Дзвінок у 3333-й

Тонечка сиділа біля пісочниці на маленькій лавці і крізь щілини в штахеті розглядала ноги перехожих. Це було цікаво. Ось важко проковиляли сірі штани в літніх сандалях – якийсь дідусь. Потім протупотіли рожеві колготки в лискучих черевичках – дівчинка. Дрібний стукіт високих каблуків – тітонька… Де ж мама? Вона сказала що вискочить ненадовго до мінімаркету купити курочку, щоб запекти доки тато повернеться з роботи. Напевне, велика черга.
Дівчинка знудилася і покликала Шипика, який завзято тягав пір’їну. Вони пішли в дім напитися води. Потім Тоня згадала що давно не провідувала свою ляльку Агнесу, яку поселили у підвалі разом з іншими старими іграшками. І вони з кошеням, прихопивши мобільник, щоб бути на зв’язку з мамою, пішли в гості.
У підвал веде багато сходинок, якими так весело стрибати, і двері завжди зачиняються за спиною. Не страшно! Ось збоку виїмка з ліхтариком. Світло пливе по стіні як велика жовта куля. Ось вимикач, а там он коробка з іграшками. І килимок, який треба покласти біля стіни, щоб не сидіти на голій підлозі. Дівчинка виймає ляльку, переплітає їй кіски, перевдягає платтячко. Потім починає заколисувати і … сама засинає.
Прокинулася Тонечка у повній темряві від того що її щось сильно гойднуло. І ще було спекотно. Чого б то? У підвалі ж завжди холодно! Може Шипик, який теж задрімав, скрутившись клубочком під боком, так її нагрів? Десь тут на поличці телефон. Ага, ось він. Дивно, мама не відповідає. І тато теж. Вони що, забули про неї – так само як і дідусь? Він завжди грався з онукою, доки тато з мамою були на роботі. А потім раптом поїхав кудись далеко і навіть ні разу не зателефонував. А якщо набрати його? Може він відповість?
Довгі і якісь дивні гудки, наче сирена швидкої допомоги. І раптом:
– Добрий день! Слухаю вас!
– Дідусю, це Тонечка! Чому ти мене покинув? Я так скучила! А тепер
я у підвалі сама, світло погасло і дуже спекотно! Я взяла з собою мобільник, але мама з татом не відповідають! – несподівано для себе дівчинка захлинається сльозами.
– А що ти робиш у підвалі? – голос у дідуся якийсь не такий, напевне
через велику відстань.
– Ми тут з Шипиком – це кошеня, яке мені тато з мамою подарували,
коли ти поїхав. Я гралася з Агнесою – ти ж пам’ятаєш мою ляльку? А потім ми всі заснули – і Агнеса, і я, і Шипик. Нас щось дуже хитнуло, аж стелаж затрусився, і я прокинулася. Дідусю, а можна я натисну кнопку на електростанції, щоб лампочка засвітилася? Ти казав що без тебе не треба так робити, бо то не іграшка. Але ж темно!
– Натисни.
– Ура, світло! І ще я кондиціонер на холодне повітря увімкнула.
– Молодець! Тонечко, а ти знаєш який зараз рік?
– 2333-й!
– А скрини на телефоні робити умієш?
– Умію! Ти ж мене сам навчив! Забув?
– Тоді зроби і надішли мені скрин картинки з твого телефону.
– Легко! Забудько ти, дідусю! Сам же мене сфотографував і поставив
мою світлинку на телефон!
– Лови скрін! І ще моє селфі з Шипиком на руках. Правда, він милий?
А я піду зроблю пі-пі. Тільки ти нікуди не подінься, чекай мене!

– Дідусю, це знову Тонечка. Я хотіла піти в дім, бо хочеться їсти. Але
двері дуже гарячі, як мамина духовка, коли печеться пиріг. Я не можу їх відчинити. Можна я тут, у підвалі, з’їм трохи галет і вип’ю води?
– Звісно, можна! Поїж, а потім пограємося. Ти там не боїшся бути сама?
– Ні, не боюся. Я ж із Шипиком. Я йому теж розмочила галету і він
з’їв.
