Дитина (14+)

— Розумієте, любі мої, — майже наспівувала жінка, обережно заплітаючи тонке волосся дівчинки років трьох у тонкі кіски. — Я завжди дуже любила дітей, дуже хотіла дітей, але ці гади, ох, ці падлюки з їх документами заборонили! — вона трохи істерично засміялась. — Підкупили, я впевнена, їх підкупили, скотів! Але тепер, тепер вони нас не знайдуть!

Дитина, злякавшись різкого підвищення тону, заплакала, і жінка кинулась її обіймати і заспокоювати. Із кутка також почувся придушений схлип і почулось якесь шарудіння.

— Сидіти! — у тремтячій руці, майже до ліктя вкритій тканиною, жінка тримала щось, схоже на бластер. — Один рух — і від вас навіть атомів не залишиться!

У кутку сиділи п’ятеро людей, жінки, молоді дівчата, двоє чоловіків, та й ті у похилих роках.

— Чому всі хочуть завадити моєму щастю?! Чому весь світ проти мене?! Я просто хочу полетіти на Загру і жити там щасливо зі своєю дочкою, я б нікого не чіпала, але всі ви лізете і лізете!

Плач маленької дівчинки переходив у крик, але все навкруги ніби покрилося тонкою плівкою приглушених звуків напівсвідомості.

***

30 липня 2987 рік
Дозвіл на материнство

Даяна Стівенс, 32 роки. Скарги відсутні. Стан здоров’я: добрий, незначні відхилення від норми рівня лейкоцитів у крові.

Додаткова інформація: три роки працювала у програмі “Розширення Всесвіту”, здебільшого на планеті Загра. Депортована через підвищення радіаційного фону, переведена в резерв.

Запит відхилено.

***

Перекваліфікуватися у піклувальницю виявилося дуже легко: наразі всі надавали перевагу роботі на інших планетах та дослідженням, пов’язаним з їхнім освоєнням. У дитцентрі її колегами були або жіночки та чоловіки за п’ятдесят, або зовсім молоді дівчата, яким поки що відмовляли у польотах через так звані “жіночі ризики”. Звісно, малася на увазі шкода репродуктивній системі, що ж ще? Чомусь коли вона, сімнадцятирічна, відправилась із батьком у перший політ, таких заборон не існувало.

У новій роботі були свої плюси. Даяна завжди любила дітей, а тут вона постійно була серед зовсім малих і наївно-веселих діток, які ще не знають, куди у майбутньому занесе людство.

Там вона і зустріла Леслі — маленьку дівчинку, настільки схожу на її коханого капітана, що виникали сумніви (небезпідставні) у його вірності дружині. Вони залишилися десь там, на Загрі, на своїй безпечній дослідницькій станції, а її списали на Землю через “радіацію”! Ха, радіація, радше адюльтер із наслідками. Ремонтували реактор всі, а постраждала лише вона? Бути такого не може.

І досі їй сниться, як лікарі говорять про те, що дитина, яку вона в собі носить, не народиться здоровою, що у неї чотири руки і немає очей. І вбивають, вбивають її дитину, знову і знову щоночі.

Мало депортувати, мало стерти докази зради, він позбавив її можливості бути щасловою навіть на Землі. Але до всього можна звикнути, призвичаїтись?

Даяна не хотіла красти Леслі. Правда, не хотіла.

***

У аптеці їй легко продали снодійний засіб, який можна було вживати від року життя. Байка про переліт на Мірану — найближчу і найбезпечнішу для відвідувачів планету — і страх дитини спрацювала прекрасно. Як же їй пощастило, що діток відправили на екскурсію у музей космотехніки під відкритим небом! Звісно, що ж ще показувати малим, які ледве навчились говорити, як не складну техніку?

Ще раз їй пощастило, коли Леслі сказала, що “хоче пі-пі”. Поки Даяна випитувала у члена бригади ремонтників, де у них туалет, вдаючи повну дурепу, то якимось дивом змогла поцупити пропускну картку. Зводила дівчинку до вбиральні, дала напитися води із безпечною дозою снодійного.

— А зараз ми пограємося у хованки з містером Ларріном. Він водить, і сказав нам ховатися. Хочеш сховатися у цьому флаєрі? Там стільки всього цікавого, моя мила!

***

— О господи, дитина щезла! Даяна, як ти могла її проворонити? Як? Де ти казала, її бачили? Пішли, розділимося на групи і обшукаємо тут все!

Коли вони зайшли у флаєр, прийшов час дрібнички, яку Даяна поцупила з Загри. Всього лише зброя, яка здатна розщепити органіку, її власна остання розробка. Неробоча, саме тому її дозволили забрати. П’яти років на Землі вистачило, щоб її допрацювати.

Жінка вдала, що перечепилася через щось, і трохи відстала від інших п’ятьох піклувальників. Цей час вона використала, щоб розкатати по руці рукавичку. Побачивши дитину, яка лежала у неприродній позі мало не біля панелі управління, вони очікувано завагалися на декілька секунд, і цього вистачило.

– Всі на підлогу! Швидко! Рахую до трьох!

***

— Дурепа, яка ж я дурепа, — вона сиділа, погойдуючись, ніби колисала малу Леслі. — Як я могла подумати, що у музеї буде флаєр, здатний літати. Дурепа!

Піклувальники у кутку трохи зібралися і заспокоїлися, але вийти на переговори з цією божевільною поки ніхто не зважився. Леслі плакала без упину, як би відчайдушна жінка не намагалася її заспокоїти.

Елеонора встала. Їй було вже п’ятдесят вісім, і втрачати було нічого. Все всередині ніби поскрипувало, але комусь було треба це зробити.

— Голубонько, — почала вона, роблячи маленький крок, — якщо ти всіх випустиш, я зв’яжусь із своїм чоловіком, він капітан з Ореону. Ви полетите, куди тільки схочеш. Відпусти.

— Не підходь! Сядь на підлогу! Я вистрілю! — Даяна підхопилася і відштовхнула дитину у сторону.

— Не потрібно. Все буде добре. Я не буду тобі заважати, — вона говорила м’яко і ступала повільно, але впевнено наближувалась.

— Я вистрілю! — рука викрадачки тремтіла все сильніше.

Елеонора стала перед нею і просто взялась за бластер, вихопивши його з рук наляканої жінки. Шкіра її почорніла і злізла, оголяючи металеві пластини.

— Але… він… смертельний!

— То для людей. А я — андроїд, моя мила. А тепер на вихід.

Даяна підійшла до неї впритул і притиснулася грудьми до зброї. Останньою її думкою було: “Він про мене ще почує”.