Затишна кают-компанія тремтіла стриманою тишею.
— Вітаю, шановні одноразуми! — почав я. — Цей брифінг ми зібрали, щоб у ви мали мінімум питань у час польоту. Тому якщо питання є, прошу питати їх зараз.
Я пильно оглянув десять людських обличь всіма чотирма очима. Такі юні та свіжі. І як їх у космос випустили?
— Чувак! Ти нам поки за стандартом баки позабивай, а там поглянемо, — промовив механік з пофарбованими у зелений колір кератиновими відростками.
— Та ні! Все і так ясно, — притримав скляні оптичні деформатори юнак з виглядом розумника. — Ця місія дослідницька чи рятувальна? Тримаю парі — все разом.
— Циц! Не лізьте поперед батька в пекло! — встав у весь зріст дядько з водне-вуглецевими відкладеннями у середній частині тулуба. — А у мене є питання!
Я здивовано на нього поглянув. Спочатку правим нижнім оком. Потім верхнім лівим.
— Слухаю питання.
— Нам хоч щось заплатять, чи лишать з носом як минулого разу?
Кляті лінгвісти! Ну чого не можна мати мову з лінійними значеннями!
— З яким носом?
Розумник з оптичними деформаторами поклав верхню кінцівку дядьку на плече.
— Спокійніше, чуваки. З ними треба говорити як з тупими.
Він поправив оптичні деформатори на передній частині обличчя.
— Коротше, як вас звати?
— Називайте мене Альф.
— Альфе, ми молода цивілізація але актуальні інтелектуальні задачі ми маємо робити за заниженими неринковими розцінками. Ви не вважаєте це некоректним?
Я видихнув повітря через треті ніздрі.
— Запевняю вас, наша компанія надійна і ми заплатимо вам наднормово у повному обсязі.
Розумник склав кінцівки на передній частині тулуба хрест-навхрест і знову поправив оптичні деформатори.
— Не скажу, що вам не вірю, але гроші вперед.
Всі присутні склали кінцівки хрест-навхрест. І як працювати з цими відсталими цивілізаціями?
— Наша місія — абсолютно безпечна.
— Альфе, ти — жлоб, — вимовив людина з зеленими відростками. — Грець із ними з грошима. Але ви хоч виділите нам нормальний зореліт, щоб можна було в разі чого забрати свої дупи?
— Місія безпечна.
— Ми це вже чули, — вигукнув дядько з вуглеводами. — Але мені особисто ще годувати сім’ю!
Я видихнув повітря через четверті ніздрі.
— Шановний пане, я так само згодний, що кожен індивід має право дбати за генетично споріднених одноразумів. Але є галактичні норми…
Механік із зеленими відростками встав і пнув стілець нижніми кінцівками.
— Пацани! Розходимося!
Я підняв палець догори.
— Стійте!
— Діла не буде!
— Ми дамо вам по три оклади!
Людина із зеленими відростками підійшов до мене і поглянув своїми двома очима почергово у кожне з моїх чотирьох. А потім помахав перед моїм обличчям всіма п’ятьма пальцями.
— Дивися, ксеноморфе. У нас п’ять пальців. Не три! А п’ять! Тому не три оклади, а п’ять! П’ять кожному!
Я видихнув повітря через перші ніздрі.
— Гаразд, мешканці планети з водою. Ми виплатимо вам наперед один оклад і решту щойно місія буде успішною.
Всі знову сіли на стільці.
— А як щодо бляшанки? — спитав розумник і посунув оптичні деформатори на верхню частину обличчя.
— Якої бляшанки?
— Ми що маємо летіти у серце чорної діри на застарілому зорельоті?
В мене сіпнулися спочатку другі, а потім і четверті ніздрі.
— Місія безпечна.
— Чувак…
— Гаразд, я поспілкуюся з Верховними. Але наші зорельоти і так найкращі у галактиці.
— Скажеш це нам, коли звалимось за горизонт подій.
Розумник прикрив рукою нижній з трьох отворів на обличчі. Здається це називається “позіхати”. Ці дикуни знають щось більше за мене? Нісенітниця!
Раптом відчинилися двері.
— Вибачте за запізнення! Я щось пропустила?
До кают-компанії застрибнула людська особа омега статі. Ну, що ж. Навіть примітивні раси мають право на різні дивацтва. Але і в них же омега-стать на кораблі вважається небажаним чинником!
— Назвіться.
— Я Ксенія. Лікарка, — вона поправила свої руді кератинові відростки і оглянула решту екіпажу. — Тут всі летять зі мною?
Чоловіки разом загорлали і видали кілька звуків, що я не міг ідентифікувати. Примітивні раси з примітивними генетичними стереотипами! І що з ними зробиш?