Ну точно дідусь – забудько! Сам же говорив, що коли станеться щось погане, треба йти до підвалу. І всього навчив – користуватися запасною електростанцією, кондиціонером, електрочайником, пральною машинкою. Вони разом час від часу переглядали запаси у кладовці і в холодильній кімнатці. Тут є іграшки і книжки з малюнками. Якби швидше тато з мамою повернулися – було б взагалі чудово. Але вона розуміє – доки двері гарячі дорослі не зможуть увійти. Так що треба просто почекати.
– Дідусю, ти тут? Давай гратися!
– Тут я, тут. Давай спочатку пограємося у мою гру, а вже потім у твою. Я хочу переконатися, що ти без мене подорослішала.
– Так, я вже велика! Мені цілих п’ять років!
– Тоді я хочу пересвідчитися що ти навчилася гарно описувати словами усе, що бачиш. Пройдися уздовж стін підвалу і опиши все, що там є.
– Тут скрізь стелажі, а в кінці велика морозильна кімната. Там зима і дуже холодно. А ще там багато різної їжі – у банках, коробках і пакетах.
– Це дуже добре. А де ти галети й воду брала?
– А це тут, де коробка з іграшками. І ще стелажі до кінця стіни – із галетами, печивом, пластівцями, супами та водою. Зараз порахую… П’ять… Шість… Сім великих стелажів і на них багато полиць. За ними – маленька пральна машинка, сушка і тазик для вмивання. А в самому кінці – кімнатка-туалет і кімнатка з ге-не-рало-тором…
– Генератором?
– Ага. І ще тато поставив дві великі коробки їжі для кошенят. Ось тут поруч, де людячі…
– Правильно казати – людські. А що уздовж протилежної стіни?
– З самого краю, біля холодильної кімнати – стіл з посудом, мікрохвилівкою і чайником, дві лавки. Потім стелаж з різним одягом – для мене, мами і тата. Ти, дідусю, від нас поїхав, то для тебе одягу немає. Але я поклала на свою поличку твою картату сорочку. Щоб у ній спати і думати про тебе. А ще тут є широкі полиці з товстими матрасами, над ними лежать ковдри, пледи й подушки… Майже біля сходів – шафа, як ти казав, з дріб’язком.
– Добре, ти молодець. І твої тато з мамою молодці. Послухай мене, Тонечко. Двері можуть бути гарячими ще довго. Не лякайся, так буває. Ти повинна поводитися як доросла. Ти старша за Шипика, тому маєш турбуватися про нього.
– Я вже поставила йому мисочки з їжею і водою. І лоток, бо він хотів зробити пі-пі у татовий черевик.
– Яка ж ти хороша дівчинка! Тепер давай подумаємо де ти будеш спати.
– Ти ж сам мені зробив місце між шафами, дідусю. І прибив на стіну килимок, а до стінки шафи – нічник. Забувака ти! Тут якраз лягає мій матрасик. На нього я покладу плед і з усіх боків підіткну, щоб не з’їжджав. Візьму свою подушку, а вкриюся простирадлом, тому що все ще спекотно. Поруч з матрасиком покладу телефон і плеєр з музикою. І килимок для Шипика. Дідусю, добре що ти знайшовся, без тебе я б весь час плакала…
– Ні, Тонечко, від твого плачу мені буде дуже прикро. Ти ж не хочеш засмутити свого дідуся? Послухай, може бути так, що я зразу не зможу відповісти на твій дзвінок. Це не тому, що я не хочу з тобою говорити. Може бути поганий зв’язок. Тоді тобі треба буде трохи почекати і погратися з Шипиком. Гаразд?
– Гаразд! Дідусю, а можна мені тепер нагріти чайник, зробити супчик, розвести молочний порошок і взяти трохи печива?
– Так, Тоню, ти повинна їсти тричі на день. Вранці залий молоком пластівці і поснідай. А потім ми вирішимо що на обід. Добраніч, вечеряй і лягай спати. Скільки ще заряду на твоєму телефоні?
– Ще багато, смужка майже заповнена. Добраніч, дідусю! Не забудь
прийняти свої ліки і не пали цигарки!
