Коментарі

Химерно. Приємно читалося, хоча таки очі чіплялися за помилки. Але – тверде добре.

Автора – в студію! Бо я теж не второпала.

Ось які ж ви чорти шекліанські 🙂 Добре, будемо вважати, що переконали Птицю.
Гарної гри!

Ми з вами чудово порозумілися, пане Марку!

Нащо вчити? Щоб згодом спалити? Безсмертя гроша не варте, якщо здобуто такою дорогою ціною.
Звичайно, успіху вам, авторе. Але сірники варто приховати )))

Великий розмах і різке гальмування. А могла б вийти чудова історія.

от. Правильно. Якщо в творі жінки немає, пропоную такий твір не вважати твором, а якщо в творі є шалена жінка, то текст такий ми називаємо – шалений шекліанський текст))))

“Вбивство Лорда Бенкрофта старим садівником за допомогою канделябра” – мій улюблений детектив. Але то детектив. А це, як то кажуть, не детектив.

“Історія сподобалась, хоча згоден із тим, що персонажів забагато”
Шановні пані Птице та пане Соме!
От ніяк не можу погодитися!
Дивіться. Є мельник як головний герой. Є також антагоніст, тобто ГоловГад – пан сотник. Є так званий чарівний помічник, без якого млин не полетить – це французький чаклун. Мельник і чаклун працюють на ідею літаючого млину, на ідею мрії про це. Сотник втілює все приземлене. Поміж ними конфлікт цінності. І є сторонній спостерігач – Митрав, який допомагає розкривати головну ідею оповідання. А, ще є дружина мельника. Так у кожному оповіданні повинна бути жінка. Така скажена, шалена жінка, що вона емоціями прикрашає життя героїв.
Навіть у тієї дівчинки, що хоче помацати бісові роги, є окреме завдання в сюжеті. Вона розкриває справжню сутність Митрава, його, можна сказати, деяку людяність.
Так що героїв зовсім не до біса, враховуючи й біса, а цілком до міри.

ну, власне, зав’язка класна, далі трохи схематично. І забагато слів у лапках

Абсурдно, але цікаво.

Зіркоходе і Птице Сірін, дякую за Ваші слушні зауваження! Не факт, що там стьоб, як і не факт, що гряде хепі-енд. Один Чебу-Реба знає, чим усе може скінчитися.
До речі, при викладенні в назву вкралася очепятка, насправді має бути “ВаріаціЯ на тему”, бо ж мова йде про один з можливих варіантів Контакту.

Щиро насмішила фраза про семиголову скотину, яка плутається у власних шиях. )
І загалом ідея, що людство скористалося прогресом і дременуло в нові світи від біблійного кінця, славнюча, мені щиро зайшло. Але з погляду розвитку сюжету на оприявненні цієї ідеї можна було б сміливо ставити крапку. Ну, на появі блудниці. Ну, максимум ще одне речення. А то всі вже все знають, включаючи читача, а текст навіщось триває, показуючи солодку ідилію. Через це розмивається гумористично-парадоксальний пуант, який, як на мене, і є принциповою ознакою мініатюр у дусі Шеклі.

Емм… травою тут не обійшлося. Перше оповідання, яке я дочитав на залишках почуття обов’язку. Додати до того, що назва прозоро натякає на фінал, то взагалі. Кинути хотілося просто нестерпно.
Удачі на конкурсі.

“Голос капітана був так само жадібний до грошей як двигун їх корабля – до пального”, – чому лише голос?..
“Повідомивши про миролюбність своєї раси, яка вже подолала прив’язаність до матеріальних форм, він надіслав на знак знайомства чорну капсулу”, – лишилося незрозумілим: спрутоподібні ці істоти – чи вже таки подолали прив’язнаість до матеріальних форм?. Чи просто дурять нашого брата?

Словом, солідаризуюся з попередніми читачами. Якось лише розігнався – і земля скінчилася. Зовнішність і рудименти характерів героїв на початку було так старанно описано, що мені здалося, це повинно буде мати певне значення для сюжету, але, на жаль, ні. Вшшшух – і вже розв’язка зі зміною місця й точки зору.