— Вилітаємо за годину, — промовив я. — Всім приготуватися.
До старту лишалося кілька секунд.
— Ата-ата? — спитав мене штурман.
— Ата-ата, земляна, — відповів я.
— Ата-ата-ата-ата, — припустив він.
— Ата, — погодився я.
В темряву рубки виринуло світло із заднього люка.
— Як здоров’я? — спитала Ксенія.
— Ата? — здивувався штурман. Він не знав мови примітивних рас.
— Ата, — переклав я.
— В мої обов’язки входить слідкувати за здоров’ям всіх членів екіпажу, — вибачилася людська омега.
— Ми безсмертні. У нас не передбачено жодних біологічних збоїв, — відповів я їй.
— Вибачаюся, я просто хотіла пересвідчитися.
Вона вийшла.
— Ата, — сказав я штурману.
Ми полетіли.
Щойно ми вийшли з гіперпростору, всім моїм чотирьом очам відкрилося досить незвичне видовище. Від місцевого сонця виходив величезний протуберанець, що закручувався спіраллю довкола порожнечі.
— Дивіться! Чорна діра! Вона поглинає зорю поруч! — кричав розумник.
Я клацнув приладами.
— Ата, — кивнув я штурману.
А тоді промовив у загальний канал.
— Помічено сигнал лиха з четвертої планети! Всім приготуватися до виконання службових задач!
Ми неквапом повели зореліт прямим курсом. Але якась сила постійно відхиляла нас то в один бік, то в інший.
— Круто! Ви тільки погляньте! Чорна діра пульсує! Вона вібрує гравітаційними хвилями!
Зореліт зблизився з четвертою планетою.
— Жодних ознак життя. Але там іде низько-частотний сигнал!
— Мене єдине непокоїть, — стомлено зітхнув ще юний (у порівнянні зі мною) дядько. — Мене непокоїть, а що як то наш власний сигнал?
Я знову поглянув на прилади.
— Ата! — крикнув я.
— Ата! — загорлав штурман.
Гравітація планети була сильнішою. Сильнішою ніж я розраховував. Ми падали. Падали прямо в те місце, звідки йшов сигнал лиха. Я поглянув на зорі. Вони тьмяніли ти згасали. Раптом настала темрява. Це був горизонт подій.
— Чувак! Ти нам поки за стандартом баки позабивай, а там поглянемо!
— Ідіть у нижній отвір, земляни! Ми нікуди не летимо! — вигукнув я і вийшов з кают-компанії.
Люди за дверима загомоніли.
— То шо? Стартуємо без нього? — почув я третім вухом.
Це той випадок, коли написано професійно, якісно і весело… Я від душі посміялась над реакцією ніздрів одного із персонажів на діалоги.
Однак, чомусь, не лягло в моє серце… Просто цей стиль не для мене…
Авторе, разом з цим, хочу наголосити, що ви молодець! І, скоріше за все, ваш твір може дуже сподобатися іншим людям. Успіхів! Пробачте, будь ласка, за відгук з критичним відтінком.
Нагадало серіал “На краю Всесвіту”. Збіговисько інопланетних почвар, зайнятих буденними справами, що так і хочуть відпустити якийсь жарт про цих дикунів людей. Чи цікаво читати? Так, і відчуття феєрії є. Та для міні-оповідання вводити ще й падіння на чорну діру в останніх абзацах, як на мене, зайве. Після слів “Я Ксенія. Лікарка” я очікував, що це буде фінал і всі почвари виявляються пацієнтами психлікарні. Чи якоїсь іншої анекдотичної розв’язки.
“Людина із зеленими відростками підійшов до мене” – так людина чи ні? Я ось в себе зелених відростків не спостерігаю. Може в них “людина” слово чоловічого роду?
Тож, авторе, спробуйте розвинути цю ідею в щось цілком гумористичне. Можливо тоді ви почнете експансію в літературу.
Твір сподобався, читався легко. Сподобалося про повернення назад завдяки чорній дірі, що допомогло виправити помилку. Автор, мабуть, писав на конкурс про мандри в часі?
Всім дякую за відгуки. Спочатку писалося ще на “Маленький крок”, але той самий крок вирушив далеко за межі ліміту. Втім я втішений, що на цю тему твір втрапив якраз так.
Всім вдалої гри!
Ізостазія лютує…
немає гравітаційний хвиль , не зафіксовано.
немає чорних дір. Це все настільки тупа маніпуляція, що аж смішно.
Yahoo…
Весело і цікаво. Читається легко. Уявлялось все у стилі мульта “Рік і Морті” або “Останній рубіж”. Загалом непогано.
Плюсую. Зрозумілий сюжет, читається легко.
Легке і позитивне оповідання. Сподобалось.