***
«Ти диви – спрацювало! Часова хвиля піддалася – закрутилася в кротовину і діє! Інакше як би маленька дівчинка, яка жила… живе! – тисячу років тому, раптом мені додзвонилася зі свого стародавнього примітивного засобу зв’язку?! Добре, що ми це проходили на еволюції приладів і я попросив у Тонечки скрин та маю тепер доказ, що дзвінок справді був. Така прикольна малеча! Схожа на мою молодшу сеструню в дитинстві. Вважає мене дідусем! Ги! Так і хочеться сказати: «Мала, мені лише двадцять! Просто я трохи геній…» Це ж треба, щоб номери так співпали – у її дідуся, як і в мене, закінчувався на 3333. І рік у мене 3333-й, а у неї 2333-й. Напевне трійка і справді – сакральне число. А якщо серйозно, то має бути щось іще, якесь потужне переміщення пластів реальності».
***
«Який же я бовдур! У 2333-му було падіння метеорита! Чиксулуб-2*. Точно, тоді залишилася тільки купка людей. На три роки планета перетворилася на розпечену жаровню. Хоча той космічний покидьок звалився на протилежному боці планети. А малій пощастило… На її… нашому континенті було трохи менше спеки. Дівчинка щось казала про багато сходинок. Очевидно, підвал глибокий і це врятувало малечу. Але що буде далі? На жаль, вона приречена. Рано чи пізно їжа закінчиться, електроенергія теж. А часова кротовина знову вирівняється у хвилю. Як жорстоко! Хочеться кричати і розтрощити свого ультракома*. Не можу її кинути: а якби на місці цієї щебетухи була Маруська, моя сестра? Тисячолітній нянь, хай йому грець!»
***
«Здається, маю ще один варіант.
Ні, не те. Трясця!»
***
– Привіт, чим займаєшся?
– Привіт, дідусю! Пишу літери, які ти мені показав. Літери, як і люди –
великі і маленькі… Навіщо це їм?
***
«А якщо…
Дідько! Не вийшло…»
***
«Скажімо, класик Ейнштейн був правий: подорож у минуле супроводжувалась би викидом радіації, здатної знищити і машину часу, і сам простір та час через те, що викривиться континуум. Але ж рух з минулого у майбутнє – природна річ. У нашому з Тонею випадку мова йде про прискорення часу. Якщо часовим «гачком» зачепити дівчинку з минулого і просто підтягнути її через кротовину на кілька століть уперед? Ризики є, але це краще, ніж нічого не робити…»
***
«Квантова механіка і теорія струн. Все нібито просто й елегантно – всі найменші частини – це дрібні одновимірні вібруючі струни, які бувають відкриті і замкнуті в коло – брани. Струни можуть кріпитися до бранів з обох кінців. І головне: бран здатний рухатися в часі і просторі у відповідності до законів квантової механіки. Це те, що мене цікавить. Однак намагання найсвітліших умів злити квантову фізику, яка вивчає найдрібніші частинки, із загальною теорією відносності, що вивчає найбільші об’єкти Всесвіту, все ще триває, хоч уже й на завершенні. Тому що кожен крок вперед гальмується купою нових викликів. Якби практики не обігнали теоретиків – був би застій. На щастя є вчені, здатні винаходити нові технології, не особливо переймаючись тим, що відбувається з фотонами і кварками на глибинному рівні процесів. Головне, щоб працювало! От і я метикую яким чином хвилю часу скласти гачком…»
***
–Дідусю, Петрик такий жадібний! Чому він не розділив яблука порівну? Тоді у нього було б стільки, як і у всіх. І ніхто не морочився б з цією задачею!
***
«Голова пухне, але формула вимальовується. Хоч і говерла ризиків. Головне, перенести дівчинку з частиною простору навколо неї. Щоб її не замурувало в породу».
***
– Так, Тонечко, це дідусь. Як твої справи, який сьогодні настрій?
– Я сумую за мамою і татом, і за тобою, дідусю. І за небом, і за сонечком, і за квітами…
– Слухай мене уважно. Ти маєш зробити точно-точно як я скажу. Візьми татовий плеєр, і заміни у ньому батарейки.
– Зробила!
– Добре. Причепи плеєр до себе. Готово?
– Готово! Люблю, дідусю, коли ти зі мною граєшся.
