Щось вкусило…

Гуррх сидів на березі і рахував зорі. Йому ввижалось, ніби їх стало більше, ніж зазвичай. Якісь дива відбувались з небом. Світила перемішались так, що тепер їх не можна було розпізнати. Це не віщувало нічого доброго. Древні розповідали, що загибель прийде з неба. Могутні боги повернуться, щоб знищити старий світовий порядок. І знаки на небі підкажуть цей час/
Десь на середині озера з води випливали грукси, підставляючи свої білі спини зоряному сяйву. Вони дразнили незатійливого рибалку схожими на сміх переливчастими звуками. Гуррх задрімав і не помітив, як до нього підкрався Угхо.
– Ну що клює?
– Може і клювало б, якби тут не лазили всякі – прошипів Гуррх.
– Тут і не буде клювати. Треба знати місця…
– Ну от і йди в те місце, а мені і тут непогано.
– Ні, моє заняття це полювання. Нещодавно ми вполювали цілого бородатого Орсса… Доки гнались за ним крізь ліс все чорнило витратили. Трикляті Орсси мастаки на вигадки. Уявляєш, він випустив двійника. Той демон завів мене в болото до мертвяків. Ти не повіриш, але мертвяки тримались своїми пазурами просто ось за цю шию. Я ледь вибрався звідти живим.
Гуррх робив вигляд, що слухає. Угхо здавався йому пришелепкуватим. Адже кожного разу розповідав одну й ту саму історію.
– Знаєш Гуррх, тобі вже час одружитись. У мене скоро буде 192 первістка, я щодня перераховую яйця. І вигадую нове ім’я. Я мастак на вигадки. Вже сто вигадав, і всі різні. Рахха мною задоволена. Батьки мною задоволені. А ти чому не одружуєшся? Може ти хворий?
– Мені не подобається висиджувати яйця – похмуро відрізав Гуррх.
– А що тобі подобається? Рахувати зірки? – насмішкувато загелготів Угхо.
– А як ти вважаєш, на зірках висаджують яйця? – спитав Гуррх. В Угхо від такого питання позеленіла шкіра.
– На зірках аррх? Гуррх, ти звичайно не ображайся, але в селі всі кажуть, що ти якийсь дивний.
– Угхо, невже ти вважаєш себе вінцем творіння?
– А то як же? Слухай, викинь дурниці з голови. Потрібно жити звичайними речами. Ніхто в нашому селі не схожий на тебе. І це викликає питання.
– Аггррах! – Угхо заревів від болю, розлякавши останніх груксів.
– Що сталось?
– Та нічого, щось вкусило.
Гуррх більше його не слухав. Занурившись у свої роздуми про зірки, котрі переросли в глибокий сон.. Довгий, сторічний сон за земними мірками…

Зореліт із залишками людства нарешті закінчив свої сліпі поневіряння. На самому краю всесвіту люди знайшли омріяну планету з придатною для життя атмосферою. Новий милий дім. Ця планета виявилась просто таки велетенською, в десятки разів більшою за втрачену Землю. Але про небезпеки ніхто не замислювався. Всі були надто стомлені безкінечною дорогою. На борту святкували, розливаючи в бокали спеціально збережений напій зі звеселяючими бульбашками, схожий на древнє шампанське. В цей час корабель, випускаючи потоки вогню, опускався на поверхню планети. Останнє, що побачили сотні тисяч людей крізь ілюмінатори – помах величезного щупальця…