органах. Саме тоді й трапилася ця історія.

Однак до неї ще треба підійти. В той суворий час я був молодший науковий співробітник одного з академічних інститутів, а дружина працювала постачальником на машинобудівному заводі. Чисто радянська, відсутня в розвинених країнах світу, професія. Завданням працівників матеріально-технічного постачання в Радянському Союзі було “діставати”, “вибивати”, “випрошувати” у виробників тієї чи іншої продукції на заводах, які мали постачати її замовнику за планом. Але так як і в цій сфері панував повний дефіцит, існувала ціла армія людей, які їздили по країні від заводу до заводу, від бази до бази і “вибивали” потрібну їх підприємству продукцію. За хабарі,  звичайно. З Києва везли торти, горілку з перцем, цукерки в коробках, з Риги надходив знаменитий “Ризький бальзам”, з Грузії вино, з Вірменії коньяк і т. ін.

Батьки дружини жили в селі Київської області, мали великий город, тримали корову, свиней, гусей, індиків, цесарок, курей, кролів. Завдяки їм ми з дружиною і двома дітьми виживали в Києві. Не лише самі виживали, але й підгодовували мою китайську стажистку з Тяньзінського університету, яка мала гроші, але не могла їх отоварити в крамницях. Тоді в них сяяли вимиті, вільні від товарів полиці. В продажу не було навіть таких найнеобхідніших “радянським людям” речей як сірники, мило, свічки, хліб і горілка.

Батько дружини, мій тесть, був людиною працьовитою. В той час він не лише порався по господарству, але й ловив рибу на річці і ставку, полював. Рибалка і мисливець він був затятий. Тому до нашого столу потрапляла ще й риба та дичина. Одного разу він застрелив двох великих видр на річці і вирішив до тридцятиріччя пошити моїй дружині чудову зимову шапку. І ця шапка вийшла така гарна та багата, що дружина навіть боялася в ній ходити на роботу. Це щоб її  не  зняли бандити. Однак того дня саме цю шапку з видри вона й одягнула. Був дуже холодний день, ускладнений завірюхою і дружині нічого не залишалося, як одягнутися належним чином. Вона взяла хутряну дублянку з великим каптуром і на голову шапку, батьків подарунок.

Жили ми тоді в Києві в районі метро “Дарниця” в панельній “хрущовці” на першому поверсі. Увечері дружина верталася додому з роботи в забитому по саму зав’язку вагоні метро. Людей набилося як оселедців у бочці. І коли вагон зупинився на станції “Дарниця” велика кількість людей почала пробиратися до виходу. І раптом дружина відчула, що хтось зняв з її голови шапку. Вона намагалася побачити, хто це зробив, але її невеликий зріст серед високих, тепло одягнених чоловіків не давав такої можливості. Дружину несло в потоці людей до виходу з вагону і вона опинилася на пероні, де вже не було такої тисняви. Лариса почала озиратися довкола і раптом побачила попереду високого молодого, добре вбраного чоловіка, який поспішав до виходу з метро. Вигляд у нього був якийсь “космічний”. А може просто трохи неземний, що з радянськими людьми після роботи іноді траплялося. На голові в “пришельця” красувалася чудова шапка з видри.

Чоловік біг, ніби тікаючи від неї. Мало того, він навіть двічі озирнувся, ніби остерігаючись погоні. Дружина кинулася за ним. Чоловік біжить попереду, дружина поспішає слідом. Уже біля самого нашого будинку моя благовірна догнала молодика, зірвала з нього шапку, обізвала негарними словами і притьма забігла до під’їзду. Вихопила ключі, відкрила двері і опинилася захекана, простоволоса, засніжена з шапкою в руках переді мною у вітальні. – Що трапилося? – запитав я. – За тобою хтось гнався? Чому ти ходиш в таку погоду без шапки? Зараз не до форсу. Застудишся, однозначно. – У мене шапку вкрали просто в метро, – ледве перевела дух дружина. – А я її відвоювала. Ось дивися, – Лариса показала мені шапку.

–  Як це трапилося? – здивувася я. – В метро у тисняві один здоровий молодик зірвав її з моєї голови і одягнув на свою.  Але біля нашого дому я її в нього ззаду зняла з голови і забігла до під’їзду. А він стояв торопленний як баран і тільки мовчки дивився на мене. Наркоман, видно. Щось у його очах було таке… Видно не чекав, що я осмілюся на подібне. – Ну добре, давай я допоможу тобі роздягнутися. Я почав знімати з дружини її дублянку і тут ми й помітили в її каптурі шапку. Шапку дружини. В тисняві, коли люди пробиралися до виходу з вагону метро хтось підняв руку до поручнів і випадково збив шапку Ларисі з голови. Вона й закотилася їй до каптура. Я схопив упольовану дружиною шапку і кинувся до дверей. Вискочив на двір як був у сорочці і домашніх капцях. Пробіг сюди-туди, але того нещасного чоловіка вже ніде не було. Так шапка із видри з’явилася і в мене…

Але на цьому дана історія не закінчилися. Щось було у моїй новій шапці незрозуміле. Складалося враження, що коли я її одягав,  мене опановували якісь флюїди нездоланної інтелектуальної сили. До того пересічний, сірий і знуджений молодший науковий співробітник, я несподівано для себе і оточуючих став ледь не генієм. При цьому мій життєвий цикл поділився на геніальний зимовий, коли я вдягаю свою “зачаровану” шапку і стаю геть іншою людиною, і весняно-літньо-осінній. Нині я академік, відома у своїй сфері людина у світі, яка має видані підручники і монографії у США, Бразилії, Китаї і Індії. Кажуть же люди, що космічні пришельці живуть поміж нас. Може саме з одного з них і зняла шапку моя дружина?…