– Тепер підійди до вентиляційної труби і відкрий заслінку.
– Відкрила!
– Візьми на руки Шипика.
– Взяла!
– Молодчинка. Коли я крикну: «Час!» притулися до труби, притисни телефон до себе і міцно заплющ очі. Можливо, буде шум у вухах, а коли він закінчиться, ти опинишся в темряві. Нічого не бійся, просунь в трубу татовий плеєр, увімкни на повний звук музику і чекай доки почують нагорі. Тебе знайдуть і дістануть. Удачі нам з тобою. Ти готова?
– Дідусю, я…
– ЧАС!!!
***
Діти бігали, стрибали і верещали так, що вуха заклало. Коли до сина приходять друзі – хоч хрестись і втікай! Нарешті сіли дивитися мультики. Марта вийшла на задній двір і скривилася: басейн – це чудово, але поки що є лише яма і гори землі довкола неї. Та ще купа клопоту: як втримати дітисьок в домі. Мало того що будуть брудні як поросята, та ще й, гляди, у яму шугонуть. Лікуй потім переломи та вибачайся перед сусідами.
Жінка тяжко зітхає і вирішує хоча б зібрати букет троянд. Клацають ножиці, літній вітерець проганяє втому. Марта навіть почала підспівувати. І вжахнулася, бо раптом збагнула, що реально не наспівує, а підспівує. І звуки пісні лунають з … ями?! Що за…?
– Ейване, чуєш, Ейване!
– Що там таке? – невдоволено бурчить чоловік, визираючи з майстерні.
– Йди сюди! – надривається дружина. – У її голосі жах і Ейван поспішає до неї.
–Ти чуєш? – вхопила його за рукав дружина. – Музика! З ями!
Чоловік пошкріб потилицю:
– Напевне там Миронів комунікаційний браслет! Нормальні люди чіпи давно поставили, а він як динозавр! Шукав, всю майстерню мені догори дриґом перекинув! Хай готує тепер могорич. Піду по драбину. Спустився, озирнувся.
– Марто, ану кинь мені свою садову лопатку!
Відкидав трохи землі в самому кутку. Музика стала голоснішою. Лопатка стукнула об щось металічне. Вбік полетіло ще трохи землі. Гопа! Труба якась, зняв з неї накривку – музика додала децибелів.
І раптом дитячий голос:
– Дідусю, це ти? Я бачу, бачу небо! Діставай мене звідси!
У Ейвана й жижки затрусилися.
– Марто, там дитина!
…За півгодини скупана, переодягнена і нагодована Тонечка сиділа в обіймах Марти і розповідала що її покинули тато з мамою. А дідусь розмовляв з нею по телефону і казав, що їй треба бути в підвалі. «Хворий якийсь!» – мовчки обурювалась жінка.
Якщо внизу і був підвал, то його вже завалило. Ейван тільки розширив лопатою отвір та витягнув корзину з малою і котом, як внизу щось луснуло наче величезна бульбашка і ями з трубою в кутку басейну не стало. Тільки ґрунт злегка просів. Дівчинка зойкнула, бо у неї з рук щось там випало. Але добре що встигли її саму вихопити. І, звісно, Шипика. Коти – це така рідкість. Назарчик як вчепився у лагідну тваринку, так і спати з нею ліг. Марта махнула рукою: завтра зносимо до енімелсдока*, зробимо всі щеплення і всиновимо. І Тонечку вона вже нікому не віддасть.
***
«Ех, трохи не дотягнув. Якусь сотню років…»
***
«Телепень я! Циферія ні до чого. Поклик крові – от що. Мама перебирала завал своїх папок на ультракомі і раптом погукала:
– Лук’янчику, дивися, це – твоя прабабуся Антонина в дитинстві.
Я глянув, не повірив своїм очам, потім звірив з надісланим дівчинкою зображенням: із світлини на мене дивилася Тонечка. Із Шипиком на руках».

Словничок
1. Чиксулуб – 10-кілометровий астероїд, який упав на Землю 66 мільйонів років тому та спричинив масове вимирання 75% видів рослин і тварин.
2. Ультраком – Нащадок сучасного комп’ютера.
3. Енімелсдок – Лікар для тварин.