А з якого дива юний дядько раптом подумав, що це їхній сигнал? Адже перед цим у творі нічого пов‘язаного немає. Ата?
Едуард, все цілком логічно. Є таке явище як “дежавю”. Про це по всьому тексту розкидані натяки. І враховуючи, що чорна діра викривлює час та простір, люди підсвідомо відчувають певний страх.
Всім дякую за відгуки. Ата!
Авторе, якщо по простому, то “дежавю” це переживання чогось, що вже відбувалось. Виходить, що дядько пережив відчуття, що це їхній власний сигнал два рази? Вибачте, але не помітив натяків по всьому тексту.
Загалом розповідь сподобалась, ще б русизми підчистити.
Успіхів.
Читається дуже легко та цікаво. Сюжет досить кумедний, мені було цікаво читати про людей з точки зору інопланетянина. Особливо про кератинові відростки, оптичні деформатори та водне-вуглецеві відкладення. Це просто “бімба”! Сюжет з чорною дірою тут великої ролі не грає, як я розумію, але ось це фінальне закільцювання часу і “прозріння” куратора – це класно.
Вітаю у фіналі!
“Він поправив оптичні деформатори на передній частині обличчя.” – у голови є задня та передня частини, і передня частина голови – це обличчя. У самого обличчя задньої частини точно немає, хіба що зворотня, але це вже був би хоррор 🙂
“омега статі. Ну, що ж. Навіть примітивні раси мають право на різні дивацтва. Але і в них же омега-стать на кораблі вважається небажаним чинником!”
Даруйте, авторе_ко, але це неприємно читати та й не те щоб якось обумовлюється сюжетом чи впливає на нього. Тобто зараз, коли для наступного польоту Crew Dragon в екіпаж обрали жінку-астронавта, все гаразд, ніхто не забобонний, а у далекому майбутньому, коли людство звично контактуватиме з іншими цивілізаціями, старі забобони знову матимуть силу? Можна сказати “альтернативний світ”, але читачі ж із цього, нашого світу.
Але мені так і не зрозуміло, навіщо гг наймав екіпаж саме з людей?
Ну і описи персонажів виходять зайвими через те, що персонажі, крім гг, по суті, нічого не роблять.
Дотепне оповідання. Але бракує подій. За довгою розмовою нічого не відбувається.
І ще запитання автору:
“— В мої обов’язки входить слідкувати за здоров’ям всіх членів екіпажу, — вибачилася людська омега.
— Ми безсмертні. У нас не передбачено жодних біологічних збоїв, — відповів я їй.”
Навіщо тоді лікарка потрібна взагалі?
Дякую всім за коментарі. За початковим задумом люди мали висадитися на планеті поруч з чорною дірою і пройти кілька кроків до джерела сигналу СОС. Але час поруч з дірою викривлюється таким чином, що за ці кілька кроків мала пройти тисяча років. І дівчина мала там всіх рятувати. Але це вже б вийшло далеко за ліміт знаків і тому лишилася така замальовка.
Взагалі розраховував, що у фінал пройде інше бульш пропрацьоване оповіданя. Тому дякую всім, кому сподобалися персонажі. Сподіваюся читання не було даремною втратою часу.
Всім вдалої гри!
“Затишна кают-компанія тремтіла стриманою тишею”
Я розумію, що автору хотілося почати образно і лаконічно, але особисто я не вловив, яка це така тиша має бути. Це відразу збило з пантелику.
“— Вітаю, шановні одноразуми! — почав я.”
Ось нащо це в тексті, та ще й другим реченням? Будь ласочка, викидуйте всі ці формальності з діалогів, коли в них немає необхідності – а це 99% випадків.
“Я пильно оглянув десять людських обличь всіма чотирма очима. Такі юні та свіжі. ”
Тут я вже сміюсь. Юні та свіжі – очі? 😀
“— Ата-ата? — спитав мене штурман.
— Ата-ата, земляна, — відповів я.”
Це має бути смішно? Загалом дуже розтягнуті діалоги, персонажі картонні, гумор дуже примітивний.
І звісно ж, на нормальний сюжет за таких умов не вистачило знаків. Дійсно, не розумію, що це робить у фіналі у той час, як класні оповідання не пройшли 🙁 Не мої, якщо що.
Владислав Лєнцев, дякую за відгук. Якщо чесно, мені й самому трохи ніяково, що пройшло саме це оповідання. У фіналі багато сильних опоідань, тому я тверезо оцінюю шанси іронічної замальовки про гіпотетичне сприйняття нас “ними”. То ж з радістю чекаю на перемогу вашого оповідання зі складним гумором, складним сюжетом та об’ємними персонажами. Без сарказму.
Вдалої гри.