Якщо я правильно зрозуміла, спрутоподібні істоти – щось на кшталт ференгів із всесвіту “Зоряношо шляху”, їм би тільки взувати примітивних гуманоїдів? Але вони прорахувалися, підсунувши чоловікам рубенсівську кралю. До того ж чоловікам, яких більше цікавить прибуток, ніж кралі. Якщо в цьому жарт, то, суто моя думка, слабкувато. Застаріло, як і кінь, і джин.
Зате з коментарів я дізналася про існування в природі “готтентотського фархтуха”. Як би мені тепер це забути))

Марку, щиро дякую за відгук! Щодо підпростору, питання ваше слушне. Підпростір можна розуміти частиною загального простору. Ось, наприклад, є наша реальність, а є окрема, мешканці якої займаються тільки тим, що виконують чиїсь бажання. Проте, якщо не занурятися в математичні терміни, підпростір у фантастиці – напевно, теж саме, що гіперпростір, крізь який стрибають зорельоти. Докладніше можна подивитися тут
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%96%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96%D1%80
До речі, Шеклі теж використовував це поняття. Наприклад, у “Злочинній цивілізації”: “Протягом подальшої подорожі нічого не сталося. Баррент їв і спав, а перед тим, як корабель увійшов у підпростір, ще й дивився в ілюмінатор на безмежні розсипи зірок”.
Скупа реакція мельника на “підпростір кореляції бажань” обмежена, на жаль, обсягом оповідання та ще обумовлена тим, що насправді Микола вважає Митрава за чорта. А що той чорт базікає – хтозна, ну його до біса. Мельник здивований, звісно. Але його збентеженість, тривога вкладені в коротке й суворе “От як огрію дубцем”. Бо колишніх козаків не буває. Коли буде можливість додати подробиць у текст, я це обов’язково зроблю.
О так, автор теж набалакав купу слів… І вам успіхів на конкурсі, Марку!

Ну, певно експериментально, але геть складно сприймається. До речі, назва теж складна, і налаштувала, на складність тексту. А він таким і виявився!

Це було щось на зразок детективу “Вбивства Лорда Бенкрофта старим садівником за допомогою канделябра”.
Удачі, як то кажуть, на конкурсі.

Щось таке, незрозуміле – типу “а хай буде”

У мене теж не виникло певності щодо того, про що твір. Можна, я перекажу? Якщо я правильно зрозуміла, то в майбутньому обмежена кількість людей отримала безсмертя за рахунок жертв молодих і сильних “пошукачів”, чи “пошуканців”, які віддають свої життя певній… м, сутності. Порталу, виміру? Ну, словом, чомусь, що позначено як святилище і має “філії” по всій землі. Конвертуються в енергію безсмертя. Я так розумію, роблять вони це добровільно, бо усвідомлюють свою високу місію. А рідні їх проводжають, бо теж усвідомлюють і пишаються. Очевидно, перепадає енергії на безсмертя і рідним, бо чого б тоді ніхто не бунтував?.. І якось це пов’язано з конспіративною ідеєю цілеспрямованого винищення людства до “золотого мільярда”, яка спадає на думку Лялі в останні миті.
Це все цікаво. Якщо я правильно зрозуміла. Але конспективний виклад в останньому абзаці різко контрастує з усім попереднім текстом. Спочатку були подробиці й деталі, зворушливі й рельєфні. Мені вони геть не здалися обтяжливими, навпаки, я із задоволенням занурилася в атмосферу тексту. Але в героїні відчувається приреченість, а не добровільність. І тоді якось непереконливо: навіщо вони погодилися? Молоді, комусь дорогі, хтось он одружений навіть. До того ж внутрішній голос Лялі нам це говорить прямим текстом: “Подумала, скільки святилищ по всьому світу. Чому серед безсмертних лишаються старі, а їм треба йти сюди”. Тобто все вона розуміє. Навіщо робить?
Атмосфера класна, а обгрунтування того, що відбувається, як на мене, підкачало.